Квіти нашої перемоги

І знову на скадовських вулицях зацвів бузок. Його п’янкі пахощі сум’ятять душі не лише молодих. Радісно-трепетне передчуття розквітлої весни і Дня Перемоги легко прочитати на обличчях, густо помережаних літами. Бо ж весна – це пора надій, що проростають у наших душах нехай навіть і жорсткою, навіть і немилосердною реальністю. Адже частина України знову у руїнах, частина її анексована. Чи до святкування перемоги семидесятирічної давності у такий непевний час? Та якраз у тім і сенс нинішнього травня, що ми не святкуємо, а скорботно вклоняємося пам’яті жертв у Другій світовій війні.

Коваленко_сайтАнатолій Іванович Коваленко народився у 1940 році – таких, як він, у наш час називають дітьми війни. Родом він з Новоукраїнки Скадовського району. Його батьки трудилися у сільськогосподарській артілі «Промінь» і жили селянськими сподіваннями, що майбутнє стане заможнішим і кращим, аніж прожитий нинішній день.

Можливо, так би й сталося, якби не війна. Батько, Іван Коваленко, пішов воювати. Він був зв’язківцем у розвідувальній групі. Іноді кажуть, що війна – це важка і непосильна робота. А для розвідників, котрі нерідко потрапляли у засади чи оточення, ця робота була удвічі важчою і небезпечнішою. Батько був поранений, отримав високі нагороди – орден Червоної Зірки і медалі за визволення європейських столиць, пройшов усю війну і закінчив її у поверженому Берліні.

А чим жило село, як допомагало фронту у воєнні роки? Анатолій Іванович розповідає про Новоукраїнку тих часів. Невеличке село – дві курні вулиці, обіч яких туляться мазанки. Немає зелені коло них, бо через високі податки на фруктові дерева селяни повирубували садки. Синіє море за два кілометри від села, а степ навколо пожовк, випалений сонцем. Ось такою побачили Новоукраїнку окупанти, коли вступили у цю місцевість.

Якщо узагальнити спогади Анатолія Івановича, то найбільше дошкуляли людям у ті роки бідність і голод.

– Гірко було жити під окупаційною владою, не солодшим стало життя і після війни, коли почався голод, – поринає у спогади Анатолій Іванович. – Ніколи не забуду тих часів. Зрозуміло, що йшла війна, все віддавалося фронту. Величезна радість поселилась у нас вдома, коли у 1945 році прийшла від батька посилка з Німеччини. Я вперше у житті взув дитячі черевички, мати приміряла кілька хустин. Наш батько прийшов додому у 1947 році, а чи стало легше – не скажу, бо настало безхліб’я. У хатах у людей не було нічого їстівного, всі харчувалися з того, що було у природі. Шукали гриби-печериці, їли цвіт акації і солодкі корінці, траву «калачики». Дійшло до того, що варили постоли, пошиті зі свинячої шкіри. Та я завжди буду повторювати: нас рятувало море! Ловили рибу і креветки. Хочу пом’янути сьогодні добрим словом голову нашої артілі «Промінь», шкода, не пам’ятаю його імені. Він по черзі допускав на роботу в амбарі коло зерна всіх мешканців села. Бо знав, що, йдучи з роботи, кожен десь в одягу заховає трішки збіжжя. Світла йому пам’ять, ця людина допомогла нам вижити. А після жнив поле ділилося на ділянки: кожна родина отримувала право збирати колоски. Голодного 1947 року я пішов до школи. Писати ми вчилися на газетному папері між друкованими рядками. А в мене було кілька справжніх зошитів, що батько привіз з війни. Більше таких щасливчиків у класі не було.

– Недарма наше покоління назвали дітьми війни, – згадала і про своє дитинство Валентина Семенівна, дружина мого співбесідника. – Війна, звісно, жорстокою мачухою була для нас, а ми їй – пасинки, а не діти. І я теж не забуду ті часи, коли для дітей печені буряки були найбільшими ласощами. Хлопці меткішими були, ховрахів ловили, смажили. А дівчатка виживали на рослинах в основному. Весь час щось виварювали у казанках на багатті, аби довести траву до їстівного стану. Хочу додати, що, крім голоду, ще й холод мучив людей. Одягу жод-ного, все зношено, а зими були суворими і сніжними – мазанки заносило снігом по самісіньку стріху.

Минуло з тих пір багато часу. Багато що забулося, стерлося зі спогадів. Анатолій Іванович усе життя працював у РЕСі, очолював гаражне господарство енергетиків.

Валентина Семенівна також свою трудову біографію завершила на цьому підприємстві. За доброту, чуйність і повагу до всіх це подружжя дуже шанують навколо. Як рідко тепер у Скадовську буває, з подвір’я пенсіонерів до всіх сусідів зроблені хвіртки. Щоб ближче і швидше можна було зайти у гості.

Заквітчалася білопінним шумовинням вишень вулиця, на якій вони живуть. Палають багрянцем тюльпани і маки – квіти перемоги. Ні, мабуть не випадково саме такої пори року прийшла довгоочікувана звістка про кінець війни.

Юрій Бондарєв.
Фото автора.

Коментарів немає, будьте першим!

Прокоментувати:
Всі поля, позначені (*) обов'язкові для заповнення