Кінбурнський шлях в історії Скадовщини

Ще наприкінці XV століття на північ від Перекопу йшли три основні шляхи: Муравський, Чорний та Кучманський, що були частиною Великого шовкового шляху. Їх початок чітко видно на карті “Regni Poloniae, Magni Ducatus Lithuaniae” (1648 рік), що є аналогічною карті Ґійома Лавасера де Боплана, з однією відмінністю – наявністю шляхів. Чорний шлях йшов від Перекопу через Дніпро і мав переправу в районі сучасної Каховки. Муравський шлях перетинав сучасну річку Каланчак і йшов до Дніпра в тому місці, де колись було прадавнє Олешшя, на острові Великий Потьомкінський. Цим шляхом до Криму рухався посол герцога Бургундського лицар Жильбер де Ланноа в 1421 році.

Евлія Челебі.

Евлія Челебі.

Оскільки вже на карті турецького адмірала Пірі-реїса (1513 рік) зазначено топонім Кілбурун (або Кінбурн), то з цього часу основною вважалася переправа Очаків – Кінбурн. Таким чином, шлях від Кінбурна йшов вздовж Чорного моря до Перекопу і, відповідно, його можна назвати – Кінбурнський.

Ймовірно, саме цим шляхом у квітні 1578 року до Криму направлявся посол польського короля Мартін Броневський, який дав опис земель між Дніпром і Чорним морем. Він називав їх Істм: «він дуже вузький, має простір на один день шляху, надзвичайно піщаний, вкритий пагорбами, озерами, болотами та соляними копальнями (сіль перевозять через Дніпро), на ньому є дерева та кущі, але дуже маленькі й убогі». Цим шляхом Мартін Броневський повертався назад у березні 1579 року.

Шлях від фортеці Кінбурн до Криму описує Евлія Челебі у сьомій книзі «Сєйахатнаме» (1665 рік). Вказана мандрівка відбувалася в червні 1665 року, а Евлія Челебі супроводжував 31-го кримського хана Мехмед-Гірея IV. Від Кінбурна рухалися 15 годин степом Хейхат до стоянки Долина Копкую. Тут на піщаних землях є криниці з чудовою смачною водою і немає жодного сліду якихось будівель. Автор перекладає Копкую з татарської як місцевість, де багато криниць. Копкую відповідає сучасному селу Іванівка Голопристанського району.

Евлія Челебі вказує, що на шляхах, які належать невірним, тобто козакам, є багато місць, де влаштовують засідки. Від Долини Копкую мандрівники йшли на схід ще 12 годин до стоянки Сарі-комиш, що перекладається як «жовтий очерет». Це небезпечне та моторошне місце на березі Дніпра, що поросло очеретом. Тут ховаються козаки, які полюють на подорожніх і беруть їх у полон. Цю місцевість може бути визначено як узбережжя Тендрівської затоки, у районі південніше Ягорлицького кута. На “Carte du Gouvernement de Tauride…” (1788 рік) у цьому місці вказується затока Golfe de Sarikoi, на інших картах цього періоду – затока та урочище Сарикі або Сарікой.

Від Сарі-комиш шлях йшов до стоянки Чурга. Звідси мандрівники ще 11 годин йшли на схід місцевістю, де було багато трави і води, до стоянки Бахшелі, що перекладається

Реконструкція  Кінбурнзького шляху Евлії Челебі (нижній) та Михайла Леонтьєва (верхній).

Реконструкція Кінбурнзького шляху Евлії Челебі (нижній) та Михайла Леонтьєва (верхній).

як сад. Тут теж є криниці з гіркою та доброю водою. Останній факт: саме криниці з гіркою та доброю водою через півтора – два століття відносилися у цій місцевості до сучасного села Красне Скадовського району. Це село може приблизно відповідати тодішній стоянці Бахшелі після розрахунку шляху і від Кінбурна, і від Перекопу.

Але більша частина війська у Бахшелі не зупинялася, а йшла далі в Кьозкую. Про цю стоянку слід сказати окремо. Якщо друга частина назви «кую» перекладається як криниця, то «Kьоз» має кілька значень, а саме: око, отвір, діра, прорізь, джерело. Поєднавши ці два слова, отримуємо поняття глибокої або бездонної криниці. Kьозкую – це саме те, що Ґійом Лавасер де Боплан, Ніколя Сансон та Джакомо Кантеллі позначили на картах як Studnie, тобто копанки або копані. Значить стоянка Кьозкую відповідає сучасному селу Приморське Скадовського району. Важко сказати, як пролягав цей шлях від початку, але наприкінці XVIII століття він проходив біля нинішньої молочно-товарної ферми, що знаходиться за 2 км на північ від сучасного Скадовська, до першої криниці сучасного Приморського.

