91-річний Василь Єгорович Чуприненко у рідній Новомиколаївці дуже шанована людина. Він – старожил, учасник бойових дій, більше того, коли розпочалася Велика Вітчизняна війна, Василь Чуприненко не подивився на свої 16 років і пішов у підпільники. Разом з іншими юними хлопцями робив усе, аби фашисти зрозуміли: на окупованій території їм ніколи
не стати переможцями і господарями. Ціна підпільної діяльності стала дуже високою. Юний Василь та інші товариші потрапили у прокляте місце. Його назва й сьогодні викликає у мільйонів людей моторошні відчуття. Це Бухенвальд.
Аби усвідомити, що таке Бухенвальд, достатньо відкрити Інтернет-енциклопедію «Вікіпедія»: «Бухенвальд – це нацистський концентраційний табір за 6 миль від міста Ваймар у Тюрингії, в центральній Німеччині, заснований гітлерівцями влітку 1937 року, діяв 8 років, до 1945 року, будучи сценою щоденного варварства і звірства. У Бухенвальді загинули десятки тисяч невинних людей: їх вбивали камінням, різками, топили в гною, кастрували, нівечили, морили голодом. Згідно з оцінками, близько 50 000 людей загинули в Бухенвальді».
– Це була осінь 1943 року. Кінець листопада. Дуже холодно. Їсти нам не давали. Везли у товарному вагоні дуже довго, а куди, ніхто не знав, – згадує Василь Єгорович. – Нарешті місто. Виявилося, що це Німеччина, Ваймар. Далі добиралися кілометрів 12 пішки. Перше, що побачили, коли дісталися, – це напис на воротах. Різними мовами – польською, англійською, російською: «Каждому свое». Вже на території зрозуміли: ми в концтаборі. Багато стовпів. Ліхтарі освітлюють вулицю навіть вдень. Чотири вишки з охоронцями на горі. У руках кулемети. Дуже важкий дим. Сморід паленого людського тіла. Це був крематорій.
По прибуттю на полонених чекала баня, перевдягання у «рябу», як каже Василь Єгорович, робу та дерев’яні колодки. Самотужки нашили на свої роби номери та червоні трикутники.
– Спочатку нас тримали два тижні в бараці (блоці) і нікуди не виводили. А в цей час на плацу щодня вишикувалися всі в’язні. Тисячі людей. І кожен блокейстер (начальник блоку) доповідав: той помер, того спалили, того вбили… Така «лінійка» могла тривати по чотири години, а то й більше, – каже Василь Єгорович. – Ми ж у цей час, сидячи в блоці, почали «вивчати» тутешню специфічну термінологію: хто такий капо (начальник команди), блокейстер, штубентіст (той, що роздає їсти), шуцман (поліцай) та інші особи, які працювали на концтабір.
Особливий жах охопив Василя, коли він вперше зайшов до вбиральні. Усі нечистоти стікали в канаву, обладнану всередині приміщення. Тут проводили й допити.
– У вбиральні «працювали» двоє. Кремезний чолов’яга заввишки під два метри стояв в очікуванні, інший сидів на стільці і допитував полоненого. Щойно розумів, що піймав людину на брехні, підморгував, і його «напарник» кидав в’язня до канави. Ось так у Бухенвальді обірвалося дуже багато життів, – згадує чоловік.
Через 12 днів Василь потрапив на роботу до кар’єру. Один з військовополонених одразу йому натякнув: «Якщо носитимеш легке каміння, охорона не те що побити, а й вбити може». Терпіти такі моральні і фізичні знущання з кожним днем було все важче і важче. «Самі лише кості», – так Василь Єгорович згадує свій тодішній вигляд. Він недоїдав, недосипав, працював з удосвіта до заходу сонця. Одного разу хлопець не витримав і вихопив брюквину з вантажівки, яка завозила продукти до табору. Але відчути її смак так і не вдалося.
– Поліцаї почали бити мене палками. Побили страшно. Ледь міг пересуватися. Після цього хлопці водили мене на роботу під руки. Цим вони врятували мені життя. Адже кволих і хворих у Бухенвальді ніхто не тримав, – звертає увагу Василь Чуприненко. – Мене теж могли відправити до крематорію.
