«…На світі весна, а над селом наче нависла чорна хмара. Діти не бігають, не граються, сидять на дворах, при дорогах. Ноги тонюсінькі, складені калачиком, великий живіт між ними, голова велика, похилена лицем до землі, лиця майже немає. Сидить дитина і чомусь гойдається всім тілом: назад – вперед, назад – вперед. Скільки сидить, стільки й гойдається. І безкінечно одне тягуче слово напівголосом промовляє: їсти, їсти, їсти… Ні від кого не вимагають, ні від матері, ні від батька, а так, у простір, у світ просять: їсти, їсти, їсти… А кругом цвіли вишні…». Таким пам’ятають голодомор 1932-1933 років його очевидці.
Тепер про це горе в Україні згадують у кожному місті, у кожному селі і в кожній оселі. Склалася традиція: щорічно, 22 листопада, у День пам’яті невинних жертв, проводити жалобні заходи за участю всіх небайдужих громадян. Ось і минулої неділі у просторому фойє Скадовського районного будинку культури було тісно від учасників мітингу-реквієму, присвяченого Дню пам’яті жертв Голодоморів і політичних репресій.
Усі присутні могли висловити свої почуття біля мікрофону. Було б недоречним оголошувати виступи і надавати слово у такі скорботні хвилини… Так само скромно виступили і самодіяльні артисти – сумно, але й без оплесків посіявши у душах скадовчан жаль і глибоке співчуття нашим багатостраждальним предкам. Цей настрій створювався й оформленням – у залі було викладено хрест з рушників й обрамлено миготливими лампадками. У хвилину мовчання, на знак пам’яті жертв, кожен подумки згадав, що то була безкровна, людоморська війна тоталітарної системи проти українського народу. Війна задля того, щоб підірвати коріння волелюбної нації, яка завжди не терпіла, а боролась, не мовчала, а повставала. Проти колективізації, проти розкуркулення, проти грабування державою нажитого непосильною працею, кров’ю, потом, слізьми.
Ще більш емоційні думки навівала жалобна панахида і виконання молитви. Думалося про те, що голодомор був не просто планом, а війною, щоб зруйнувати віковічні основи народної моралі, ідеалів, рідної мови, традицій. Це було прагнення витруїти в серцях людські цінності, а замість них посіяти страх, жорстокість, підозрілість і духовну неміч…
Однак народ пережив мор, зберіг своє духовне багатство, а у ці нелегкі дні нашої історії, коли гримлять «гради», з новою силою відродив у собі почуття високої жертовності і відданості землі своїх прадідів.
На завершення кожен міг поставити свічку і посіяти на символічний хрест жменьку зерна, віддавши свою данину жертвам голоду.
Серед українців є традиція: коли людина помирає, запалюють свічку, щоб душа летіла при світлі. У 1932-33-му померлим ніхто не світив свічки. А от у суботу, у цей пам’ятний день, скадовчани запалили свічки пам’яті на підвіконнях своїх осель і згадали ту неймовірну ціну, яку заплатив наш народ за право жити!