Для молодого покоління українців жити у вільній державі, говорити рідною мовою, молитися українською в церкві – це істина, поза якою вони не уявляють свого буття. Сучасні діти, підлітки народилися в часи незалежності України, і тому події багатовікової кровопролитної боротьби своїх пращурів за право називатися і бути українцями вони вивчають у підручниках з історії, дізнаються зі спогадів своїх батьків, бабусь та дідусів, які ще бачили Україну зовсім іншою.
Теодозія Чертенко родом з Галичини, вона народилася у 1942 році в селі Боршевичі Старосамбірського району Львівської області. За кілька років до її народження рідні землі ще входили до складу Польщі, потім, у 1939-му, були приєднані до Радянського Союзу. Попри все це пані Теодозія весь свій вік знала, хто вона і звідки. Навіть тоді, коли у 1962 році приїхала до Скадовська – наскрізь пройнятого радянським устроєм життя. Відтоді минуло 55 ро-ків, і наше місто стало для пані Теодозії другою малою Батьківщиною. За цей час змінилося багато що: Україна стала незалежною, Скадовськ – свідомим українським містом, а пані Теодозія у всій цій історичній круговерті змогла вистояти і залишитися собою. Вона – українка у всьому: у чистій і милозвучній калиновій мові; у своєму щирому прагненні підтримувати розвиток Української греко-католицької церкви в нашому місті. Вона – українка у піснях, у традиціях і звичаях, які ввібрала з молоком матері і пронесла крізь усе життя. Україна – в її серці, сповненому любові, тепла і доброти до всіх людей, які її оточують.
– У моїй сім’ї було четверо дітей – я, найстарша, ще одна сестра та двоє братів, – розповідає про себе пані Теодозія. – Мама працювала в колгоспі, тато – на керівних посадах: то директором маслозаводу, то головою колгоспу. Пам’ятаю, я ще до школи ходила, як батько привозив на Херсонщину та Миколаївщину жінок для збирання бавовни. А до Скадовська мене привела любов… Звідси мій чоловік! Ми з ним познайомилися на Галичині, він служив у наших краях і потім привіз мене сюди! 19 грудня 1962 року ми приїхали до Скадовська, і з того дня все своє життя я тут живу! 55 років!
Пані Теодозія має гарне почуття гумору! На наше запитання, яким їй запам’ятався молодий Скадовськ, вона, сміючись, зауважує:
– О-о-ой! Я тоді сказала чоловікові: «Звідки взяв, туди й вези назад!». Чесно! У наших Нижанковичах, де я виросла, скрізь дорога, як у Львові, – бруківка! А тут у ті роки пройти було неможливо. У кирзових чоботах з кілометр йшла до вулиці Чапаєва, під рукою тримала «руминки», і потім десь у знайомих перевзувалася і йшла до кінотеатру! Отаке було!
Важко у ті часи було й з дитсадками. Аби влаштувати маленьку донечку до до-шкільного закладу «Дзвіночок», жінка спочатку змушена була влаштуватися туди на роботу. Кілька років працювала вихователькою у наймолодшій, ясельній, групі.
– Скільки часу минуло відтоді, мої вихованці вже давно стали дорослими людьми, але й досі зі мною вітаються, пам’ятають мене, – з теплою посмішкою розповідає пані Теодозія.
Загалом у жінки дуже широке коло знайомих, адже свого часу вона працювала у сфері торгівлі – в книгарні, в універмазі. Та основне місце роботи, якому вона віддала 20 років, з 1973 по 1993 рік – це скадовський аеропорт.
Теодозія Чертенко (третя ліворуч) разом з колегами з аеропорту.
– Я щоразу йшла на роботу, як на свято. Колектив у нас був дуже дружний. Працювала два дні через два, з сьомої ранку до сьомої вечора. Коли я бачила у небі літак, за його номером могла сказати, звідки він прилетів до Скадовська, – каже Теодозія Ігнатівна. – У ті роки в скадовсько-му аеропорту обслуговували 58 рейсів щодня. Кожні 15 хвилин був літак до Херсона. Півгодини – і ти в обласному центрі! Два літаки щодня були з Києва і назад, а ще – з Кривого Рогу, Дніпропетровська, Нікополя, Кременчука, Полтави, Рівного, Миколаєва, Житомира, Вінниці. Усі рейси обслуговував АН-2 (кукурузник). Лише з Києва літав АН-24 та з Рівного – Л-410. Робота просто кипіла, одні люди прилітали, інші відлітали. І ми працювали аж до самого закриття аеропорту. Дуже шкода, що так сталося. Але в ті часи, пригадую, кукурузники вже не було чим заправляти. Просто катастрофічно не вистачало керосину.
У трудовій біографії моєї співрозмовниці є ще одна сторінка – з 1994 по 1998 рік вона працювала в оздоровчому закладі «Таврія». Душевну щирість Теодозії Ігнатівни, її привітність і вміння спілкуватися з людьми швидко оцінили нові колеги та керівництво, тож Гнатівна, як ласкаво тоді називали її в колективі, стала незамінним працівником. Пані Теодозія вела всю кадрову роботу, видавала зарплату та виписувала відпочивальникам путівки на оздоровлення.