Після Кьозкую йшла стоянка Байдіпі. Вона мала таку назву через те, що однієї суворої зими, під час заметілей та морозів, у цьому місці загинуло багато заможних і знатних людей. Буквальний переклад Байдіпі можна розуміти як глибоке місце бая (заможного чоловіка). Стоянка Байдіпі може бути локалізована у місці переправи через річку Каланчак, трохи вище сучасного села Дарівка Скадовського району. Але не варто плутати цей перехід з відомим Кам’яним мостом у районі сучасного Каланчака.

Від Байдіпі, як вказує Евлія Челебі, п’ять годин йшли до озера Кийгач, а від цього озера ще п’ять годин до фортеці Перекоп. Kийгач – це теж саме, що Stuf у Ґійома Лавасера де Боплана (1648 рік) та Staff у Джакомо Кантеллі (1684 рік). Кийгач перекладається з татарської як криве, або загнуте. Мандрівник вказує, що це озеро було досить велике, колись воно відділилося від моря. Автор також розповідає про козаків, які переносили на спинах свої човни, спускали їх в озеро і звідти брали улов. Тут також вказано, що степ Хейхат простирається далі на схід, і в ньому живуть лише пустельні гулі – особливо ворожі для людей джини жіночого роду.

Відомо також, що Евлія Челебі двічі рухався Кінбурнським шляхом, причому наступного разу з Перекопу до Кінбурна. Точно відомо, що 19 березня 1667 року цей славетний мандрівник у супроводі стрільців Кримського хана та з військом п’ятигорців рушив із фортеці Перекоп. Від фортеці, як вказує автор, вони п’ять годин рухалися до аулу Kийгач, тобто біля озера Кийгач вже було поселення. Можливо, це сучасне село Привілля Каланчацького району. Від Kийгач ще п’ять годин до стоянки Байдіпі, де нагодували стомлених коней. Мабуть, тут військо заночувало, оскільки до наступної стоянки Kьозкую караван дістався у першій половині наступного дня 20 березня 1667 року. Як було доведено попередньо, стоянка Кьозкую – це місце, де розташоване сучасне село Приморське. Цього разу група швидко пішла далі до Бахшелі, а потім до Копкую та Чурги, пройшовши місцевість Сарі-комиш. Як вказує сам Евлія Челебі, одразу по прибуттю до Кінбурна солдати охорони та візники хана Мехмед-Гірея IV вирушили зворотнім шляхом на Перекоп. Упевнено можна стверджувати, що найвідоміший мандрівник і письменник Османської імперії, автор десятитомної «Сєйахатнаме» (Книги мандрів), побував у межах сучасного Скадовського району і, без сумніву, пив воду з однієї з криниць сучасного села Приморське. Останнього разу він міг це зробити 20 березня 1667 року.

Середньовічні шляхи про-лягали місцями, де були джерела питної води – студні, копанки, криниці. У ці місця навідувалися не лише мандрівники, а й учасники військових походів того часу. Так, у липні 1698 року в пониззя Дніпра прибули війська українського гетьмана Івана Мазепи та російського воєводи Якова Долгорукого чисельністю близько п’ятдесяти тисяч чоловік. 29 липня спільні татарсько-турецькі війська у кількості сорока тисяч чоловік напали на російсько-козацький табір у місці сучасної Каховки. Наступ був відбитий, а за татарами в степи кинувся загін полтавського полковника Івана Іскри. Проте ворог не повернувся до Перекопу, а біля Кам’яного мосту через річку Каланчак звернув на захід. Татари на чолі з майбутнім ханом Девлет-Гіреєм перепочили біля студених криниць Kьозкую на березі Каржинської затоки. Через кілька днів, минаючи стоянку Бахшелі, війська рушили у пониззя Дніпра, де 9 серпня прийняли черговий бій із російсько-козацьким військом.

