Різдвяна розмова з Оксаною Білинською

Україна – велична, барвиста, багата своїми звичаями і  традиціями, славна своєю мелодійною мовою та дзвінкоголосою піснею. І дарма хтось ділить її на схід і захід, на право- та лівобережжя! Ми, українці, – скрізь!.. Ми, українці, – завжди!.. Ми, українці, – попри все!.. Ми різні, але всі ми – українці! Гуцули, лемки, бойки, запорожці… У ці січневі дні вся Україна колядує, щедрує, посіває, йде до храму… Кожен робить це у відомий йому спосіб, знаний від батька-матері, від діда-прадіда. Та хто з нас замислюється над тим, що саме ці традиції формують нас, як українців?! Поки вони живі, поки ми передаємо їх з покоління в покоління, жива і нація, живий народ. У ці благословенні Богом дні ми попросили поділитися традиціями своєї родини Оксану Степанівну Білинську. Вона народилася у 1937 році на Буковині, дитинство промайнуло в підгір’ї, у галицьких краях, кілька десятиліть прожила на Півдні України. Тож Оксані Степанівні випала можливість бачити та пізнати всю багатобарвність рідної країни.

билинськи батьки

Батьки Оксани Степанівни – Ірина та Степан Білинські, 1936 р., м. Чернівці.

– Я народилася у Чернівцях, а потім життя кидало по різних сторонах. Коли мені було п’ять років, ми повернулися в Галичину, до маленького містечка Заболотів на Івано-Франківщині, майже на пограниччі з Буковиною. Це був приблизно 43-й рік, німецька окупація. Німці не забороняли людям ходити до церкви. А те, що було з традицій, так і залишалося незмінним. Бо ж радянські війська зайшли в Галичину в 39-му році і були до 41-го, а на Буковину, взагалі, у 40-му. То воно за той час не встигло знищитися. Тоді йшли тільки арешти… А традиції залишилися такі, які були. Люди дуже колядували.

Мене тут кожного року вітають колядники, щедрувальники… І, знаєте, дуже велика різниця навіть у цей час між Галичиною та Східною Україною. Лише один раз за всі роки були дівчатка, які знали, як себе поводити. Спитали, чи можна колядувати, і заколядували. Як у нас кажуть, повіншували! А цього року прийшли хлопчики, років по 12. «Колядувати можна?» – «Можна». Я питаю: «Вмієте?» – «Вміємо». І знову: «Дайте, тітко, п’ятака…». Я намагаюся їм пояснити, що це не коляда, а такий собі жарт, який ви можете собі дозволити у сім’ї, серед друзів… А вони дивляться на мене «мертвими» очима і чекають п’ятака. Розумієте, істинної причини колядувати ці діти не розуміють. Це наше нещастя! І не тому, що наші діти якісь не такі, чогось не хочуть – просто це їх батьки і діди цього не знають, з них це викорінили, знищили. Бо були закриті церкви, атеїстична пропаганда велася дуже широко і гостро.

Я нещодавно згадувала колядку, якої мене навчив тато – колядка для дітей, але тепер її по книжках не бачу. Мабуть, десь загубилася… А ще днями бачила по районному телебаченню цьогорічний різдвяний концерт, дуже сподобався. Приємно було чути, коли мер піднявся на сцену і мовив: «Христос рождається!..». Але перед тим концертом одна моя знайома прийшла вранці на роботу і сказала до колег: «Христос народився!..». На неї неприємно подивилися і зі злістю сказали: «У нас так не вітаються». Дуже шкода. Якщо не знаєте чогось, хоч не посилайте іншим зла.

– Оксано Степанівно, а яким у ваших рідних краях було очікування цих свят?

– Коли наприкінці 70-х моя старша донька Марта приїхала до мене на Білозерщину (я тоді працювала у Станіславі), це було якраз перед святом Андрія. І вона мені каже: «Та як це? Ніхто на Андрія не бавиться? Пішли!». І потягла з собою. Ми ще тоді були молоді, зібралися докупи і почали ходити від хати до хати. Усім було дивно, що подібні традиції існують в Україні. А коли прийшло Різдво і ми стали колядувати, мені потім дуже тяжко було на душі. Ми колядували, а люди плакали. Нам відкривали всі двері, куди можна було зайти, і куди не зайдеш – і плачуть, і плачуть. Вони просто довгі роки не чули коляди.