За ці довгі роки Скадовськ для галичанки став рідним містом, але щоразу чи то на Різдво, чи то восени, під час відпустки, вона їздила разом із чоловіком додому, до батьків.
Справжній сюрприз пані Теодозії приготувала донька, коли минулого року, на 75-річний ювілей, подарувала поїздку у рідні краї. Звичайно, навіть після 55 років життя у нашому місті жінка сумує за малою Батьківщиною, але серце зігріває той факт, що наш край, наше місто і вся Україна дуже змінилися з того далекого 1962 року, коли пані Теодозія вперше приїхала до Скадовська.
– Знаєте, і на Галичині за радянських часів було дуже важко, – зауважує жінка. – У нас біля церкви чергували директор школи, партійні особи, які записували всіх дітей та дорослих, котрі йшли на службу. А потім у школі, на роботі цим людям було «непереливки»… Нас, учнів, на лінійці при всіх вичитували. Аби потрапити на службу непомітно, я йшла до церкви у бабці під спідницею, інколи ховалася під плащаницею… Приїхала до Скадовська, почала ходити до храму отця Максима. Але й тут на Великдень біля церкви чергували люди з райкому. Я вже в аеропорту працювала і мусила ходити на службу тишком-нишком, щоб нічого не повідомили на роботу.
Навіть у часи незалежності в Скадовську були переважно храми Української православної церкви Московського патріархату. В одному з них напередодні президентських виборів пані Теодозія якось під час служби почула, що настоятель закликає парафіян голосувати за… Януковича… І річ навіть не в особі. Жінку обурило, що духовник у стінах храму нав’язує політику… З того дня пані Теодозія поріг цієї церкви більш не переступала!
– Я живу у західній частині нашого міста і якось дізналася про те, що відкрилася греко-католицька капличка у стінах літнього кінотеатру імені Тараса Шевченка. Фактично, служба велася у невеличкій кімнаті, але атмосфера, настрій людей, можливість чути проповідь рідною мовою – це було найважливіше, – щиро зауважує жінка.
– А коли вже у нашому мікрорайоні було збудовано храм Покрови Пресвятої Богородиці, радості віруючих не було меж! З кожним днем до нашого храму приходить все більше людей! А найбільше тішить те, як багато на службі дітей! Настоятель храму отець Андрій Карпінець робить дуже велику справу, він згуртовує нас і як віруючих людей, і як українців!
До речі, пані Теодозія була свідком ще однієї події – коли у Скадовську, в приміщенні колишнього аеропорту, було відкрито капличку Української автокефальної церкви. Це було одним з важливих проявів відродження української духовності.
– Та перша капличка розмістилася у кімнаті відпочинку пілотів. Парафіян було небагато, але всі дуже дружні. Переважно це були люди родом із Західної України та й просто патріоти, такі як Лідія Гук, Оксана Білинська та інші, – згадує пані Теодозія. – Сьогодні храм Української автокефальної церкви збудовано у східному мікрорайоні, і хоч там ще багато роботи потрібно зробити, але дуже-дуже добре, що є така церква у нашому місті!
Теодозія Чертенко крізь усе життя пронесла народні традиції і звичаї, перейняла від матері багато українських пісень, і досі пам’ятає колядки, які в дитинстві, на Різдво, співали від хати до хати у рідному селі. Навіть у поважному віці пані Теодозія намагається у Різдвяний вечір приготувати 12 страв, а Великдень, як і на Галичині, святкує три дні – у цей час не годиться працювати, виконувати хатню роботу, поратися в городі… Усе, що знає і шанує, пані Теодозія свято зберігає і намагається ділитися зі скадовчанами. Адже наша земля така велика, така різнобарвна, але скрізь – Україна, і головне – вона в серці кожного з нас.
– Нашу незалежність треба цінувати і шанувати, – каже пані Теодозія. – Довгі роки про Україну мало що знали і чули, ми належали до Радянського Союзу, нас сприймали як Малоросію, хоча всі знали, що це не так! Наших людей позбавляли всього, що в них було, і вивозили до Сибіру… Моя подружка, яку разом з усією сім’єю у 1947 році примусово вивозили до Сибіру, загинула – її, маленьку дівчинку, змучену дорогою, просто викинули з ешелону. А ще трохи пам’ятаю, як українців виселяли з Польщі, а поляків – з України (операція «Вісла» – прим. ред.). Наше село знаходилося на кордоні, і я бачила, скільки людей на підводах їхали туди-сюди… Це страшні речі! Цього не можна забути! Тому День Незалежності – це не просто велика дата на календарі! Це вистраждане свято! І за всі ці століття, за всі останні роки ми хоч і багато втратили, але водночас ми й багато здобули! Ми стали свідомими того, хто ми! Ми не боїмося спілкуватися рідною мовою, ходити до церкви, а головне – ми прагнемо, щоб наша країна була кращою, могутнішою, хоч за це на Сході сьогодні проливається багато крові. І я впевнена, що нинішні діти житимуть у щасливій країні, бо сьогодні для цього робиться все можливе.
Тетяна Підгородецька.
Фото автора та з архіву Теодозії Чертенко.