Наступний відомий опис Кінбурнського шляху відноситься до походу російського фельдмаршала Христофора Антоновича Мініха. Так, 24 травня 1736 року від Перекопу до Кінбурна був відряджений корпус під командуванням генерал-лейтенанта Михайла Івановича Леонтьєва. До його складу увійшли Ревельський та Новгородський драгунські полки, Тобольський та Нарвський піхотні полки, а також 600 запорожців (400 кінних і 200 піших для обозу). Під час слідування корпусу до Кінбурна запорозькі вершники йшли в авангарді. До корпусу була прикріплена артилерія, що складалася з 14 гармат та 47 артилеристів під керівництвом капітана Олексія Савельєва. На випадок обміну полонених, разом із корпусом М.І. Леонтьєва було відправлено 500 турків, і вони були захоплені при штурмі Перекопу.

Пройшовши три версти, корпус зупинився на ночівлю. Наступного дня, не дійшовши до річки Каланчак шість верст, знову зупинився. Лише 26 травня війська досягли річки Каланчак. Тут до М.І. Леонтьева приєдналися 5 ландміліційних полків під загальним керівництвом генерал-майора Олексія Івановича Тараканова. Серед останніх був і Тамбовський ландміліційний полк на чолі з полковником Петром Івановичем Бабіні. Таким чином, загальний склад корпусу сягнув дванадцяти тисяч.

27 травня генерал-лейтенант М.І Леонтьєв вислав 800 драгунів і 250 слобідських козаків та запорожців для розвідки. Пройшовши сучасне урочище Карга, розвідники вийшли на узбережжя Каржинської та Джарилгацької заток Чорного моря і йшли вдовж берега у пошуках татар. У ході цього пошуку запорожці втратили 12 чоловік (їх було вбито), але привели 15000 овець і 200 голiв великої рогатої худоби, забезпечивши загін М.І. Леон-тьєва м’ясом.

Головні сили генерала М.І. Леон-тьєва минули урочище Карга та відомі криниці, ймовірно, 28-29 травня 1736 року. Варто лише уявити дванадцятитисячне військо, яке пройшло територією сучасного села Приморське (без сумніву, солдати пили воду з відомих криниць). Лише 31 травня головні сили прибули в урочища Стреліце, що за 40 верст від Кінбурна, і наступного дня війська тут відпочивали. 2 червня, про-йшовши 21 версту, М.І. Леонтьєв досяг лиману. 4 червня у бою під Кінбурном запорожці діяли спільно з гренадерами та драгунами. Крім того, 300 запорожців М.І. Леонтьєв задіяв на шанцевих роботах по зведенню батарей. Роботи велися під артилерійським вогнем ворога. 8 червня гарнізон Кінбурна здався без бою. Після взяття Кінбурна генерал-майору Христофору Федоровичу Штофельну було доручено облаштувати укріплення та батареї. М.І. Леонтьєв наказав звести шість редутів між Кінбурном та Кизикерменом, що в районі сучасного Берислава. Відстань від редуту до редуту мала складати 25-32 версти. Від третього редуту було вирішено прокласти шлях до річки Каланчак і на ньому утворити пости. Цей напрямок, замість шляху вздовж моря, яким йшов М.І. Леонтьєв від Перекопу, було обрано тому, що він вважався коротшим.

Наступну згадку Кінбурнського шляху знаходимо в Турецькому описі за 1740 рік. Тоді шлях проходив через Кам’яний міст на річці Каланчак і йшов північніше до сучасного села Приморське. Від студених криниць на захід дорога мало змінилася.

Після М.І. Леонтьєва Кінбурнський шлях розходився біля Кам’яної криниці, відомої також як Долина Копкую, утворюючи Південний та Північний Кінбурнські шляхи. Оскільки на карті Шарля де Пейсонеля (1758 рік) вказується лише стоянка Копкую, це свідчить про її важливість. Без сумніву, французький посол проїжджав повз Кам’яну криницю. Південний Кінбурнський шлях повністю співпадав зі старим шляхом. А от Північний Кінбурнський шлях проходив через сучасні села Промінь та Гостроподолянське Скадовського району. Відповідно до карти інженер-полковника Романа Никифоровича Томілова (1775 рік) у межах останнього села знаходилися Християнські Цвинтарі. Згідно до того ж Р.Н. Томілова обидва шляхи поєднувалися біля сучасного села Приморське Скадовського району, де на його карті вказані Копані. Проте на карті приєднаних земель Кримського ханства (1783 рік) шляхи поєднуються на схід від Приморського, в районі сучасного урочища Бугаї, південніше села Радгоспне Скадовського району.

