Кургани та ріки Скіфії

Скіфи, які жили в степу, займалися напівкочовим скотарством і ховали своїх одноплемінників у впускних похованнях та насипали над ними величні кургани. Біля селища Лазурне, в кургані №17, визначено впускне скіфське поховання VI ст. до н.е. На цьому місці могильна яма не відслідковується. На глибині 0,6 м знаходився скелет похованого, на якому лежав череп коня. При похованні знайдено два бронзові наконечники стріл та дві кістяні накладки луку довжиною близько 14 см. У могильнику біля селища Лазурне, в кургані №6, в насипу над похованням ямного періоду знайдено череп коня. Краснознаменська експедиція також дослідила розграбоване поховання епохи бронзи біля села Широке.

Ніщо в залишках матеріальної культури не говорить про канібалізм скіфських племен. Проте Стефан Візантійський (VІ ст. н.е.) називає скіфським народом арімаспів, які жили на захід від Перекопу, в районі нинішнього мису Кумбатин, що навпроти острова Джарилгач. Арімаспи зображаються одноокими людьми й за цією ознакою схожі на циклопів. Про арімаспів-канібалів у VI ст. до н.е. згадував у своїй епічній поемі Арістей Проконеський. Століттям пізніше писав про них і батько історії Геродот Галікарнаський.

У VІ ст. до н.е. сучасний острів Джарилгач, що мав назву Ахіллеус Дромос (Ахiллесове ристалище), пов’язувався з ім’ям скіфського мудреця Анахарсіса, який був сином скіфського царя Гнура та братом царя Кадуіда. Анахарсіс тривалий час жив у Греції, був членом Ареопагу, його вважали одним із семи мудреців Стародавнього світу. Згідно Геродоту, Анахарсіс був убитий скіфським царем Савлієм у Гілеї. Але Іоанн Златоуст пов’язував смерть Анахарсіса з Ахіллесовим ристалищем. У 398 р. н.е. Іоанн Златоуст писав про скіфів наступне: «Вони – нащадки скіфа Анахарсіса, друга Солона, що вивчав еллінську мудрість, і вбитого одноплемінниками в VІ столітті до Різдва Христова на Ахіллесовому ристалищі». Російський вчений Філіп Брун вже до 1872 року довів, що Ахiллесове ристалище – це нинішня Тендрівська коса та її західне продовження – острів Джарилгач.

Нині лише величні кургани нагадують про ті легендарні часи. Найвища зі скіфських могил-курганiв – Сукур (Цукур) ще в 70-тi роки ХХ ст. височіла на західній околиці Скадовська. У цьому кургані знайдено поховання скіфського воїна ІV-IІІ ст. до н.е. та бронзові наконечники стріл. У сусідній могилі знайдено бронзове дзеркало, намисто та жіночі прикраси грецького походження. Знайдено також чорнолаковий лекіф і канфар, тобто посудини для пахощів та пиття, датовані ІV ст. до н.е.

В урочищі Морська кошара, за 4 км на північний схід від Скадовська, досліджено сім курганів, серед яких три скіфські поховання ІV-IІІ ст. до н.е. В одній із могил похований лежав головою на захід. Біля голови знайдено уламки глиняного горщика та кістки тварини – залишки поховальної їжі. Біля костей тазової частини лежали рубчасті сині намистинки та уламок залізного ножа. У сусідньому кургані були кістки тварин, залишки амфор та бронзова кільцева сережка з підвіскою у вигляді намистинки.

