Іду з дитинства до Тараса

У сонячно-прохолодні березневі дні відзначається урочиста дата – 200-річчя від дня народження Великого Кобзаря. Відбулася довірлива «розмова-зустріч» із Тарасом Шевченком і в Скадовській гімназії.

Іду з дитинства до ТарасаБезсмертне ім’я поета-маляра – український символ духовного відродження нації. Затишна актова зала зібрала юнь на літературно-музичну композицію «Іду з дитинства до Тараса». Свято підготувала та провела вчитель української мови та літератури Алла Миколаївна Давиденко.

Хоча суспільство приголомшують кризи, наростає морок бездуховності, та у свідомості дівчаток і хлопчиків постав образ Тараса, ніби пропонуючи напитися з чистого джерела Шевченкової любові до слова, до жінки, до України.

Відкривали захід світлини дитячих малярських робіт, виставка книг та теплий подих свічки біля «Кобзаря». Світилися хвилюванням оченята юних гімназистів під час перегляду уривка з кінофільму «Віхи життя Шевченка». А мелодійно-чуттєвий голос Артема Лебедєва повернув до дійсності:

У дні перемог та в дні
поразок,
Щасливі дні і в дні сумні
Іду з дитинства до Тараса,
Несу думки свої земні
.

Добрий душевний лад і щем у серці додав діалог матері і сина (учні Наталя Воскова та Андрій Ботнар). І гучні слова: «…я хочу робити людям добро, тоді моя свічка буде світити ясно і довго» упевнюють глядачів: байдужості тут не місце, будемо пам’ятати… Юний Тарас (у виконанні Василя Козачука та Антона Клепайла) закликав цінувати українську культуру та пишатися історією свого народу.

Яскравим доповненням до чарівного слова Тараса була мова танцю «Квітка – душа» у виконанні випускниці Кристини Грець.

Одна з особливостей вдачі Тараса Шевченка – трепетне, шанобливе ставлення до жінки, жінки-матері. Балада про жіночу долю у виконанні Любові Пиріг «Лілея» занурила нас, глядачів, у далеке XIX століття, коли Ярина та Марійка, сестри Тарасові, омивали слізьми свої сирітські долі.

Трепетним щемом зайшлася душа від пісень «Бандуристе, орле скутий», «Зоре моя, вечірняя» з уст Каті, Яни та Анни, Діани та Олександри.

Тарас Шевченко прагнув жити й працювати в Україні, тому думка про неї надавала йому сили не зламатися на засланні. Про це сказано в літературній композиції, коли Тарас та Україна-дівчина (у виконанні Василя Козачука та Анастасії Степової) переконують:

Не смійтеся, чужі люди,
Церков-домовина
Розвалиться.
І з-під неї встане Україна
І розвіє тьму неволі,
Цвіт правди засвітить,
І помоляться на волі
Невольничі діти
.

У слові поетовому дуже багато любові до людей, корозія байдужості не осідає на обличчях і душах юних дівчаток і хлопчиків. Ну скажіть, кого може залишити безпристрасним звернення учасників дійства:

Молимось, Боже єдиний:
Всю Україну храни!
Всі свої ласки, щедроти
Ти на люд наш зверни
!

На Тараса Шевченка треба дивитись – і бачити, слухати – і чути, читати – і пам’ятати. І нехай воскресають «камінні душі», «розчиняються серця і чоло». І тоді можна сказати наступним поколінням: «Я – є, я – живу, я – буду жити».

Г.М. Устьянцева, вчитель української мови та літератури Скадовської гімназії.

Коментарів немає, будьте першим!

Прокоментувати:
Всі поля, позначені (*) обов'язкові для заповнення