У нас в Галичині, через те, що тривав різдвяний піст, вечорниць не було. Але всі збиралися в гурті за якоюсь роботою. До Великодня кожна дівчина мала вишити собі сорочку, але так, щоб її товаришка не збагнула, що вона шиє. Бо як подивиться, порахує хрестики – і вже візерунок «вкрала». Тож вишивали наодинці, а в гурт збиралися прясти, дерти пір’я, вчитися колядувати, виготовляти віфлеємські зірки. Одним словом, починали готуватися до різдвяних свят. А тут саме підходить грудень, Андрія. Це свято називали не інакше, як забавою: «Іду на забаву!». Дівчата традиційно ворожили, а хлопці у цей час могли і якусь шкоду зробити: воза скласти в когось на даху, хвіртку зняти… Але то не було злісно, то був жарт. А коли біля дванадцятої ночі дівчата закінчували ворожити, хлопці приходили і разом могли щось поспівати, побавитися… І так цей настрій від Андрія панував до Миколая.

На День Миколая чекали всі, особливо діточки, бо отець Миколай приносив подарунки. Але діти мусили бути чемні. Я й досі пам’ятаю, як якось прокинулася біля мами, сунула руку під подушку, а там немає нічого. І так мені стало прикро, а мама посміхається. Бачу – на стіні висить якийсь мішок – все ж таки був Миколай! То були тяжкі часи, і навіть на Миколая батьки готували дітям у подарунок те, що було потрібно до зими – з одягу, взуття… А на іграшки ми й не сподівалися.

У нас в містечку була читальня, лишилася ще з попередніх часів. І ми знали, що отець Миколай мав завітати й туди. А мама все казала: «Оксано, не полощи молоком вуста – отець Миколай нічого тобі не принесе!». То пішли і ми до читальні. Аж ось виходить на сцену отець Миколай! Везе санки, а на санках багато картонних коробок. І я так дивлюся – одна коробка досить велика. Моя – не моя?! Та ось піднімає отець Миколай ту коробку і каже: «То для тієї нечемної Оксани, яка молоком вуста може сполоснути!». І тут до мене зі сцени вистрибує чортисько (жінка, перевдягнута в чорне) з ріжками і пучкою позолочених різок та й починає витанцьовувати: «Я собі чорт, чорт. Та я собі чорний. Подивися, дівчатонько, який я моторний!». Я мамі всунулася в поділ, налякана! Але коробка все одно моя! Пам’ятаю, та коробка всередині була поділена на квадратики, і в кожному якийсь маленький даруночок. В одному – лялька-пупсик, в другому – цукерки горошок, а в третьому вервечка – молитися.

…А в часі між Андрієм та Різдвом мої батьки готували щось для ялинки. Її ставили і прибирали, як могли. У когось з людей ще з довоєнних часів залишилися іграшки. Пригадую, як прибирали ялинку в нашому домі. По-перше, ялинку ставили на шосте число, і тільки на шосте. А, по-друге, малих дітей кудись відправляли, допоки старші разом з батьками прибирали ялинку.

Біля стовбура вішали багато йонатанів – маленьких червоних яблучок, кільканадцять кілограмів цукерочок та печиво, що виготовляли вдома власноруч. Поверх усього цього на ялинку вішалися іграшки та лямета – по-тутешньому дощик. А на самих краєчках віття, щоб, не дай Боже, не загорілася ялинка, – свічечки. І потім нас, малих, вертали додому. Столи вже були накриті. Відкривалося вікно і дзвонили дзвоники. Вони були подібні до тих, що на гуцульських конях. Настільки мелодійні, наче хтось співає. Потім для нас відкривали двері – янголи принесли ялинку! Це був ніби подарунок з небес. Але ялинка нас, дітей, вже не цікавила – цікавило те, щоб було під нею. Пам’ятаю, я завжди буквально пірнала під ту ялинку. І що б під нею не було – то було дуже-дуже бажаним. Адже йшла війна, і мені навіть важко уявити, де тато з мамою на той час діставали нам подарунки.

– І ось діти дістали з-під ялинки подарунки…

билинстк трое

Оксана Білинська (ліворуч) з сестрою Христиною, 1950 р., м.Заболотів.