На території Скадовського району у трьох курганах, що біля села Красне, знайдено 5 скіфських поховань IV ст. до н.е. Біля села Шевченко розкопано 37 скіфських курганів того ж періоду. Ще 69 курганів IV ст. до н.е. знаходяться біля села Широке. У трьох широчанських курганах зафіксовані жіночі поховання зі зброєю. Поховання №16 біля села Широке спростовує поширену серед давніх авторів думку про те, що скіфські воїни використовували виключно отруйні стріли. У цьому похованні знайдено воїна, котрий після поранення двома стрілами в голову зміг прожити ще кілька років. У курганах біля сіл Шевченко та Широке знайдено і давньогрецькі амфори з Гераклеї Понтійської. Й нарешті, з 11 курганів біля села Гостроподолянське 3 кургани містили скіфські поховання.
Над скіфськими курганами також ставили антропоморфні статуї, відомі, як «скіфські баби». На території Скадовського району дві найбільш відомі статуї знайдені біля села Андріївка Улянівської сільської ради. Обидві скульптури були виготовлені з черепашкового вапняку, мають висоту 190 та 180 см і зображують скіфських чоловіків.

Геродот у своїй «Мельпоменi» (V ст. до н.е.) згадував кілька скіфських річок, що він розмістив із заходу на схід. Зокрема, він писав: «Шоста ріка – Hypaciris бере початок з озера, перетинає область скiфiв-кочiвникiв i впадає у море біля міста Карциніт, залишаючи на правій стороні так зване Ахiллесове ристалище». Й далі: «Сьома ріка Gerrhos витікає з Борисфену в тому місці, до якого русло Борисфену відомо… Тече ця ріка до моря, утворюючи кордон між землями кочових і царських скіфів, а потім впадає в Hypaciris». Але ж на сучасній карті немає річки, яка б відхилялася від Дніпра та впадала в іншу річку. Що ж то за ріки Hypaciris та Gerrhos?
Щодо річки Hypaciris, то Василь Микитович Татищев у 1744 році писав: «…бачиться, річка Каланча, що тече в лиман, названа Карцiна, i біля неї град Карцинiт розташований». У 1765 році аналогічну думку висловив французький консул Шарль де Пейсонель. На думку останніх, це сучасна річка Каланчак, русло якої вливається в Чорне море на кордоні сучасного Скадовського району. Щоправда, Філіп Брун у 1872 році намагався довести, що сучасна йому річка Каланчак була лише верхньою частиною річки Hypaciris, а її гирлом Геродот бачив сучасну Каркінітську затоку. Геродот писав, що шоста річка називається Hypaciris, а сьома річка – Gerrhos. Тому, приймаючи сучасну річку Каланчак за Hypaciris, річку Gerrhos вчені чомусь відносили на схід від Перекопу та ототожнювали її з сучасною річкою Молочна, що знаходиться далеко на схід від Перекопу. Хоча з усіх стародавніх та середньовічних вчених лише Клавдій Птолемей у «Керівництві по географії» (ІІ ст. н.е.) вказує, що річка Gerr розташована на схід від Перекопу.

