Міста та острови Сарматії

Скіфів витіснили з лівобережного Причорномор’я племена сарматів. Сармати – це загальна назва споріднених зі скіфами кочових іраномовних племен скотарів, що вживалася еллінськими й римськими істориками. Останні розміщали в Північному Причорномор’ї, на лівобережжі Дніпра, сарматські племена роксоланів. Назва «роксолани» означає в перекладі «світлі арії».

Ці племена залишили нам кургани біля міста Скадовськ, селища Лазурне, сіл Озерне та Красне, що датуються з ІІІ ст. до н.е. по ІІІ ст. н.е. У цих похованнях були знайдені кістки овець, мечі з серповидним та кільцевидним навершям, бронзові фібули та дзеркала, ліпний та гончарний посуд, траплявся привізний глиняний посуд.

У районі сучасної Каркінітської затоки Стефан Візантійський (VІ ст. н.е.) називає місто Європейської Сарматії – Tamyraca, а жителів міста – таміракці. Клавдій Птолемей (ІІ ст. н.е.) у «Керівництві по географії» вказував також координати міста Tamyraca під 59o20′ довготи та 48o30′ широти, тобто на одному рiвнi з гирлом річки Carcinitis, але західніше на 0o20′. Також Tamyraca на 0o20′ схiднiше перешийку Ахіллеус Дромус (між Тендрою та Джарилгачем), тобто рівно посередині між вказаними координатами – гирлом і перешийком.

Страбон (І ст. н.е.) у своїй «Географії» вказував: «Перед гирлом Борисфену знаходиться острів, i на схід від нього тягнеться велика коса, що носить ім’я Ахіллесове ристалище… довжиною на схід 1000 стадій… вода там колодязна… Коса закінчується мисом Tamiraca і має пристань, повернену до материка». Страбон також називає Каркінітську затоку Таміракською.

Клавдій Птолемей (ІІ ст. н.е.) у «Керівництві по географії» вказує координати західного мису Ахіллеус Дромус, що називається Священний мис, перешийок Дромуса, а також східний мис, що називається Musari. Відстань від західного мису до перешийку – 1о10′, від перешийку до східного мису – 0о45′, що відповідає сучасному розташуванню західного мису Тендри та східному мису Джарилгач. Мис Musari має теж іранські корені та перекладається як «Mu» – мис та «Sari» – водоспад, тобто мис із водоспадом. Східний мис Ахіллеус Дромус є сучасним мисом Джарилгач, а водоспадом є джерело світлострумної води, описане ще Гомером, що й нині тече біля зруйнованих будівель та старого Джарилгацького маяка. Відповідно до Клавдія Птолемея, у 1584 році Герхард Меркатор вигравірував карту Європейської Сарматії.

Флавій Аррiан (ІІ ст. н.е.) в «Об’їзді Евксинського Понту» писав: «У середині міста Tamyraca є невеличке озеро… Від мису Tamyraca розміщується Ахіллеус Дромус, дуже довга i вузька берегова смуга, що тягнеться вздовж затоки на 160 миль, а в ширину – 120 м; кінці її мають вигляд ейонiв (островів з мілинами), що знаходяться від берега за 8 миль. Посередині його вузький перешийок, що сполучається з материком». Саме через невеличке озеро у Флавія Аріана наступні дослідники вважали, що Tamyraca розташовувалося на Бакальській косі. Але це суперечить реконструкціям Клавдія Птолемея. На карті Герхарда Меркатора (1594 р.) Tamyraca вказана якраз напроти острова Rossa (Джарилгача), майже в межах сучасного Скадовська. А на карті Гійома Сансона “Tartarie Europeenne ou Petite Tartarie ou sont Les Tartares du Crim, ou de Perecop; de Nogais, D”Oczacow” (1665 р.) проти східної оконечності острова Джарилгач розміщено Tamyraca Portus. Востаннє Tamiraca вказується на карті “Regni Poloniae Magnique Ducatus Lithuaniae nova et exacta tabul” (1739 р.) на захід від сучасної Каржинської затоки. Федір Браун у 1899 році, посилаючись на Клавдія Птолемея, стверджує, що Таміракі залишилося в глибині сучасної Каржинської затоки. А невеличке Кар-жинське озеро існує й нині біля Каржинської затоки та сполучається з нею.

