Йдуть з життя ветерани…

Хто з нас не мріє, щоб у світі не було навіть приводу для того, аби вимовляти слово «війна»?! Щоб не було ані краплі сліз, болю, втрат… І щоб ветерани, які принесли нам Велику Перемогу – щоб вони ніколи нас не полишали. Щоб їх мужність і відвага, щира любов і доброта, життєва мудрість і чуйність завжди були поряд з нами. Щоб ми будь-якої миті могли зазирнути у їхні глибокі очі і відчути крізь них усю теплоту. Нехай вони тільки будуть поруч – наші орденоносні батьки, дідусі, прадідусі…

ветеранветеранАле доля невблаганна… Цей випуск з нагоди 9 Травня ми планували розпочати публікацією про нашого земляка Олександра Федоровича Засименка. Коли дізналися, що він останній ветеран у селі Андріївка, на території Улянівської сільської ради, вирішили, що обов’язково завітаємо до нього у гості. Привітаємо, поговоримо – а поговорити було про що! Олександр Федорович – солдат, який не просто дійшов до Берліна, а й залишив свій підпис на Рейхстагу.

Та в той день, коли ми зателефонували у рідне село фронтовика, на тому кінці дроту почули невтішні слова: «Нема вже нашого ветерана… Вчора поховали…». Він пішов у вічність 26 квітня 2015 року.

Ми не встигли. На превеликий жаль, не встигли. Йдуть з життя ветерани. Йдуть щодня. Але ми, нащадки, обіцяємо: ви навіки у наших серцях.

5 років тому, напередодні 65-ліття Великої Перемоги, редакція газети «Чорноморець» мала нагоду познайомитися з Олександром Засименком. Тож сьогодні, на знак пам’яті про ветерана, ми хочемо згадати те інтерв’ю.

Олександр Засименко майже до останнього, поки не захворів, залишався статним та мужнім чоловіком (у свої майже 90 років), його навіть здалеку можна було впізнати за військовою виправкою. І йому так личили ордени… Ними були вкриті усі груди ветерана. У нього було відмінне почуття гумору, а своїми жартами він завжди міг підбадьорити не лише дітей та онуків, а й односельців.

«2 травня Німеччина капітулювала. Якби ви бачили, що діялось у Берліні, як війна закінчилась! Плакали, обнімалися, стріляли з усього, що було в руках!», – згадував Олександр Федорович, подію, яку пережив особисто.

Олександр Засименко пішов на фронт у 1943 році, 17-річним хлопцем. Пішки, разом з кількома іншими хлопцями зі свого села, діставалися Харкова. Звідти потягом вирушили до Марійської АРСР. В умовах суворої зими тут готували спецвійська для наступу на Берлін.

А невдовзі Олександр Засименко потрапив на справжню війну – 1-й Білоруський фронт, звільнення Польщі, вирішальна участь у битві за Берлін. І крізь роки він пам’ятав своє бойове хрещення, свій перший бій: «Дали нам перед боєм по сто грамів горілки. Я, сільський хлопець, зроду не пив. Я випив – упав, ледь відкачали. Після того, скільки воював, ніколи не пив».

Повернувся додому восени 1950-го. Груди 24-річного хлопця прикрашали медалі «За відвагу», «За перемогу над фашистською Німеччиною», «За взяття Берліна». Ні, це вже був не хлопець, це був справжній мужній чоловік, захисник і визволитель своєї Батьківщини.

Усім односельцям, друзям, знайомим було так цікаво, який він, той Рейхстаг, на стінах якого кожен солдат, який дійшов до Берліна, вважав символічним написати кілька слів. І ось що розповідав їм Олександр Федорович: «Прийшли ми до Рейх-стага, а там уже всі стіни пописані. Нарешті, ми знайшли вільне місце, де повище. Я теж розписався: «Засименко Олександр Федорович, с.Андріївка…».

Поспішайте до ветеранів, допоки ще вони чекають…

Тетяна Підгородецька.

Коментарів немає, будьте першим!

Прокоментувати:
Всі поля, позначені (*) обов'язкові для заповнення