Відомо також, що 56-й Кримський хан Крим-Гірей, повертаючись зі своєї резиденції в Каушанах (нині Республіка Молдова), переправився із Очакова в Кінбурн 29 квітня 1759 року. Із ним перейшло п’ять тисяч татарських возів, а загалом двадцять сім тисяч війська. І хоча кількість війська була більш ніж удвічі більша, ніж у генерала М.І. Леонтьєва в 1736 році, все ж зі шляхом татари упоралися на кілька днів швидше. Давалася взнаки постійна практика. Так вже 6 травня того ж 1759 року хан із супроводом урочисто в’їхав до Перекопу. Отже, ми знаємо ще одного хана, крім Мехмед-Гірея IV, котрий пив воду з криниць у селі Приморське Скадовського району. І цього разу знаємо точну дату. Хан Крим-Гірей міг пити воду з цієї криниці лише 4 травня 1759 року.

З цієї криниці пили воду кримські хани (сучасне село Приморське).

З цієї криниці пили воду кримські хани (сучасне село Приморське).

Німецький купець і мандрівник Ніколя Ернест Клеєман згадував, що вирушив із Кінбурна на Перекоп 6 лютого 1769 року. Вказана подорож проходила на шести санних возах, по заметеному снігом степу. На своєму шляху купець вказує поселення, де їх нагодували, і в якому їм довелося пробути цілий день, аж до першої години по півночі. Лише у ніч на 10 лютого 1769 ро-ку німець із супутниками дісталися Перекопу. Той факт, що мандрівники їхали взимку та ще й вночі, говорить або про чіткі обриси дороги, або про її близькість до затоки.

У серпні 1770 року син калги-султана, тобто племінник кримського хана Алі-Джан-Мурза, ногайський витязь Тау-Мурза та п’ять ногайців рушили з Перекопу до Кінбурна. Але були захоплені командою козацького полковника Данила Третяка. 15 серпня 1770 року стало відомо, що новий кримський хан Селім ІІІ мав намір переправитися з Очакова у Кінбурн і по Кінбурнському шляху дійти до Перекопу. Командувач 2-ї російської армії граф Петро Іванович Панін дав наказ генерал-поручику Максиму Васильовичу Бергу не пропустити Кримського хана в Крим і не дати калзі-султану вийти з Перекопу назустріч хану. 8 вересня М.В. Берг виступив до Кінбурнського шляху. Зранку 24 вересня, пройшовши Кінбурнським шляхом, генерал-майор Йоган Іванович Романіус вступив у бій з калга-султаном і направив по шляху частину війська на Кінбурн. Усі вантажні вози, що рухалися з Кінбурна на Перекоп, були захоплені російськими військами. На Кінбурнському шляху того дня було захоплено у полон 100 осіб, 500 возів, 12000 коней, 50 верблюдів та 200 голів великої рогатої худоби. Але вже 27 вересня хан знову вирушив із Кінбурна на Перекоп, та цього разу його зупинили козаки і він повернувся в Кінбурн, а звідти в Очаків.

У липні 1771 року із Перекопу на Кінбурн направилося велике російське військо на чолі з полковником Іваном Федоровичем Бринком. Під командуванням останнього були 500 запорізьких козаків, 2 ескадрони гусар, 5 ескадронів Московського карабінерного та Астраханського драгунського полків, 12-фунтова гармата та 5 гармат-єдинорогів, а також батальйон Воронезького піхотного полку під керівництвом прем’єр-майора Густава Густавовича Штрандмана. 24 липня 1771 року військовий контингент направився у зворотному напрямку, роблячи невеликі переходи, щоб зберегти людей та коней. І лише 5 серпня полковник І.Ф. Бринк із підлеглими прибули до Кам’яного мосту, що на річці Каланчак. А отже двома днями раніше І.Ф. Бринк із Г.Г. Штрандманом пили воду з каржинських копанок.

Після приєднання Криму до Російської імперії у 1783 році Південний Кінбурнський шлях став допоміжним, а згодом внутрішнім шляхом Таврійської губернії. Але шлях проходив вже через село Карга (Еммануїловка). Кінбурнський шлях був діючим майже сто років після заснування села Карга й остаточно втратив будь-яке значення після утворення міста Скадовська.

Олег Лиховид.
Далі буде.

Коментарів немає, будьте першим!

Прокоментувати:
Всі поля, позначені (*) обов'язкові для заповнення