Кажуть, вік людини – це не сухі цифри у паспорті, а стан душі: те, як вона сприймає навколишній світ і людей, як реагує на власні і чужі успіхи, розчарування та випробування долі. Анатолій Іванович Волошин – людина знана і шанована у нашому краї. І не тому, що вже багато років очолює районний будинок культури. А тому, що він з тих людей, до кого хочеться тягнутися, спілкуватися, ділитися своїми радощами і турботами. Бо в його очах ніколи не зникає вогник віри і надії, його енергетика заряджає і підтримує, з ним легко і цікаво. Усе це – рецепти його життя. Про них ми вирішили поговорити з Анатолієм Івановичем напередодні його особистої круглої дати – 55-річчя, яку він святкуватиме 21 липня!
– Анатолію Івановичу, неважко помітити, як щиро ви любите Скадовськ. Це і є ваша мала Батьківщина?
– Ні, я родом з Миколаївщини. Є таке мальовниче село Прибужжя у Доманівському районі, на березі річки Південний Буг. Це дуже гарні місця. Я народився там у 1959 році. У нас була велика сім’я. Виріс, закінчив школу. Недалеко від нашого села побудували Південноукраїнську атомну електростанцію. За селом у нас є великий пагорб – у гарну погоду реактори, наче на долоні. Напряму – 6 кілометрів. Ще в інституті я одружився, а моя Галина якраз була з Красного. І ми вирішили перебратися на Херсонщину, подалі від АЕС. Вперше до Скадовська я приїхав у 1985 році. Тоді мені й сподобалося місто та море. Не можу те саме сказати про будинок культури – він знаходився на місці нинішнього супермаркету «Фреш».
Після інституту отримав до Скадовська направлення. Микола Федорович Лисенко тоді був начальником відділу культури, а Микола Вікторович Берещенко – директором будинку культури. Я ж почав працювати методистом з хорового жанру. Основна наша робота була в агітбригадах. Влітку ми їздили по полях. Коли комбайнери йшли обідати, ми для них співали, танцювали, піднімали їм настрій. У 1990 році закінчувалося будівництво нинішнього будинку культури, і ми часто приходили допомогти: чистили, мили, фарбували. А в 1991-му році переїхали до цього чудового приміщення. Відкрилися зовсім інші можливості роботи, змінився штатний розпис. У нас було близько 30 чоловік адміністрації та творчого колективу, а також близько 20 – техперсоналу.
– Якщо не помиляюся, ви навчалися у Миколаївському інституті – філії Київського інституту культури імені Корнійчука – за спеціальністю «Керівник хору». Як так сталося у вашому житті, що спів ви обрали своєю професією?
– У моїй родині всі співають. І мама, і тато співали. І старший брат, і сестра співають. Дід з бабусею… Раніше ж як було: на дні народження, весілля усі збиралися й починався «концерт». Дід у мене грав на гармошці, бабуся в бубон била. Але в мене не було за плечима музичної школи, музичної грамоти. Мав хороший голос і тому вирішив піти спочатку до культосвітнього училища, теж на хоровий жанр. Тоді хорове мистецтво було на висоті. У нас при училищі діяв Прибузький народний хор. До речі, він і зараз є, очолює його Анатолій Ілліч Затурян. Їздили тоді дуже багато. По комсомольським путівкам побували у Сибіру, об’їздили теплоходом Ханти-Мансійськ, Нижнєвартовськ, Сургут, з Омська йшли на Новосибірськ, мали «зелені» стоянки.
З коханою дружиною.
Але, що цікаво, коли я закінчував школу, мріяв бути слідчим! У Кишиневі в мене жив дядько. Ось він і каже: «Приїжджай! Підемо до інституту». Я приїхав, пішли… Ну а хто тоді вступав до юридичного інституту? Люди, які частково пройшли армію, по направленню, такі серйозні… І тут я – з села, хочу бути міліціонером! Подивився на це все і сказав – ні, це не моє.
– Але, мабуть, не помилися з вибором професії. Адже ваша трудова книжка з першого дня роботи у Скадовську і донині не «виходила» з районного відділу культури?
– Це дійсно так. Напевно, якби не любив цю роботу, то й не пропрацював би стільки… Усе це і завдяки тим людям, з якими ми разом робили єдину спільну справу. Мені взагалі дуже важко, коли хтось іде з колективу. Люблю стабільність.
– А коли ви збагнули, що Скадовськ для вас став рідним?
