У ці лагідні осінні дні, коли навіть міське повітря пройняте підготовкою до 120-річчя заснування Скадовська, невимушено зринає у спогадах чимало подій, постають запитання, а душу огортають роздуми. Розділити таку передсвяткову розмову захотілося з людиною, яка завжди щиро говорить: «Я щасливий, тому що родом зі Скадовська». Наш співрозмовник – почесний громадянин Скадовського району, голова районної ради і просто цікава людина, патріот свого міста Олег Федорович Старенький.
– Олеже Федоровичу, є таке прислів’я: «Батьків і Батьківщину не обирають». Ви – корінний скадовчанин, тож як вважаєте: вам пощастило, що саме Скадовськ – це ваша батьківська земля?
– Я вважаю, що мені дуже пощастило. Мабуть, це в мене від батька. У Скадовську декілька разів базувалися торпедні катери, на яких він воював під час Великої Вітчизняної війни. Йому дуже сподобалося наше місто, і після війни він залишився тут. У мене в житті була можливість працювати в іншому місті, адже після закінчення інституту взагалі не було розподілу випускників у Скадовськ. Я міг поїхати у будь-який куточок України, але мені все ж вдалося домогтися розподілу саме в Скадовськ – таким сильним було моє бажання повернутися в рідну домівку. Я дуже люблю наше місто і вважаю, що всі скадовчани, котрі живуть у Скадовську, особливо ті, які тут народилися, дуже люблять місто, адже воно прекрасне. А ті, хто з якихось причин живе за його межами, все рівно плекають любов до своєї малої батьківщини усе життя.
– Кажуть, найяскравіші спогади людина проносить крізь усе своє життя саме з дитячих років. А яким запам’ятали ви рідне місто, його мешканців у дитинстві та юності? Скадовськ дуже змінився з тих часів?
– Однозначно, місто змінилося. Справа в тому, що Скадоськ – місто, яке завжди розвивалося. Були часи, коли це був дуже активний розвиток. Період кінця 60-х – початку 70-х років, коли будувалися дніпропетровські, київські, херсонські бази відпочинку. Відкривалися дитячі оздоровчі табори, пансіонати, що стало поштовхом для розквіту Скадовська. А якщо брати взагалі, то з дитинства місто запам’яталося мені швидкими змінами.
У ті часи в нас була практично одна асфальтована вулиця, на якій проходили всі свята, – це була вулиця Комунарів. Пам’ятаю той момент, коли будувався пляж, він був дуже маленьким, вузьким, з високими обривами вздовж берега моря. Ми були сусідами з Олегом Петровичем Васильєвим, і так виходило, що разом дуже раділи, що в Скадовську з’явилися такі необхідні місту споруди: будували перший двоповерховий будинок, відкривали універмаг, облаштовували пошту, ставили телевежу. Коли зводилися перші п’ятиповерхівки, ми, ще будучи хлопчаками, постійно туди ходили, спостерігали, як відбувався цей процес. Асфальтування ж вулиць ставало подією для кожного жителя. А як приємно було грати у футбол на новому асфальті!
То були настільки значні віхи розвитку Скадовська, ми були горді, що все це тепер наше.
Особливий поштовх був у кінці 70-х – на початку 80-х років, коли активно розвивалися наш порт, напівпровідниковий завод. Основним пріоритетом було будівництво житла. Завдяки порту з’явився мікрорайон у самому центрі нашого міста. Напівпровідниковий завод будував житло за межами Скадовська. Це вже були ознаки саме сучасного міста. Багатоповерхівки вирішували проблему житла, черга рухалася, і розквітав наш Скадовськ.
– Давайте повернемось у 1994 рік – рік 100-літнього ювілею Скадовська. Це було подією для нашого міста, але вся країна тоді пережила не найкращі часи…
– Не дивлячись на те, що тоді дійсно було скрутно як фінансово, так і економічно, скадовчани дуже чекали цього моменту, саме 100-річчя міста. І попри складну ситуацію, була знайдена можливість встановити пам’ятник засновнику міста, було проведено ряд доволі гучних святкових заходів. Городяни із задоволенням прийшли тоді на захід. Дуже багато було людей, усі раділи, настрій був чудовий. Залишилися теплі спогади, позитивні емоції та приємне очікування наступного Дня народження міста.
– Скадовськ був заснований як місто-курорт. І вже кілька років цей статус закріплено на державному рівні. Тож перед нами нові перспективи…
– Дійсно, працюючи у 1996-1997 роках у районній державній адміністрації, я займався питанням присвоєння Скадовську статусу міста-курорту державного значення. Будучи в Кабміні, ми знайшли постанову 1936 року, коли столицею ще було місто Харків, так вже тоді Скадовськ був визначений як курорт республіканського значення.
