Козаки та росіяни в боротьбі за таврійський степ

11 квітня 1773 року командир резервного корпусу в Криму генерал-майор та князь Олександр Олександрович Прозоровський отримує листа від російського посла при кримському хані Петра Петровича Веселицького. У листі резидент, із посиланням на чиновників калги-султана (брата Кримського хана) Булат-шаха та Ахтат жибеєва, повідомляв, що турки планують висадити потужний десант у Криму, начебто на 60 великих та 200 малих кораблях. А ще в посланні зазначалося, що на острові Ярли-Агач, який лежить між Очаковим та Перекопом, знаходиться настільки велика артилерія, що було використано 300 пар буйволів при висадці на острів разом із військами.

Як видно з оповіді, ЯрлиАгач є не що інше, як сучасний острів Джарилгач. Але П.П. Веселицький вказує, що не повірив доповідачам. Не повірив у це і князь О.О. Прозоровський. Проте, ще 20 лютого 1773 року князь наказав перекопському коменданту полковнику Єгору Федоровичу Кудрявцеву, щоб напоготові завжди були дві гренадерські роти з відповідним інструментом для відправлення на будівництво редутів. Крім того, князь наказував козацькому полковнику Опанасу Федоровичу Ковпаку проводити роз’їзди від Кінбурна до Перекопа. Цей полковник відомий тим, що заснував село Ковпаківку, біля якого звели Збур’ївський ретраншемент, а село пізніше отримало назву Збур’ївка (нині Стара Збур’ївка Голопристанського району Херсонської області). У травні 1773 року Опанас Ковпак із трьома сотнями вершників стояв біля Каланчацького мосту, а полковий старшина Семен Маєвський із двома сотнями – біля Кінбурна. У червні 1773 року обидві команди з’єдналися та приступили до активних бойових дій.

На картах кінця ХVІІІ століття проти острова Джарилгач вказується урочище Кизилляр. Так, у ніч із 25 на 26 червня 1773 року

команда полковника О.Ф. Ковпака та 60 козаків Миргородського полку при полковнику Гаврилі Зайковському біля урочища Кизилляр захопили турецький корабель, команда якого розташувалася на березі для ночівлі. Під час цього пошуку Опанас Ковпак із шістьома козаками особисто провів розвідку на узбережжі Чорного моря, де і виявив вороже судно.

Ось як описував цю подію сам О.Ф. Ковпак: «Повернувшись із командою, без коней, ми підкотили гармату. Після того, як турки поснули й лише ліхтар горів, ми залпом із гармати та мушкетів відразу вцілили у корабель. Деякі турки почали піднімати вітрила, але Божою милістю вітер почав прибивати їх до берега. Ми з козаками кинулися в море. Схопивши якоря та канати й відчуваючи свою загибель, ворог почав вистрибувати у воду. Ми ж вскочили на корабель й захопили трьох турків, інших побили та потопили».

О.О. Прозоровський.

У цьому випадку Аполлінарій Скальковський вказує, що Кизилляр є ніщо інше, як урочище Кизилл-агач, розташоване на західній стороні гирла сучасної йому та нам річки Каланчак, тобто на східній частині півострова Кумбатин, у межах сучасних сіл Дарівка та Новоукраїнка Скадовського району. До речі, саме в цьому місці зображено Кизилляр на «Подробной милитерной карте по границе России и Турции» (1800 року).

15 серпня 1773 року, під час повернення з урочища Кизилл-агач (він же Кизилляр) на Кінбурн, козаки розбили табір, де залишили 100 чоловік. У ніч на 16 серпня до місця табору прибуло 18 турецьких кораблів. Запорожці перед загрозою бути оточеними відійшли до головних сил О.Ф. Ковпака, які діяли десь у роз’їздах від Кінбурна по Кінбурзькому шляху. Оцінивши ситуацію, Опанас Ковпак розділив свій загін на три частини: старшина Семен Маєвський з правого боку, сам – ліворуч, а полковник Герасим Малий на човнах –

посередині. Злагоджено підійшовши до ворога, всі три команди одночасно вдарили по турецьких кораблях і табору на березі. Однак атака не вдалася. Турецька піхота, закріпившись за піщаним берегом, завдала козакам відчутних втрат. Опанас Ковпак наказав кінноті спішитися й оточити ворога з усіх боків. Гарматна та рушнична стрілянина тривала з 9 години ранку до ночі. У ході перестрілки козаки потопили три турецькі сандали (човни) та знищили на березі до 300 піхотинців, а 27 захопили в полон, з яких було четверо байрактарів (прапороносців). У команді О.Ф. Ковпака було вбито 16 запорожців та одного донця, поранено 110 запорожців і 5 донців. 17 серпня 1773 року турецька ескадра відступила.