– У мене тут народилася донечка, звідси моя дружина, тут мій дім. Коли тільки перебрався до Скадовська, часто їздив додому, на Миколаївщину. Важко було відірватися від родини, від рідної землі. Намагався затриматися ще хоча б на день-два під будь-яким приводом: автівка зламалася, з ремонтом треба батькам допомогти… Але минув час, у Скадовську я вже 29 років прожив, і коли приїжджаю на малу Батьківщину, душа щемить вже за нашим містом. Кажу: «Бувайте, хлопці, я поїхав додому». Скадовськ не можна не любити – це дуже гарне місто і насамперед дуже гарні люди.
– У вас багато друзів?
– Друзів не може бути багато. Я вважаю, що друзі – це ті люди, яким ти можеш відкрити душу і знаєш, що тобі підставлять плече і підтримають. У мене є такі друзі. А товаришів, з якими радий зустрічатися і ділити радощі, дуже багато. Ну а всі ті, хто працює в будинку культури – це для мене друга сім’я.
– Попри те, що ви директор, ніколи не сидите у кріслі керівника. Скрізь і завжди поруч зі своїм колективом, за сценою…
– Інколи я й сам замислююся, чи прийде такий час, коли я просто буду сидіти у залі і дивитися разом із глядачами концерт. Мабуть, поки я працюю, цього не буде. Усе, що ми маємо, не так просто далося, не так просто робилося. Микола Вікторович Берещенко вклав багато праці у будинок культури, і ми старалися цінувати це. У 90-ті роки, коли країна була у страшному хаосі, можна було б все розгубити, а потім сказати, що у нас немає нічого. Але завдяки тому, що у нас працювали хороші люди, культуру району вдалося зберегти. Потім, з роками, старалися примножити. Колективи, якими сьогодні пишаємося – це теж завдяки людям, які тут працюють. Одна людина нічого не зробить. Хто б я був, якби я був один?
…У нас дійсно сьогодні є кому працювати, але я не можу просто спостерігати, коли на сцені відбувається дійство. Глядачі, дивлячись концерт, бачать тільки те, що відбувається на сцені. А за кулісами буває всяке… Я не тому поряд зі своїми працівниками, що не довіряю. Але й вони спокійніше почуваються, коли я тут. Ну і жоден концерт у нас не починався без того, щоб я зайшов до зали і вимкнув світло. Це навіть не обговорюється.
Колектив РБК – друга сім’я.
– Анатолію Івановичу, а вдома ви який? Які традиції важливі для вашої родини?
– Мабуть, на роботі я так «виговорюся», що додому приходжу – хочеться помовчати. Навіть дружина часто запитує: «Чому ти мовчиш?». А я відповідаю – все нормально. Уся активна енергія залишається тут, у будинку культури. А в родині хочеться відпочити… А от коли приїжджаю до брата у Вінницю, а він теж дуже голосистий, от тоді збираємося і багато співаємо. Сестра та тітка живуть у Геленджику. А сусіди в них, до речі, теж українці. І от ми з братом бували в них у гостях, а сусіди завжди приходили і просили: «Хлопці, заспівайте!». Ну а моя дружина співає у нашій «Лебідці», донька танцює, вже не на сцені, а для себе займається хореографією. Любов до танцю, яку прищепила їй Любов Володимирівна Ніколаєва – це на все життя.
– А з якою установкою ви йдете по життю?
– Хочеться виконувати свою роботу і щоб вона була потрібною людям. Я завжди кажу своїм працівникам: доки нам телефонують, доки до нас звертаються і просять провести якийсь концерт, якийсь захід, доти ми потрібні. Це добре, коли викликають на наради, ставлять завдання і ми працюємо – значить, ми потрібні цій державі, ми потрібні цьому місту, людям, дітям, які до нас приходять у різні студії та колективи. Дуже важливо, коли є де робити, що робити і з ким робити.
– Анатолію Івановичу, напередодні Дня народження зізнайтеся, про що ви мрієте?
– (Сміється) Мрію про те, щоб, врешті-решт, ми могли купити для будинку культури нормальне театральне освітлення.
– Чесно скажу: думала, ви скажете про якусь особисту мрію, що хочете кудись поїхати, щось побачити…
– Я б залюбки десь поїхав. А взагалі вже багато років відпочиваю у Трускавці. Там у мене багато товаришів. Ми давно дружимо будинками культури, цілими колективами…
– А який подарунок був би для вас найкращим?
– Звичайно, хочеться, аби всі з’їхалися: брат, сестра… А якби ще й усі куми поприїжджали, всі друзі, з ким навчався… Це, мабуть, було б найбільше свято для мене. Але я розумію, що зараз такий час – не зможемо усі зібратися…
– Але ж справжні друзі завжди приходять вітати з Днем народження без запрошення, без попередження… І ми щиро впевнені, що у цей день у вас буде багато гостей, багато теплих слів і приємних серцю миттєвостей!
Запитувала Тетяна Підгородецька.