Минуло ось вже три місяці, як Василь Козак, один з найактивніших волонтерів Скадовщини, голова Радгоспненської сільської ради, був звільнений з полону. З того часу його життя розділилося на «до» і «після». І тепер щороку 2 квітня Василь Анатолійович відзначатиме свій другий день народження. Він довго готувався до цього інтерв’ю – треба було осмислити пройдене і пережите, треба було зрозуміти, з чим у першу чергу звернутися до людей. Адже багато хто і досі не усвідомлює, що в Україні йде війна – кривава, жорстока і безглузда.
– Василю Анатолійовичу, ви належите до тих волонтерів, які почали підтримувати українських бійців з перших днів подій на Сході України. Сьогодні у Скадовському районі усі знають, що ви побували в полоні. Це тривало 16 днів. Скажіть, вам віриться, що все це трапилося з вами?
– Віриться чи ні, а все це я буду пам’ятати до кінця свого життя. Це, мабуть, як нове народ-ження… Його неможливо забути. 16 днів я очікував, що не сьогодні – завтра мене розстріляють. І було чимало таких моментів, коли в думках я вже з усіма попрощався… Було таке, що давали телефон зробити останній дзвінок рідним, бо казали: «Ми тебе все одно вб’ємо». Так, дзвонив додому, прощався. А потім вісім днів без жодної звістки моїй родині. Я знав, що я живий. А вони – ні! Я знав, що війна, знав, що стріляють, але щоб творити таке!.. Навіть не думав, що людський організм може стільки витримати! Бачив таке тільки в кіно, та й то в кіно це тривало кілька хвилин…
– Ви стільки разів бували у зоні АТО, що, мабуть, деякі маршрути могли б пройти із заплющеними очима, і завжди успішно поверталися додому. Що ж сталося того разу?..
– Вивчити всі дороги неможливо. Практично щоразу ми їздили до нових хлопців, в інші бригади, на інші блокпости. До зони АТО – одним шляхом, на території зони – іншим, бо в тих чи інших місцях починалися обстріли. Повертатися однією і тією ж дорогою було б небезпечно. А цього разу ми з Владиславом Гордієнком та В’ячеславом Євком поїхали через Маріуполь – треба було доставити передачу односельцю. Далі нас чекали у Мар’їнці. Глянули на карту – можна їхати двома шляхами. Я обрав шлях через Оленівку. Але, на жаль, на останньому блокпосту маріупольської траси нас ніхто не попередив, що далі їхати небезпечно. Спитали: «Куди ви?». А ми відповіли: «Ми волонтери. Їдемо на Мар’їнку». Буквально через п’ять кілометрів знову блокпост. Як завжди, ми вже знаємо, як себе вести. Вимикали світло і вмикали аварійку. Під’їхали. Ще тільки починало світати. Підійшов чоловік у формі, з автоматом (на шеврон я не дивився): «Хто? Куди?..» – «Волонтери. Веземо харчі…». А в машині у нас були не лише продукти, а й прапори та інша національна атрибутика, яка підтримує бойовий дух наших військових. Він зазирнув до багажника і крикнув: «Так ви ук- ропи!!!». Коли я підняв очі, побачив, що майорить прапор ДНР. 
Бойовик наказав вийти з машини – руки на капот. Після автоматної черги, випущеної біля наших ніг, ми зрозуміли, наскільки все це серйозно. Але намагалися тримати себе в руках, поводилися спокійно. Усі наші кишені було перевірено. Забрали документи. А в мене ще була карта та детальні схеми – я намагався віднайти місце, де пропав безвісти наш земляк Руслан Голік. Потім нас відвели до опорного пункту, що був тут же, в Оленівці. Це старезна будівля. В одній кімнаті були ми, в іншій – вони, у третій, як я зрозумів, вони спали. Змусили повністю розвантажити машину. Вони вибрали з усього те, що їм треба: смажені качки, пиріжки, цигарки… А ми, коли возили українським воїнам передачі від рідних, навіть не знали, що веземо. Хіба ж це було б правильно – заглядати у передачі? Складали ящики та й їхали.
– У той час ви сподівалися, що незабаром вас відпустять?
– Так. Нам навіть сказали: «Ви ж не військові. Вас відпустять».
– Хто сказав? Це були місцеві бойовики?
– Ні, я думаю, що це були росіяни. Дивлячись на наші документи, вони інколи навіть не розуміли, що це за документи. Хоча це була, наприклад, звичайна страховка на машину.
– А коли ваші рідні дізналися, що ви у денеерівців?
