Маленька зв’язкова з Білорусі

партизаниНапередодні Дня Перемоги на журнальному столику Тамари Андріївни Братченко знову з’являються старі пожовклі фотографії. Ось вона – з подругами, дівчата з красивими косами стоять під квітучою яблунею. Ось – бригада чесального цеху Херсонського ХБК, куди приїхала працювати у 60-х роках, а ось, на вели-кій світлині, широка річка Прип’ять, над нею міст. Недалеко від цього мосту село Короб’є, де минало дитинство Тамари Андріївни. Тут, на її рідну землю, біля мосту німці скинули перші бомби. Так до неї прийшла війна.

Останні роки Тамара Андріївна живе у Скадовську, переїхала з Кривого Рогу поближче до доньки та до моря. У типовій п’ятиповерхівці, де мешкає жінка, усі знають: Тамара Андріївна Братченко – партизан. З вересня 1943 по липень 1944 року вона була зв’язківцем партизанського загону «За Батьківщину» бригади ім. С.М.Кірова тоді Пінської, а нині Брестської області. Їй тоді було усього 10 років!

– У нашому селі навіть не знали, що таке радіо. Ніхто ні про що не чув. А тут почали літаки кружляти. Я кажу: «Ой, мамочко, будуть бомби кидати»! А мама на це здивувалася: «Ти таке видумуєш!». Аж раптом гуркіт – бомбу скидають на міст. Так ми й дізналися про війну. Невдовзі німці прийшли на наші землі. Вбивали родини, палили хати і села… Усі, хто ще не був призваний на фронт, пішли в партизани. І наш батько теж. Деякі люди нібито працювали на німців, але насправді допомагали партизанам.

Хата, де з батьками жила Тамара, стояла скраю села. А тому саме до їхньої оселі приносили різні повідомлення для партизан. Хто б міг подумати, що наймолодші з них – це діти. Вони не викликали такої підозри, як дорослі, але справлялися із дорученим завданням не гірше. Записки з інформацією ховали в одяг та взуття, інколи зашивали у сорочку.

– Ми знали, де знаходяться партизани, і під різним приводом йшли до лісу. На нас ніхто не звертав уваги. Але було страшно. Бо якщо німці довідувалися, що хтось тримає зв’язок з партизанами, розстрілювали. Та нікого це не зупиняло – ми не хотіли, аби ворог був на нашій землі.

Якось партизанам вдалося вночі захопити у фашистів зброю. Селяни теж їм допомагали. А тому тікати довелося усім. На ранок гітлерівці вирішили помститися – село Короб’є спалили та замінували.

партизани1

Тамара Андріївна зі своєю тіткою Ніною Семенівною у рідному селі.

Якось партизанам вдалося вночі захопити у фашистів зброю. Селяни теж їм допомагали. А тому тікати довелося усім. На ранок гітлерівці вирішили помститися – село Короб’є спалили та замінували.

Увесь наступний рік жінки з дітьми і старики прожили в лісі. Тамарі Андріївні і досі важко згадувати цей період свого життя:

– У Білорусі великі ліси і непрохідні болота. Там ми і переховувалися. З гілля та сіна зробили курені. А їсти не було чого. Якось моя мама з ще однією жіночкою вирішили повернутися до нашого села – накопати картоплі. Але ж там скрізь міни… Обох поранило у ноги. Ледь залишилися живими. Сусідка з перебитою ногою не могла довго йти – зосталася на болоті. Коли люди йшли її забирати, думали, що вона вже померла. Але вижила… Щоправда, перебита нога з кожним днем ставала все чорнішою… Лікувати нічим було. Довелося ампутувати – у цих «польових» умовах! Стільки всього ми бачили – не передати. Вночі вовки вили… Моторошно. А ще моторошніше було, коли починалася облава. Я брала на руки сестричку, мама – братика, і тікали у трясовину. Німці боялися болота і далеко не заходили. А ми лежали у тій трясовині до вечора. Без крихти хліба і краплини води у роті.

Переховуючись у лісі, ризикуючи життям, жінки та діти продовжували допомагати партизанам підривати німецькі ешелони, які йшли з України. А коли німці відступили, люди змогли повернутися. Рідне село було зруйноване – перебралися у сусіднє, де багато хат стояли порожніми.

– А після війни розмінували і наше село. Моя тітка Ніна повернулася до Короб’є, вирила там землянку і жила, поки не відбудувала хату. До речі, вона і досі мешкає у нашому селі, їй 99 років, і я стараюся її навідувати хоча б раз на кілька років.

– А як ви зустріли Перемогу? – спитала я у Тамари Андріївни на завершення розмови.

– О, я пам’ятаю ту весну! У нас стояли солдати. Батько вже повернувся додому. Хтось з офіцерів і приніс звістку про Перемогу. Усі один одного міцно обнімали та цілували. Така радість була! Як не забувається той день, коли війна почалася, так і не забути нам того дня, коли прийшов мир. А сьогодні, коли я бачу, що твориться у нашій країні, мені дуже боляче. Треба берегти рідну землю, нашу Україну і більше ніколи не допускати сліз і кровопролиття. Бо війна – це найстрашніше, що може бути у житті.

Тетяна Підгородецька.

Коментарів немає, будьте першим!

Прокоментувати:
Всі поля, позначені (*) обов'язкові для заповнення