Той же Страбон у «Географії» вказував Tamyraci на східному мисі острова Джарилгач. У книзі «Чорномор’я» (1880 р.) Філіп Брун писав: «Пристань Тамiракi, в якій неможливо не впізнати Джарилгацьку косу, що знаходиться на відстані 300 стадій від Акмечетської бухти. Але зрозуміло, що згадане Клавдієм Птолемеєм і Стефаном Вiзантiйським місто Таміракі знаходилося не на самій косі, а проти неї, біля гирла Каланчака, де сліди цього міста збереглися й донині». А ще в 1867 році Філіп Брун стверджував, що «місто Таміракі знаходиться не на самій косі (Джарилгач), а проти неї, нижче Емануїлівки, де сліди цього міста залишилися й донині». Емануїлівка або Карга – нині село При-морське Скадовського ра-йону і, можливо, колись Каржинська затока була зручною бухтою для кораблів. Втім, Платон Бурачков у 1874 році констатував, що «при такому визначенні застосував усі засоби, аби знайти сліди міста, але праця ця була марною».
Газета «Новоросійський телеграф» 4 червня 1894 року резюмувала: «У давнину на берегах Джарилгацької бухти, в пiвнiчно-захiдному кутку під захистом однойменної коси, розташовувалося багате портове місто Тамiракi, гавань якого бачила в себе прапори народів того часу». Засновник міста Сергій Балтазарович Скадовський вважав, що Таміракі розміщувалося саме в тому місці, де він заснував Скадовськ, принаймні, саме таку версію в 1895 році він доповідав Дніпровському повітовому справнику.
Назва «Tamiraca» теж має іранське корін-ня та може бути перекладена з сарматської мови як «розбійничий» або «піратський». Античні мореплавці, як відомо, плавали каботажем, не віддаляючись далеко від берега, а їх денний перехід складав 130-150 км. Від міста Ольвія, що в Днiпробузькому лимані, до кримських поселень шлях сягав близько 300 км. На відстані денного переходу під захистом острова Джарилгач знаходиться Джарилгацька затока. Але нормальній комерції Ольвії з Кримом заважали пірати – сатархи (Satarchae), які наносили удари з небезпечної мілководної Каркінітської затоки. Та десь близько ІІ ст. до н.е. зникають відомості про сатархів. У Криму знайдено стелу з написом «Ахіллу, володарю острова, присвятив Посідєй, син Посідєя, котрий переміг піратів сатархів». Пірати зникли, а піратське місто залишилося – Таміракі.

Але, здається, затонули не лише міста, а й острови. Страбон писав про три маленьких острови в Каркінітській затоці. Гай Плiнiй Старший (І ст. н.е.) у “Historia Naturalis” називає ці три острови: Cephalonnesos, Rhosphоdusa та Macra. За картою Клавдія Птолемея в реконструкції Ентоні Дженкінсона (1562 р.) острів Macra є сучасною Тендрівською косою. Хоча за картою Гійома Сансона “Cimmeria quae Postea Scythia Europaea” (1694 р.) Macra розташовувався ближче до Кримського півострова й не відносився до Ахіллеус Дромус. За більш піздньою “A New Map of Sarmatia Europaea…” (1700 р.) острів цей розташовується біля західної оконечності Кінбурзьської коси, тобто це все-таки Тендра.

