Голодомор 1932-1933 років за соціально-демографічними наслідками виявився найтрагічнішим, а за методами і формами творення перевершив усі голодомори в Україні ХХ століття. І є ще поміж нас люди, котрі відчули на собі муки голоду, гостру нестачу звичайного хліба, яким завжди, і навіть у ті роки, була багата Україна.
Скадовчани Іван Павлович Таланов з дружиною Марією Григорівною живуть разом уже 65 років. Хоча обоє наближаються до 90-річного віку, пам’ять їх не підводить – розповідь про трагічне минуле з їх вуст звучить правдиво і переконливо, з усіма подробицями життя та осмисленим узагальненням баченого.
– Я був дитиною у ті роки. Ми жили у Приморському, батько працював у колгоспі на тракторі. Він був одним з перших механізаторів у селі. Це і врятувало нашу сім’ю від голоду. Не скажу, що знаю про 1933 рік багато. Добре пам’ятаю, як батько виклав з цегли стінку біля лежанки і накрив її. Вийшла потайна ніша, у неї й насипали зерно. Згадую, як ходили по дворах групи людей, три-чотири чоловіки, заглядали в усі кутки, щось шукали. Особливо ретельно і часто робили обшуки у селян, котрі вели одноосібне господарство і не хотіли записуватися у колгосп. Думаю, що завдяки морю у Приморському не було такого страшного голоду, як в інших селах. Ловили креветку, її тоді було дуже багато, ніби сама природа прийшла на допомогу людям. Настали такі часи, коли селяни їли, ховаючись від сусідів, щоб ніхто не знав про запаси. Цілий день діти і дорослі чекали вечора, щоб запалити грубку і готувати їжу, як стемніє і не видно диму з димаря. Мені було у 1933 році шість років. Не забуду, як сусідський дідусь хитро випитував у мене, чи не ховають у нашій хаті хліб. Я простодушно розповів про тайник біля лежанки. Той дідусь одразу ж попередив нашого батька, щоб він на очах у дітей нічого подібного не робив. Сусід не доніс владі про нашу схованку. Але стосунки між людьми тоді були недобрими, село розділилося на активістів, котрі нишпорили по дворах, і простих терплячих трударів, в яких забирали останні крихти.
– А ми зазнали більше лиха, – тихо вступає у розмову Марія Григорівна. – Моя родина жила у Залізному Порту, у 1933 році мені було п’ять років. Батько наш помер, і мати виховувала чотирьох дітей сама. Мені навіки врізалась у пам’ять така картинка: ми сидимо біля хати, голодні, самотні, і нетерпляче вдивляємось у дорогу. Ось-ось має прийти з роботи мама. І якою ж була наша радість, коли її постать з’являлась у сутінках і чувся рідний материнський голос! Вона приносила жменьку зерна і лушпиння з картоплі, варила затірку – рідку пісну юшку, яка була для нас найсмачнішою стравою на світі. Однак її було так мало! Ми часто мріяли, що настануть кращі часи, і тоді мама наварить нам не маленький горщик, а великий казан затірки. А в очікуванні того довгожданого щастя ми проводили дні у пошуках рослин, якими можна було не отруїтися. Несли додому у мішечках щирицю, калачики їли на місці. З акації поїдали духмяний цвіт, а коли він відходив, то й стручки. Потім достигали шипшина і паслін. Ще варили суп з кропиви, а з лободи робили пампушки. Так само і нас виручало море, старший брат на штричку ловив камбалу. Інші люди ловили голубів, горобців, а коли їх не стало, почалося полювання на ховрахів, а потім дійшло до котів і собак. А ще сусіди виварювали ремінну кінську збрую, виготовлену зі шкіри, і пили цю юшку. Дякувати Богу, ми до такого не дійшли, вижили всі. Хоча був випадок, коли за несплачені податки у нас забрали вузол з останнім одягом. Пам’ятаю, нашу односельчанку вислали на поселення десь у Сибір за те, що назбирала колосків на колгоспному полі.
Довго говорили ми про ті роки. Мої співбесідники зберегли не лише дитячі спогади, а й розповіді дорослих про часи голодомору. Люди ховали зерно у ямах, які спочатку обпалювали вогнищем. Закопували горщики з квасолею у землю, замуровували (у кого ще було) сало в печі, ховали картоплю на горищі. У селянському побуті з’явилися небачені раніше речі – жорна. Це два пласких камені з діркою посередині – ними перетирали зерно. Були, звичайно, млини, але показати там свій хліб стало б подібно до смерті – його одразу б вилучили. Дико виглядала тоді скадовська земля: незасіяні поля поросли бур’янами. Заради збереження фізичних сил люди сиділи у хатах, на сільських вулицях було порожньо, тихо і зловісно. Однак з села у село, з вулиці на вулицю невидимо передавалися чутки про те, що когось забрали, хтось пропав невідомо куди, десь пограбували і вибили всю родину. У Скадовську просто на вулицях бачили трупи людей, їх прибирали зранку, а протягом дня з’являлися нові. Ніякого захисту, ніякого закону…
Усе це в далекому минулому. Були часи, коли за спогади про голод можна було отримати кримінальну статтю «за антирадянську агітацію». Потім тема голодомору почала забуватися, розмови про голод не те щоб переслідувались – просто ця сторінка нашої історії замовчувалась. І от лише тепер ми маємо змогу знати правду. І ця правда повинна стати нам уроком.
Юрій Бондарєв.
Фото автора.