Після цього стало зрозумілим, що перестороги про висадку турків з боку острова Джарилгач небезпідставні. Гренадерські полки з Перекопу під керівництвом інженер-підполковника Романа Никифоровича Томілова швидко збудували редут проти острова Джарилгач. Про це свідчить сам Р.Н. Томілов, нанісши редут на власну карту 1775 року. Також генерал-поручик О.О. Прозоровський у 1775 році, у листі Г.О. Потемкіну, вказує, що доручав Р.Н. Томілову проектувати редути з блокгаузами по нових кордонах із татарами.

Які військові частини могли обороняти вказаний редут? Сам князь О.О. Прозоровський у своїх записах від 23 липня 1773 р. вказує, що, крім команди О.Ф. Ковпака, він направив із Криму Тамбовський та Євецький полки на чолі з полковником Гедеоном Івановичем Корретом охороняти узбережжя від Перекопу до Кінбурна.
Тодішній редут був фортифікаційним укріпленням замкненого виду, як правило, земляний, із валом та ровом, що призначені для кругової оборони. Будувався частіше за все у формі чотирикутника, хоча існували і пяти-, шестикутні редути. Зазвичай мав у довжину 50-200 кроків, у залежності від чисельності гарнізону, що нараховував 200-800 чоловік. Редут складався із зовнішнього рову, валу з земляною сходинкою з тильної сторони, причому за ним встановлювали насип для обстрілу ворога, якщо він намагатиметься використати прохід.

Згадка про наявність редуту датується лютим 1778 року, коли російським військам та новому хану Шахін-Гірею не підкорилися лише 300 кримських вершників – левентів. Вони перейшли у брід з Криму через Сиваш. Проте там їх наздогнав Донський полк. Левенти повернули у кут між Кінбурном та Перекопом. Тут вони наштовхнулися на редут і вирішили атакувати його, але були зустрінуті гарматним вогнем і повернули до Сивашу.
Після 1778 року біля Каланчака російське командування завжди тримало 4 ескадрони Єлизаведградського гусарського полку. 3 вересня 1785 року генерал-майор Яків Миколайович Репнінський писав інженер-полковнику Миколі Івановичу Корсакову, що отримав рапорт від генерал-майора Андрія Івановича Медера про те, що редути, розташовані від Кінбурна до Кам’яного мосту (Каланчак), вже давно потребують відновлення. Тоді ж усі редути з командами, від Кінбурна до Каланчака, були передані інженеру М.І. Корсакову, і він мав належним чином їх прийняти.

Лише влітку 1911 року засновник Херсонського музею та газети «Юг» Віктор Іванович Гошкевич за дві версти на схід від Скадовська, біля посту варти «Кордон Городок», що за сучасним скидним каналом, обстежив городище, яке височило над берегом моря на 4,5 м. Городище було обнесене валами, що збереглися заввишки 70 см та глибиною рову 1 м. Дослідник, знайшовши кераміку, припустив, що це, можливо, пізнє римське або візантійське поселення, про що й повідомив читачам газети «Юг» та заніс інформацію до «Літопису музею за 1911 рік». Різні автори в подальшому посилаються на цю інформацію, стверджуючи про існування в межах сучасного Скадовська римського або візантійського поселення.

Проте, вже влітку 1912 року В.І. Гошкевич знову оглянув вказане городище, про що було зроблено відповідну схему. У самому городищі було знайдено кістки овець, биків та коней, уламки глиняного посуду, покриті глазур’ю різних кольорів, та мідну татарську монету. 9 вересня того ж року в публікації газети «Юг» автор відносить городище до татарських, але не старше 600-літньої давнини. Так з’явився ще один міф про наявність у межах сучасного Скадовська татарського поселення XIV століття.
Втім, вже наступного року хранитель монетного відділення Ермітажу Отто Фердинандович Ретовський датував монету з городища часами кримського хана Аслан-Гірея, котрий правив у 1748-1756 роках та 1767 році. Розкопки показали, що вал городища складений із глини, без каміння. В.І. Гошкевич заніс нову інформацію до «Літопису музею за 1912 рік». Вал складений із глини без каміння був характерний для редутів першої російсько-турецької війни. Згідно наведеного плану можна встановити розміри редуту – близько 330 м завдовжки та 60 м завширшки. Але південну частину укріплення за півтора століття змило море. Без сумніву, це й були залишки Томіловського редуту 1773-1774 років, що височіли над берегом.

Олег Лиховид.
Далі буде.