Клавдій Птолемей вказує координати острова за назвою схожого на Cephalonnesos – Cephalonensus, що мав бути паралельно східної конечності Джарилгача, але північніше на 0о20′. Ці координати свідчать про те, що від острова Cephalonnesos нам залишилися Каржинські острови. На карті Е.Дженкінсона (1562 р.) та в коментарях до Гая Плінія  (1828 р.) Cephalonnesos вказується як Тендра. Римський історик Амміан Марцеллін (IV ст. н.е.), пишучи про Каркінітську затоку, вказує, що на її лісистих берегах лежить місто Cephalonensus, в якому він розмістив жертовники, присвячені Олександру Великому та Октавіану Августу. У географічному словнику 1856 року Cepha-lonnesos – це піздній Tengel. У «Віснику дав-ньої історії» (1937 р.) вказується, що Кефалонес – це сучасний острів Карабай (Каланчацькі острови), тобто теж Tengel. Топонім Cep-halonnesos теж іранського по-ходження й означає – Голова острів. Цю назву греки-колонiсти трансформували у Cepha-lonnesos й надали її острову та місту за співзвучністю з грецьким островом Кефалонiя.
Rhosphоdusa – великий острів, який пізніше згадуватиметься, як Денгел (Tengel), від якого нині нині залишився півострів Карабай з мисом Денгелтип та Каланчацькі острови. Тут реконструкція Е.Дженкінсона (1562 р.) та карта Г.Сансона (1694 р.) майже тотожні. Хоча на карті Шарля де Пейсонеля (1765 р.) острів називається Rosphоdus insula та відповідає сучасному Джарилгачу.

Міста Tamyraci та Cephalonensus могли існувати з І ст. по V ст. н.е. (а можливо, й пізніше) на схід від Скадовська. Трохи далі сучасного скидного каналу, на місці, відомому, як антонівський пляж, постійно помічали велику кількість шматочків червоної цегли, відшліфованої морською водою. У тому районі місцеві дайвери постійно діставали з морського дна різні черепки, а іноді й амфори. На відстані близько 1,5 км від берега, на глибині 4-5 м знайдені залишки будівель. Знайдено старовинний пірс, залишки маяка та більш ніж стометрову вимощену ділянку, схожу на центральну площу міста. Загалом невідомі предмети та рештки будівель тягнуться більш ніж на 1 км, у бік Каржинських островів. Мабуть, це і було місто Cephalonensus. А щодо озера в центрі Tamyraci, то озера понад берегом, у тому числі й прісні, зустрічалися ще в 1894 році. А Турецька бухта, що колись була озером, існує й донині. Існує до сьогодні й Каржинське озеро, щоправда нині воно сполучається з Каржинською затокою. А можливо, Carcine, Tamyraci та Cephalonensus – це одне й те саме місто, лише назва його давалася різними народами. До речі, в реконструкції античного берега Джарилгацької затоки бачиться два озера, саме південніше мису Кумбатин.
Відомий нам Флавій Аріан вказував, що від Херсонесу до Каркінітіди – 600 стадій (100 км), а від Каркінітіди до Прекрасної Гавані, також скіфської, ще 700 (120). Від Прекрасної Гавані до Таміракі 300 стадій (50 км). Прекрасну Гавань (Pulcher portus, Calos portus, Bonus portus) Клавдій Птолемей розмістив між містами Tamyraci та Carcine. Пізніше її на своїх картах зобразили Сансони, на південний схід від сучасного села Озерне. Можливо, саме на залишки Pulcher portus у 1867 році вказував Філіп Брун, а Платон Бурачков у 1874 році нічого не знайшов.

Чому ж затонули ці та інші міста? За два з половиною тисячоліття рівень Чорного моря зазнав значних змін. У V ст. до н.е. він був на 6 м нижчий, ніж сучасний, а в ІІ ст. до н.е. – нижчий сучасного приблизно на 2-3 м. У реконструкції античного берега Джарилгацької затоки чорним кольором позначено сучасний нам берег, сірим – античний берег, а білим, відповідно, водну поверхню часів до нашої ери. У порівнянні з еллінськими часами берег моря нині відступив на 1,5-2 км, й античний берег дійсно знаходиться тепер під товстим шаром мулу на глибині чотирьох метрів. Підтвердження версії про затонулi міста сягає середньовіччя. Каркiнiтська затока тоді отримала назву «Затока міста мертвих».
Далі буде.

Олег Лиховид.