Приводом для цієї розповіді послугував телефонний дзвінок з села Красне. Олександр Іванович Чередниченко, завідуючий місцевої амбулаторії, звернувся до редакції з питанням про те, як можна придбати книжку Анатолія Поправки про історію розвитку футболу на Скадовщині. Це саме питання наступного дня я задав авторові книги. Слово за словом, почалася розмова про футбол. І виявилося, що Анатолій Олександрович у нашому місті один з дуже небагатьох представників славної когорти вболівальників і фанатів футболу. Для нього футбол став символом життя, його сенсом і покликанням. Анатолій Поправка захоплений світом футболу – але не сучасним. Він живе у прекрасному світі минулого, у 60-х роках, коли ця гра владно полонила всіх хлопчаків і чоловіків.
– Я народився у селі Андріївка в 1955 році, – почав свої спогади Анатолій Олександрович. – А за три роки батьки переїхали до Антонівки. Там я навчався у восьмирічці і долучився до загадкового для мене на той час футбольного життя.
То були часи нашого дитинства. Усі ми, люди старшого покоління, добре пам’ятаємо, як футбольна гра за кілька років поголовно захопила всіх школярів. Кожну вільну хвилину ми віддавали їй. Взимку нетерпляче чекали, коли розтане сніг, підсохне земля і можна буде вийти на поле. Серед хлопчаків обов’язково виявлялися лідери, котрі вправно володіли м’ячем. Їх одноголосно обирали капітанами команд. Грали у футбол частіше босоніж, рідко хто мав справжні китайські кеди. Воротами слугували складені портфелі. Шкіряні м’ячі були недосяжною мрією, тому ганяли гумові. Звісно, що єдиної спортивної форми не було. Але важко передати словами захоплення від цих футбольних баталій, особливо, коли забивали голи. Ніхто цій грі нас не навчав, ніякої техніки нападу чи захисту ми не знали. Але живе й донині у душі той дух спортивного суперництва, що вів до тріумфальних миттєвостей. А вони наставали тоді, коли воротар не міг взяти посланий ногою м’яч! Забитий гол – це було справжнє щастя. Воно компенсувало усю невибагливість розваг дитинства нашого покоління.
– У 1966 році, – згадує Анатолій Олександрович, – відбувся Чемпіонат світу з футболу в Англії. З того часу я буквально «захворів» футболом! У нас в Антонівці на все село було лише кілька телевізорів, та й то у заможних родинах. І вони пускали до хати всіх бажаючих подивитися футбольні матчі. Першими глядачами були ми, хлопчаки. Багато років пролетіло, а я й тепер пам’ятаю яскраву гру збірної СРСР. Ми ловили очима кожен рух прославлених футболістів, бурхливо раділи голам і ледь не плакали від поразок. Тоді радянська команда посіла четверте місце. А моїм кумиром став сусід Анатолій Додунов – він грав у футбольній команді Скадовська. А ще пригадується, як на велосипедах ми їздили у Широке і Приморське, щоб помірятися силами з тамтешніми футболістами.
Анатолій Поправка закінчив вісім класів. Навіть обираючи професію, думав перш за все про те, щоб бути ближче до футбольного життя. Тому й поступив у Херсонське училище, підшефне команді «Локомотив». Потому почав працювати на заводі імені Петровського. Звичайно ж, грав у футбол, кожен цех мав свою команду, регулярно проводилися змагання. Й Анатолію все більше подобалося дивитися матчі. Спортсмени з відомих команд здавалися йому ледь не богами. Він дивився на них так захоплено, наче вони були з інших планет.
– А потім прийшов час служити в армії. І тут футбол залишався у моєму житті, – продовжує нашу розмову Анатолій Олександрович. – Нести службу мені випало в Угорщині, там проводилися футбольні матчі між підрозділами радянських військ, я грав напівзахисником. А одного разу нашій команді довелося змагатися з угорською командою заводу «Червоний Чепель» у Будапешті. Зіграли внічию, а враження залишилося на все життя. Потім повернувся додому, одружився, працював водієм. Але футбол вже міцно увійшов у моє життя, став, як казали, хобі. Я не пропускав у Скадовську жодного матчу, бував на футбольних зустрічах відомих команд у Москві, Києві, у всіх південних містах. Це потребувало немало часу і коштів. Але я жертвував іншими радостями життя заради футболу. Я й тепер не можу бути байдужим до цього виду спорту – але одразу зазначу: до того, що лишився в минулому. У сучасному футболі більше комерції, купованих легіонерів, жорсткого пресінгу, а от колишній вражав красою. Та й вболівальники команд-суперників змінилися – ми раніше дружили, обмінювалися значками, а нинішні з’ясовують стосунки кулаками і битами.
Анатолій Олександрович любовно показує мені полиці з сотнями книг на футбольну тематику. 140 дисків для відеоперегляду теж зберігають таємниці і дива цієї гри. Поряд лежить товста папка з футбольними програмами і буклетами, на яких десятки автографів зірок футболу. В Інтернеті мій співрозмовник познайомився з фанатами-однодумцями і тепер захоплено з ними спілкується.
Коли нам прийшов час прощатись, Анатолій Олександрович поділився особистим, тим що потаємно лежало у його душі:
– Думаю, футбольний фанатизм десь завадив мені: інші здобували освіту, займалися бізнесом, досягали значних успіхів. Я ж працював завгоспом у спортивній школі. Проте, я не жалкую, що жив таким життям вболівальника. Бо також є що підсумувати. У моїй душі живе гордість за те, що я створив письмову історію футболу Скадовщини, встановив на фасаді спортзали ДЮСШ меморіальну дошку на честь наших перших відомих футболістів, збирав і передавав матеріали до місцевого музею. Я ініціював присвоєння звання Почесного громадянина району спортсмену-футболісту Василю Денисюку. Повернув у сучасне спортивне життя імена наших земляків Олександра Богачека, Валерія Катречка, Сергія Стрілецького, Валерія Шилова та багатьох інших. Їх могли б просто забути, а тепер ці постаті знає скадовська молодь. І хочу висловити велику вдячність усім людям, котрі мене розуміли – дружині моїй перш за все.
Юрій Бондарєв.
Фото автора.