Моя бабуся працювала у туберкульозному дитячому санаторії. Він знаходився на березі моря, діток лікували саме нашим морським повітрям, водою. І саме цілющі властивості затоки й надали поштовх до розвитку курорту. Вдруге Скадовськ став курортом близько 1972-1973 року. Усе було у нас, як у традиційному курортному місті. Тоді й була прийнята постанова щодо курорту місцевого значення.
У ті роки розвивалася курортна інфраструктура міста. Дуже багато будувалося санаторіїв, будинків відпочинку, пансіонатів. І вже коли ми створили товариство «Джарилгач», яке займалося питаннями захисту Джарилгацької затоки, паралельно працювали над створенням курорту державного значення. Ми хотіли, по-перше, зберегти нашу затоку, а по-друге, надати цей статус нашій місцевості. Дуже багато було зроблено, у травні 1998 року була прийнята постанова щодо округу і зон санітарної охорони. Але, через зміну влади, вирішення даного питання призупинилося, дорогоцінний час було втрачено. Потім довелося все робити заново, і саме завдяки наполегливості скадовчан справу було доведено до логічного завершення, і ми отримали цей статус.
З першого погляду, не зовсім ясно, яка нам користь з нового статусу. Треба дивитись у майбутнє. Для нас це чудова реклама, передумова економічного розвитку Скадовщини, це те, чого ми так наполегливо досягали, це збереження нашої Джарилгацької затоки. Коли я займався цим питанням була одна проблема. Ні Міністерство фінансів, ні Міністерство економіки не погоджували виконання рішення за державний кошт. Усюди ставили приписку: за рахунок місцевих бюджетів. Тобто держава, на жаль, хоча це й передбачено законом, коштів нам не виділяла. І все таки є сподівання, що буде розвиватися Скадовськ, наша економіка, буде допомагати держава, будуть будуватися нові заклади відпочинку. Інтерес до нашого краю залишається, і він буде тільки зміцнюватися.
– Щоб ви назвали родзинкою нашого міста?
– Безперечно, це наша перлина – острів Джарилгач та Джарилгацька затока. Я вважаю, що це два основних об’єкти відпочинку та оздоровлення дітей. Працюючи у райдержадміністрації заступником у сфері оздоровлення та медицини, мені доводилося тісно працювати з криворожанами. Був такий заступник генерального директора Криворізького Північного гірничо-збагачувального комбінату Іван Іванович Левонідов, на жаль, його вже немає з нами. Так він майже 20 років поспіль приїздив й особисто відкривав дитячий оздоровчий табір «Южний» у селі Красне. Коли я запитував, чому саме він, заступник генерального директора, сам цим займається, він відповідав: «Я маю особисто перевірити, наскільки все готово. Наші діти приїздять до вас на одну зміну, а потім одинадцять місяців вони в нас не хворіють». Гості міста розуміють його цінність для підтримки здоров’я, оздоровлення людей різного віку, а особ-ливо діток.
Коли трапилася Чорнобильська трагедія, дуже багато киян буквально через декілька днів вже приїхали до Скадовська разом зі своїми дітьми. І вздовж усього узбережжя, від Скадовська і майже до Лазурного, стояли намети, приїжджали дідусі, бабусі з онуками, і всі вони були на нашому морі. Лікувалися, робили профілактику захворювань, а наша затока їм у цьому допомагала.
Що ж до острова, були часи, коли у 1996-1997 роках ми намагалися залучити кошти для створення Азово-Чорноморського екологічного коридору, оскільки саме у нас проходить коридор для перелітних птахів. У той час світовий банк був згоден надати нам кошти на вирішення всіх цих питань. І коли у березні 1997 року ми разом з представниками світового банку, а це були англійці, американці, поляки, бельгійці, італійці, висадилися на острів Джарилгач, вони були вражені тим, що побачили у нас на острові. Була велика кількість оленів, муфлонів, багато птахів. Їх шокувало те, що в країні залишилася така оаза, якої практично не торкнулася цивілізація. У Європі такого немає. Для того, щоб усі бажаючі змогли насолодитися красою нашого краю, нам просто треба розвивати туризм. Люди будуть сюди їхати, щоб просто подивитися на те, що ми зберегли.
– Якими будуть ваші побажання Скадовську і скадовчанам з нагоди 120-річчя міста?
– Перш за все бажаю всім здоров’я, успіхів, мирного неба. Давайте будемо спільними зусиллями розвивати, робити гарнішим наше чудове місто, берегти його, прославляти і докладати всі сили для того, щоб воно ставало кращим з кожним днем. Це наш спільний дім, і тільки об’єднавшись, ми зможемо досягти усіх поставлених цілей та зробити місто таким, яким би ми хотіли його бачити.
– Дякую за цікаву та змістовну розмову.
Бесіду вела
Вікторія Золотаревська.