– Я попросив одного з них дати мені телефон, щоб подзвонити дружині. Спочатку він не дозволив, а потім таки дав телефон. Це було близько восьмої ранку. Я сповістив дружину, а згодом нас повезли у Докучаєвськ, до комендатури. На цей час там вже знали, що я – голова сільської ради і волонтер. У мене в мобільному були фотографії, де я у колі наших бійців стою або біля танка, або з автоматом чи іншою зброєю. Усі вони подумали, що я – розвідник. І там, у комендатурі, все почалося. Нас із Владиком повели на другий поверх будівлі. Там вже чекали. Їх було чоловік п’ять. Мене першим завели до кімнати. Нічого не питали. Просто звалили на підлогу і почали бити. Ногами, гумовими палицями… Я не знаю, скільки це тривало. Я неодноразово втрачав свідомість і потім приходив до тями. Бачив, що ці гумові палиці на мені ламалися навпіл. Потім вони зняли з мене шкарпетки, прив’язали до ноги дроти і знову надягли шкарпетки, так само і на руку… А потім пустили струм… Як вони казали, це «дзвінок Ярошу». Потім через те саме пройшов Гордієнко. Не пам’ятаю, як я опинився у камері. Це було щось подібне до клітки. Знущання час від часу повторювалися з ще більшою зухвалістю та жорстокістю. Мені весь час хотілося пити. Дуже нудило, хотілося лягти на підлогу. Але нічого цього не дозволяли. Потім навіть дротом прив’язали руки до решітки, аби я не сповзав із лавки на підлогу.
– А Владик і Славко були поруч?
– Так. Ми були в одній камері. Владику теж було дуже погано. А Слава допомагав підвестися. …Приходили нові і нові бойовики і починали катувати. Одні штрикали стволами, інші били прикладами, ще інші били просто ногами. А потім при-йшов якийсь бородач і дав мені води. Я випив, мабуть, літра два. А потім він наказав відв’язати мене. Певно, у мене була температура, бо я весь тремтів. І мене повезли до лікарні.
– Що було в лікарні?
– Пам’ятаю, що мені зашили голову. Бойовики наказали лікарю, щоб мене привели до тями, аби я міг розмовляти, та щоб не заводили на мене жодного медичного документа. Тоді я знову отримав нагоду подзвонити дружині: «Я живий! Я в полоні!». Але вже через півтори години при-йшов якийсь охоронець і наказав знову везти мене до комендатури. Завантажили у бусик, привезли до комендатури і звідти разом із Владиком та Славком відправили у невідомому напрямку. Лише сказали, що до якоїсь військової частини.
– Про що вам думалось у ці дні? Чи жалкували про щось?
– Я просив пробачення у хлопців за те, що покликав їх із собою. Коли я тоді віз волонтерську допомогу, у мене не було другого водія, і я запросив Владика. А Слава їхав з нами, бо ще й хотів у Мар’їнці побачити брата.
– Вас неодноразово намагалися допитати. Чи не хотілося вам у такі моменти достукатися до бойовиків, донести свої погляди на майбутнє України і навіть просто сказати про те, що ви, волонтери, приїхали за стільки кілометрів, аби привезти на війну часточку домашнього тепла?
– Ну, звичайно. Мене дуже часто запитували, чому я туди їжджу, що і навіщо я туди везу, і я відповідав: «Дивіться: на ящиках написано, що це від матері, від батька, від дружини… Вам же теж передають харчі». Але в них поняття інші. Вони вважають, що ми, волонтери, годуємо українську армію, і тому вони не можуть її перемогти. Але ж вони праві. Чому ми їздимо в АТО? Не їздити просто неможливо. Пам’ятаю наші перші рази: ми приїжджаємо і передаємо солдату домашню хлібину, шматок м’яса, фотографію чи малюнок, під яким написано «Тато, я тебе люблю!». Ви б бачили оту радість в солдатських очах! Ви б бачили ті щасливі обличчя! Людину не впізнати, вона ніби сяє зсередини. У неї навертаються сльози… Вона відчуває, що там, далеко, вдома, її чекають дружина, діти, мати з батьком. І ми, волонтери, переживаємо ці емоції разом із нашими бійцями. Зараз, коли я тимчасово не можу поїхати на Схід як волонтер, мені це дуже болить. Я сумую за тими емоціями радості, за тим зарядом енергії від наших хлопців-патріотів. Ми разом варили куліш, тузлук, на обід приходили бійці з інших підрозділів. За одним столом збиралися танкісти, піхота, розвідники… Ділилися враженнями про те, як вони відбивають атаки, розповідали анекдоти, згадували своїх рідних. Цього не можна забути, і більше ніде цього не можна пережити. Ці відчуття сильніші, ніж ми.