– Тоді вся родина йшла молитися, кожен окремо, у своєму кутку. А потім вже всі підходили до накритого столу. На ньому мусила бути свічка та 12 страв – як 12 апостолів у Сина Божого. Окрім куті, обов’язково на столі мають бути калач, узвар, багато страв з борошна, наприклад, грибний суп у чашках. А ми робили червоний борщ з вушками. Борщ специфічний для цих країв. Десь за добрий тиждень до Різдва наквашувався буряк. Його заливали звичайною водою, посипали цукром і додавали скоринку хліба. Зверху він починав трохи пліснявіти, але то не страшно. Треба куштувати, коли закислиться. Тоді відціджується, переливається до пляшки. І ось готовий буряковий квас. З нього готували борщ. Дуже часто у нас такий борщ подають на весілля, і його теж можна пити з чашок. Вушка роблять подібно до пельменів, але у формі невеличких квадратиків, начинка – з білих грибів.

– А коли ви вперше покуштували нашого традиційного борщу?

– Саме тут, на Херсонщині. Дуже сподобався, я і тепер його готую, намагаючись, щоб у ньому «стояла ложка». От тоді борщ вдався! А ще на мене велике враження справила юшка. Вперше я скуштувала її у Станіславі. Це давнє козацьке село має свої цікаві звичаї. У них мене здивував обряд посівання. Тамтешні побажання дуже подібні до козацьких дум. Дещо я навіть записала. А днями було ще одне здивування. До мене прийшла сусідка, вона родом з Голопристанщини, з якогось рибальського селища. І коли вона заколядувала, я була так захоплена, навіть не можу передати свого почуття. Промайнуло стільки років тієї страшної «пітьми», того атеїзму… А вона стоїть переді мною і співає давні колядки, які збереглися сотні років. Це теж була коляда у стилі думи. Я попросила її записати. Таке треба обов’язково зберегти для майбутніх поколінь.

– Оксано Степанівно, скільки років ви прожили на Півдні України?

– Не повірите, цього року буде сорок.

– Одна країна, але етносередовища різні. Дитинство, юність – на Галичині, а більша частина свідомого дорослого життя – тут, у таврійських степах. Мабуть, завдяки цьому зрозуміли, що українці – і там, і там…

билинська _загальна– Знаєте, я вам навіть не можу цього передати. Херсонщина мені дуже подобається. І, мабуть, тому, що з самого початку я потрапила у козацькі села, туди, де в людей ще дуже глибоко збереглася мораль. Повертаючись до розмови про Станіслав, скажу, що поряд з цим селом, внизу, біля лиману, було ще й рибальське. Вони різні. Там, де жили рибалки, в родинах ніколи не розлучалися. У них були свої прикмети, вони йшли в море, верталися, їх по-особливому зустрічали. А в козацькому селі люди мали інші звичаї, навіть на вигляд були могутніші, сильніші. Коли я вперше побачила, як мій сусід, козак з діда-прадіда, працює на городі, подумала собі: «Яка шабля?! Йому довбню в руки треба!». Такий він був великий, крупний. Тамтешні люди дуже любили землю. Між іншим, колись, у революцію, це село зробило повстання на 150 шабель. Їх потім знищили. То, кажуть, не було, як тіло хоронити – хоронили кров. Жменями збирали і хоронили. Люди зберегли свої споконвічні традиції, і в мене враження від цих сіл просто незабутнє. Не все ще загублено, далеко не все…

– Оксано Степанівно, а чи давно ви були у рідних краях, де минуло ваше дитинство?

– Безпосередньо в тих краях я востаннє була у 1998 році, коли померла мама. Як добре мені б не було у цій стороні, подумки я весь час там… Тут я знайшла і спільну мову з людьми, і дуже полюбила козацький край. Нічого поганого не можу сказати про Скадовщину, ніхто з людей не зробив мені кривди. Але я весь час там… Коли приїхала на Херсонщину вперше, думала, що більше року тут бути не зможу. Для моєї мами ці краї виглядали, наче Владивосток – щось далеке і незрозуміле. І я… вже сорок років тут – тимчасово… Навіть не знаю чому, але тимчасово…

Коли приходить Рідзво, я зустрічаю його у Скадовську. Мене завжди запрошує до себе на свято родина Ігоря та Богдани Шереметів, вони теж родом з Галичини. І та вечеря проходить так, як воно було укладено в нас споконвіку. З тією самою молитвою, з тими дванадцятьма стравами, з колядою і з вірою в те, що ще не найгірше і що ваша дорога буде набагато краща, ніж була наша.

Запитувала Тетяна Підгородецька.
Фото з архіву Оксани Білинської.

тетяна
Опубліковано 21 січня 2016

дуже цікава та корисна стаття особливо для молоді. Це історія Украіни! Дякую.

Прокоментувати:
Всі поля, позначені (*) обов'язкові для заповнення