Та все ж обидві річки розташовувалися на захід від Перекопу. На підтвердження цього Помпонiй Мела (І ст. н.е.) пише, що місто Carcinites знаходиться біля гирла річок Hypaciris та Gerrhos, які впадають у море біля місцевості Тафра (Перекоп). Автор повідомляє, що за річкою лежить перешийок до озера Бука (Сиваш), який відділяє Таврику (Крим) від материка. Отже, саме Gerrhos, а не Hypaciris в дійсності може бути сучасною річкою Каланчак. Ця велика річка вказана на карті турецького адмірала Пірі-реїса (1513 р.). Обидві річки ще на картах Ентоні Дженкінсона (1562 р.) та у Герхарда Меркатора (1594 р.) розташовувалися на захід від Перекопу. За давніми назвами річки зустрічаються на карті Ніколя Сансона “Tartarie Europeenne ou Petite Tartarie ou sont Les Tartares du Crim, ou de Perecop de Nogais, Oczacow” (1665 р.) та на карті його сина Гійома Сансона “Cimmeria quae Postea Scythia Europaea” (1694 р.). На вказаних картах сучасна річка Каланчак вказується як Gerhus. Й лише на “A New Map of Sarmatia Europaea…” (1700 р.) західна річка зветься Gerrhus, а східна – Pacuris. Обидві річки ще зображено на “Carte exacte d”une Partie de l’Empire de Russie et de la Pologne meridionale renfermant l’Ukraine” (1769 р.), причому східна річка зветься Каланчак, а західна – без назви.
Не заходячи в довгу дискусію щодо найменування давніх рік, можна стверджувати одне: Геродот чітко вказав на те, що шоста річка – Hypaciris, а сьома – Gerrhos. Отже, гирло, в яке вливався античний Hypaciris, залишилося нам у вигляді сучасної Каржинської затоки, що сполучається з Каланчацьким лиманом – гирлом Gerrhos. Сучасна Каржинська затока залишає на правій стороні острів Джарилгач, який звався в давнину Ахiллесове ристалище. Річка, що впадала в сучасну Каржинську затоку, з часом отримала татарську назву Qarga (Карга). Її залишки можна віднайти ще на картах 1833 та 1837 років біля однойменного села Карга (нині Приморське). Така співзвучність дає зрозуміти, з якого озера витікала річка Hypaciris. У часи, коли цими степами кочували тюркські племена, озеро звалося Qara (Чорне), а долина навколо озера мала назву Qara-Yilрa (Кара-ілга), що дослівно перекладається, як Чорна долина або лощина – лощина, котра залишилася від давньої річки. З карт 1859 та 1865 років видно, що на південь від озера розташовано курган Могила Карга. З тих же карт бачимо, що в озеро Чорна долина впадала річка, що вказується, як Журавлина.

Кімерійці та скіфи, як відомо, були племенами індо-іранського походження. “Gerr” із кімерійської перекладається, як птах, що означав журавля та чаплю. Отже, Gerrhos у ймовірному перекладі з кімерійської значить місцевість з журавлями або чаплями. А чаплі, як відомо, за відсутності антропогенного втручання, можуть гніздитися на одному й тому ж місці століттями. Тож за 1697 роком в описі Івана Мазепи зустрічаємо назву річки Чаплинка. Річка Чаплинка, як відомо з карт 1847, 1859 та 1865 років, ще впадала у річку Каланчак. А північніше річки Чаплинка існувала річка Сірогози, що значиться на карті як 1788, так і 1800 роками. З цих карт можна припустити, що ще кількома століттями раніше річка Сірогози сполучалася з річкою Чаплинка, а та в свою чергу впадала в річку Каланчак. А за два тисячоліття до цього ці три річки являли собою єдину могутню ріку, що витікала з Дніпра (Борисфену) в тому місці, до якого русло його було відомо, й текла ця річка до моря, утворюючи кордон між землями кочових і царських скіфів, а потім впадала в річку Hypaciris.
Вперше подібну версію висунув Платон Бурачков у 1875 році. Але ж де річка Gerrhos витікала з Дніпра? Саме там, де до створення рукотворного Каховського моря впадала в Дніпро річка Конка, тобто навпроти сучасного міста Нікополя. Саме там і були найбільші скіфські кургани, тобто місцевість, що зветься у Геродота Gerrhos. Назва річки Конка походить від скіфської назви “Kanka”, що перекладається як та ж чапля. Цікаво, що Філіп Брун ще у 1872 році ототожнював сучасну йому Конку з давнім Gerrhos, проте рахував останню на захід від Hypaciris (Carcinitis). Отже, античний Gerrhos – це сучасна річка Каланчак, пересохла річка Чаплинка, зникла річка Сірогози та річка Конка. Володимир Масляков вже у 2004 році називає цю річку Палео-Каланчак та вказує її протяжність у 300 км. Саме тому, що Конка змінила русло ближче до Дніпра, давній Gerrhos став менш повноводним і залишився нам у встановленому вигляді, і про його могутність нині нагадує лише Каланчацький лиман. Федір Браун у 1899 році теж намагався поєднати ці чотири річки, проте об’єднував їх під назвою Carcinitis (Hypaciris), а не Gerrhos. Цим він наслідував Клавдія Птолемея, котрий розмістив річку Gerr на схід від Перекопу.