Наші бійці казали нам: «Якби не було вас, не було б і нас!». А я їм завжди говорив: «Якби ви не були тут, ми б не були там!». Ви знаєте, раніше я вагався, чи розповідати про все пережите в інтерв’ю. Але потім зрозумів, що, може хоча б хтось прочитає мої слова і замислиться… У нашому районі теж багато людей, які думають, що хтось прийде – і буде у нас ХНР або Росія. Але ці люди не мають жодного уявлення, що таке жити, коли головний закон – це зброя. Ці люди не розуміють, що таке виходити з дому, коли вулицями ходять озброєні п’яні люди. І я не просто кажу, що тепер маю другий день народження, бо те, що мені довелося пережити, жодна людина не може заподіяти іншій людині – так роблять тільки нелюди.
– Але саме війна дуже згуртувала наш народ…
– Так, це, мабуть, єдиний позитив – українці відчули себе українцями. Наші хлопці воюють проти такого агресора. Там серйозне озброєння: танки, міни… А в нас практично все було знищено. І тільки завдяки тим молодим хлопцям, дітям, дідам (я спілкувався з одним дідом – у нього шестеро онуків і троє правнуків, і заради них він пішов добровольцем на війну) цей агресор не йде далі. І ви тільки погляньте: поки наші бійці захищають Україну, інші печуть, шиють, в’яжуть, ниточки підбирають, малюють, гроші збирають… Так, дуже багато є людей, які кажуть: «А мы пойдем на север…». Але Україна дійсно згуртувалася. Шкода лише, що в таких умовах. Шкода, що гине стільки наших хлопців. Але сьогодні нашим народом я захоплююсь і пишаюся.
– Коли вас звільняли з полону, багато хлопців там ще зосталося?
– У моїй камері було 14, у сусідній – 38. Я з усіма прощався. Це були хлопці з усіх куточків України: з Миколаєва, Кіровограда, Донецька, Чернівців, ну і ми – з Херсонщини. Багато хто сидить у полоні вже вісім міся-ців. Найдужче там ненавидять добровольців та волонтерів, а понад усе – «Правий сектор», їм навіть не залишають шансу вижити.
– Сьогодні багато наших бійців стоїть на захисті України, багато у полоні. Як можна все це зупинити? Що для цього потрібно?
– Що б там не говорили, а ми всі розуміємо, що у цій війні задіяна Росія. Кремлю невигідно, щоб збоку був сильний стратегічний сусід. Тим паче зараз, коли вони забрали Крим і потребують сухопутного зв’язку. Я одне знаю, що ця війна нікому не потрібна. З простих людей вона нікому не потрібна. Але ми навіть не пішаки, ми шахова дошка, якою ходять пішаки. Та поки наші хлопці стоять там, ми будемо їздити, будемо їх підтримувати і навіть ціною власного здоров’я везтимемо їм шматочок щастя з рідного дому. І я хочу подякувати усім тим людям, які докладали зусилля для того, щоб я був звільнений з полону, усім, хто вірою і молитвою наближав цей день.
– Дуже дякую вам за інтерв’ю. Слава Україні!
– Героям Слава!
Бесіду вела
Тетяна Підгородецька.
P.S.: Лариса Козак, дружина Василя Козака, першою дізналася, що її чоловік потрапив до полону бойовиків, і саме вона доклала усіх зусиль, аби він якнайшвидше повернувся додому. Своїми переживаннями Лариса теж поділилася під час інтерв’ю:
«Спочатку я не могла у це повірити. Коли по телефону почула від Васі, що він у полоні, зомліло усе тіло, від голови до ніг. Поряд були люди, та я не могла про це сказати нікому. Так і почалися наші переживання. Кожен новий день був схожий на попередній. Не хотілося ані їсти, ані спати. Ми з Іриною, дружиною Владика, обклалися блокнотами, телефонами і цілодобово шукали знайомих, волонтерів, словом, усіх, хто міг хоч чимось допомогти. Менша дочка, студентка київського вузу, одразу пішла до СБУ та Центру з обміну полоненими, написала заяву, але каже: «Мамо, я ходжу туди, а реакції ніякої…». А потім дівчатка взагалі не змогли продовжувати навчання – спочатку старша додому приїхала з Херсона, а потім і молодша з Києва. Мамі Василя та моїй мамі ми до останнього нічого не говорили – берегли їх.
А коли домовилися про звільнення, Гриша, брат Васі, так швидко доїхав до Дніпропетровська, що ми ще потім три години чекали. Мені до останнього не вірилося, що ми зараз побачимося. Заспокоїлася тільки, коли почула його голос у телефоні волонтера, який його звільняв. Зустрілися біля шпиталю. Коли я побачила Василя, у мене стався другий нервовий зрив. Та лікарі одразу підняли мені «бойовий дух», адже я маю підтримувати свого чоловіка у цей час.
А вдома на нашого батька чекали доньки. Вони всю ніч напередодні малювали великими літерами: «Татусь! Із поверненням!». Гарячими обіймами вони зустріли його біля рідного порогу».
За даними Центру з обміну полоненими, станом на кінець червня 2015 року в полоні у бойовиків залишаються близько 400 українців.