Тоді їй не було й сімнадцяти…

IMG_7476_сайтМарію Петриченко у Скадовську знає дуже багато людей. Достатньо однієї зустрічі, щоб запам’ятати її на все життя. Здається, ніби сам Творець дуже тонко вималював образ цієї літньої жінки. Тендітна, худорлява, з білим, наче снігом вкритим, волоссям. Але при цьому Марія Петрівна випромінює стільки тепла… Вона завжди усміхнена, бадьора, весь час заклопотана, кудись поспішає. Наче й немає за плечима тих дев’яти десятків років. Та варто зазирнути в її очі – і більше ніколи не забудеш їх глибини. В очах людини – все її життя. В очах Марії Петрівни – наче ціла вічність…

Вона народилась у 1925 році в селі Іловатка тодішньої Автономної Радянської Соціалістичної Республіки Німців Поволжя. Батько помер рано, мати важко працювала в колгоспі, сама ростила трьох доньок. У серпні 1941-го німецьке населення цього регіону було виселено, а територію приєднано до Саратовської та Сталінградської областей. Так Марія Лустіна (дівоче прізвище) стала уродженкою Сталінградської області. До її рідного села німці не дійшли, хоча довкола вже безжалісно бомбили, з Волги доносився гул ворожих літаків. Аж ось німецькі війська оточили Сталінград…

– До мого 17-річчя залишалося 15 днів, як мене забрали на фронт. Це був якраз листопад 1942-го, я тоді ходила до восьмого класу, – згадує Марія Петрівна. – Потрапила до Польового пересувного банного загону під Сталінградом, була призначена дезінфектором. Разом з іншими дівчатами відповідала за санітарний стан бійців, вживала заходів щодо попередження інфекційних та інших хвороб.
Марія Петрівна розповідає, як у перші дні служби отримала три наряди поза чергою. Вона була зовсім юною дівчиною, а службовий обов’язок вимагав наносити на тіло солдатів мазь проти вошей. Марія відмовилася, за що й отримала покарання. Та коли командування зрозуміло, що й до чого, більше дівчині ніхто таких доручень не давав – їй достатньо було залишити засіб на столику біля ліжка бійця.

сайт_сталинград– За своїми обов’язками ми ніколи не бачили, коли був день, а коли ніч. Весь час, майже безперестанку, прали солдатську форму. Щойно пройшов бій, хлопці повертались і віддавали одяг на санобробку. У нас була дезінфекційна камера – якщо навіть не було води і ми не мали змоги випрати білизну, прожарювали її в камері. Але солдати у нас завжди ходили чистими, – не без гордості розповідає фронтовичка.
Знаючи лагідну вдачу та працелюбність Марії, солдати називали її з особливою ніжністю – Марійкою, Мусею, Манею, Машею, Марусенькою…
Польовий пересувний банний загін йшов слідом за своєю дивізією – Білорусія, Латвія, Литва, Східна Пруссія… Часом проходили по 50 кілометрів на день. Але, як згадує Марія Петрівна, ніхто ні на що не нарікав:

– Ми були тоді молодими дівчатами, і все, ніби море, по коліна. Багато що сприймалося, ніби так і має бути.
Коли скінчилася війна, Марії ще не виповнилося й двадцяти. А в цей час її червоноармійська книжка була чи не повністю списана… Листопад 1942-го – Сталінградський фронт. Травень 1943-го – Західний фронт. Листопад 1943-го – Білоруський фронт. А потім, у серпні переможного 45-го, в книжці з’явився ще один запис, останній – Далекосхідний фронт.
9 травня 1945 року Марія Петрівна зустріла у Вязьмі, дорогою зі Східної Пруссії на Далекий Схід. І якщо для багатьох цього дня війна скінчилася, то Марія Петрівна у складі загону була відправлена на Японську війну і пройшла значну територію Маньчжурії (сучасний Китай).

– Коли святкували День Перемоги, ми якраз їхали на Схід, і нам наказали не виходити з вагона. Було не зовсім безпечно. На вулиці від радощів лунали постріли, люди співали, танцювали… Це треба було бачити! – каже Марія Петрівна.
Указом Президії Верховної Ради СРСР Марія Лустіна була нагороджена медаллю «За оборону Сталінграда», також отримала знак «Відмінник санітарної служби». А ще на кофтинці фронтовички красується Орден Вітчизняної війни ІІ ступеня. Пройшовши всю війну, Марія Петрівна зрозуміла ціну життя. У мирний час усі роки вона ділилася зі співвітчизниками найдорожчим – власною кров’ю, за це отримала звання «Почесний донор СРСР». Взагалі у Марії Петрівни дуже багато медалей – «За перемогу над Німеччиною», «За перемогу над Японією», медаль Жукова й окремі ювілейні – на кожне десятиріччя, у тому числі від керівництва Білорусі.
– Не дали медалі тільки на 70-річчя Перемоги, і я досі не розумію, чому? Як таке могло бути? Ветеранів залишили без медалей, – дивується фронтовичка.

Напередодні 9 Травня Марія Петрівна звично розкладає на столі усі свої нагороди. Поряд і невеличкий портрет – на ньому її чоловік у молоді роки. А нині минає вже четвертий рік, як Марія Петрівна живе без нього.

IMG_7485_сайт– Ми познайомилися після війни. Він, медик, був завідуючим відділом охорони здоров’я. І, мабуть, це була доля. Разом ми про-жили 66 років і п’ять місяців. Мій чоловік не пив, не палив, не лаявся матом… Прожив 98 років!
На жаль, Марії Петрівні судилося поховати молодим свого сина. У Дніпропетровську живе донька. Бачаться вони рідко. Але Марії Петрівні ніколи нудьгувати. Її справжнє захоплення – квіти, її слабкість – чотирилапі друзі. У свої 90 вона сама, навколішки, доглядає великий квітник на власному подвір’ї. Зі своєї скромної пенсії не шкодує грошей на розсаду нових сортів тюльпанів, нарцисів, троянд, аби виростити всю цю красу і подарувати друзям та знайомим.
Прощаючись, ми запитали у Марії Петрівни, що вона побажає ветеранам напередодні Дня Перемоги.

– Знаєте, у мене було кілька фронтових подруг. Ми крізь усе життя пронесли свою дружбу, хоча були розкидані по різних кінцях великої держави. Одна жила в Сімферополі, дві – у Волгограді та ще одна – в Каменець-Подольському. Повмирали всі. На жаль… А всім ветеранам, які зустрічають 71-шу весну Перемоги, я бажаю доживати свій вік без війни. І головне – усім здоров’я, бо якщо буде здоров’я – буде й усе решта.

Тетяна Підгородецька.
Фото автора.

Коментарів немає, будьте першим!

Прокоментувати:
Всі поля, позначені (*) обов'язкові для заповнення