Геродотова Hypaciris та Птолемеєва Carcinitis – це, без сумніву, пізня річка Qarga (Карга), що впадала в Джарилгацьку затоку з утворенням тут гирлового бару у вигляді Джарилгацької коси Ахiллесове ристалище. Це припущення ґрунтується на наявності біля села Приморське (Карга) подів у вигляді Каржинського урочища та Фекліна пода, на захід і схід від яких місцевість значно вище. У 1930 році професор-гідрогеолог Петро Абрамович Двойченко вважав, що у Каржинську затоку впадало ніщо інше, як давнє русло Дніпра. Він вважав, що річка тягнулася по лінії, починаючи від сучасного міста Каховки, потім трохи східніше сіл Чернянка, Старої Маячки, Брилівки, західніше Птахівки та далі до села Карга. Той же Володимир Масляков у 2004 році вказував, що на останіх 50-60 км, на відстані 12-16 км західніше, майже паралельно річці Палео-Каланчак, текла інша річка – Палео-Карга. Hypaciris (Carcinitis) – Карга, а Gerrhos – Палео-Каланчак.
Гай Плiнiй Секунд (І ст. н.е.) свідчить, що затока називалася Каркiнiтською, а місто – Carcine. Клавдій Птолемей (ІІ ст. н.е.) називає по річці Carcinitis міста Carcine, Торокка, Пасіріда, Єркаб, Тракана та Навар. Федір Браун у 1899 році з великою точністю визначив місце розташування вказаних міст на сучасній йому карті. Про Carcinitis та Carcine згадує Амміан Марцеллін (IV ст. н.е.). Назва Каркiнiтської затоки досі вказує на користь розташування міста Carcine саме на її берегах. Клавдій Птолемей (ІІ ст. н.е.) у «Керiвництвi по географії» вказує на гирло річки Carcinitis під 59o 40′ довготи та 48o 30′ широти, а місто Carcine – під 59o 30′ довготи та 48o 45′ широти. Тобто Carcine мало знаходитися пiвнiчнiше від гирла Carcinitis 0o 15′ та західніше на 0o 10′.

Де ж розташовувалося місто Carcine? За Геродотом, «Споконвічна Скiфiя… простиралася до міста, званого Карциніт. Звідси йшла гориста країна, що лежала уздовж того ж моря. Вона видалася в Чорне море». Геродот, згадуючи Карциніт, не дає підстав шукати це місто в Криму. Стефан Візантійський (VІ ст. н.е.) називав Карциніт містом Скіфії, а її жителів – карциніти. Враховуючи наявність лісів Гілеї, матеріал для будування поселень був, а інженер Владислав Юліанович Руммель у 1896 році дослідив, що «ґрунт узбережжя Каркiнiтської затоки, в більшості, це глина, місцями пластична, придатна для обпалювання цегли». На узбережжі Джарилгацької затоки періодично знаходили давньогрецьку кераміку: зернотерки, амфори, клейма, чорнолакову кераміку та навіть ольвiйськi монети – «дельфіни», які були засобом платежу у місті Ольвія, в VІ-ІV ст.ст. до н.е.

У різних місцях, але поблизу гирла Carcinitis, місто Carcine вказується на картах Е. Дженкінсона (1562 р.), Г. Меркатора (1595 р.), Н. Сансона (1665 р.), Г. Сансона (1694 р.) та, в останній раз, на “A New Map of Sarmatia Europaea” (1700 р.). Відповідно до цих карт, місто Carcine могло існувати в V ст. до н.е.-ІV ст. н.е. (а можливо, й пізніше) на схід від Скадовська, в межах сучасних сіл Тарасівка та Новоукраїнка Скадовського району. Залишки цього міста, ймовірно, поховані в морі, південніше сучасного мису Кумбатин. Можливо, місто Carcine було зруйноване після появи у причорноморських степах сарматів.

Олег Лиховид.