В’язнів направляли й на більш важкі роботи. У Бухенвальді було чимало підрозділів, військова промисловість, заводи…
– Ми розчищали після бомбування Кельн, викопували бомби уповільненої дії, що лежали на глибині 10-12 метрів. Бувало так, що хлопці вибухали разом з бойовими снарядами. Охоронці в цей час сиділи метрів за сто, тож їм нічого не загрожувало. …А потім був наліт наших союзників. В’язнів вивезли з табору по Рейну пароплавом. Коли ми повернулися, побачили, що територію дуже пошкоджено. Мабуть, через це невдовзі нас перевезли у місто Галле, а там і до Франції, у Па-де-Кале. Дорогою не годували. Лише згодом дали солоної риби. Ще була ціла бочка води, її наливали кожному у мисочку. Та двічі попросити води було не можна. Чи то штубендіст запам’ятовував усіх в обличчя, чи то по очах розумів, але якщо в’язень підходив повторно, він одразу бив його черпаком, – згадує чоловік.
У французькому Гездіні (недалеко від Кельна) Василь з іншими полоненими будував майданчики, з яких потім запускалися відомі ракети ФАУ-1 і ФАУ-2.
– Одного разу, коли вище начальство поїхало кудись із табору, рядові нацистські військові таємно вивезли російського генерала. Мабуть, за гроші. А зробили вигляд, ніби це полонені допомогли йому втекти. Нас вишикували на плацу і почали відраховувати по десять чоловік. Кожного одинадцятого виводили зі строю. Я теж потрапив до цього списку. Нас повели до стіни. Роздягли повністю і змусили так стояти весь день. Потім, з’ясувалося, хто винний, і нас відпустили. Дали по дві буханки хліба кожному, – розповідає Василь Єгорович.
У Гездіні з хлопцем стався й інший незабутній випадок. Під час чергового нальоту американців налякані фашисти почали ховатися, хто де міг. Полонені скористалися цією ситуацією і втекли. «Стій», – почув Василь у спину французькою. Не помітити хлопця було важко, адже він був одягнений у смугасту робу. Його окликав молодий чоловік. У береті. На лице – справжній француз. Він повів Василя до себе додому.
– Це був великий двоповерховий будинок. Вдома на цього француза чекали дружина і дочка років 12. Подружжя одразу почало про щось дуже жваво говорити. А потім запропонували мені помитися в бані. З того часу, як я потрапив до Бухенвальда, такої можливості у мене не було. Потім мені винесли сорочку. Посадили за стіл. Я не міг повірити, що зараз поїм нормальної їжі. Від радості розцілував їхню маленьку донечку. А вранці цей добродій розбудив мене, взяв аркуш паперу і почав щось малювати. Виявляється, довкола цього міста були три німецькі зони. Пройшовши першу, потрапляєш до другої, з другої – до третьої. Якби я хоч трохи говорив французькою, цей чоловік міг влаштувати мене в місті. Але ж мови я не знав. Він дав мені хлібину, пачку маргарину, пачку цигарок і сказав: «Повертайся до табору».
Вже невдовзі Василь зміг переконатися, що це рішення було правильним. Упродовж дня з тих зон, про які Василеві розповідав француз, до табору повертали сотні втікачів. Четверо в’язнів переховувалися до останнього. А коли німці знайшли їх, розстріляли на очах у всіх полонених.
– Людей катували, усіляко знущалися і могли вбити просто через те, що ти їм не сподобався на вигляд. Заводять у маленьке приміщення. Зачиняють двері. У дверях отвір невеличкий. Через нього з пістолета – у голову, – ділиться спогадами герой публікації.
Василь Чуприненко не зміг забути пекло концтаборів і через 70 ро-ків. Інколи усе це йому сниться. Але те, що так хотів би забути, чоловік ладен згадувати знову і знову лише з однією метою: аби сучасне покоління цінувало мир та усвідомлювало, що війна – це не лише запах пороху і гуркіт гармат. У війни багато облич: смерть, катування, голод, колючий дріт, пройнятий струмом, розлука навіки і втрати навіки. Той, хто розв’язує війну, не має морального права називати себе людиною.
– Моя мама не сподівалася, що я повернуся живим. Коли їй принесли від мене листа, не могла натішитися, – каже Василь Єгорович. – Вона довго-довго пригортала односельців до свого серця, цілувала і не знала, чим їх пригостити.
Сьогодні Василь Єгорович щасливий батько чотирьох дітей, має й четверо онуків та двоє правнуків. І дуже радий, що на схилі літ у нього велика дружна родина і є з ким поділитися пережитим.
Тетяна ПІДГОРОДЕЦЬКА.
Фото автора.