«Я не відчувала землі під ногами, коли зі звісткою про Перемогу полетіла до мами»

бабуся_1Скадовчанка Лідія Федорівна Вихор – одна з багатьох наших земляків, у чиє дитинство увірвалася Велика Вітчизняна війна. Їй тоді було лише 11 років. Разом із мамою в роки окупації вони жили на Скадовщині.

Жінка добре пам’ятає свого батька: «Я була татова донька, до війни він їздив бурити артезіанські колодязі і всюди возив мене з собою».Навіть прощаючись із сім’єю, коли вирушав на війну, чоловік потурбувався про те, щоб родина не залишилася без хліба: «У селі Красному перед самим відправленням на фронт батько заробив пшениці і попросив тамтешнього селянина привезти її нам. Наступного дня в нас був повен віз зерна – такі були добрі та чуйні люди, не було чужої біди».

Маленька Ліда, можливо, чи не першою серед городян побачила німців, коли ті прийшли до Скадовська: «Ми з мамою, щойно почалася війна, переїхали до села Широке. Одного дня вона відправила мене разом із двоюрідними братами на возі до міста – подивитися, як там наша хата. Усе було добре, і ми повернулися назад. По дорозі вирішили зупинитися біля місця, де зараз аеродром, щоб трохи випасти коня. І тут з боку Широкого виїхав військовий автомобіль із солдатами (згодом ми дізналися, що то були німецькі розвідники). Вони покликали нас. Розпитували хлопців, чи стоять у Скадовську якісь війська… А потім німці як засміються і жбурнули в обличчя окраєць хліба. Ми одразу рушили додому, та в Широкому вже були фашисти».

Дитячий розум до кінця не усвідомлював, що таке війна. Дівчинка часто бігала, роздивляючись, хто вони такі німці. Але одного разу назавжди зрозуміла, що ворога треба боятися: «На місці сучасної пошти у Скадовську в ті роки був сквер. Я йшла собі, а назустріч прямував німецький офіцер. І тут він, ні з того ні з сього, як закричить на мене – не передати словами, як я тоді злякалася… Тікала з риданнями додому і відтоді більше сама нікуди не виходила».

Гул ворожих літаків завжди нагадував маленькій Ліді, що поряд небезпека: «Це було у Скадовську. Мама зайшла у гості до тітки, а я одна залишилася вдома. Аж тут, наче грім вдарив, рознісся гуркіт від снарядів – бомбардування… У нас на городі був критий окоп, і я швидко скочила туди. Як я тоді плакала, гукала маму… А вона в цей час теж не знаходила собі місця, боялася, що мене вже немає серед живих…».

Пам’ятає Лідія Федорівна і про те, як носила харчі матросам, яких привезли з острова Джарилгач: «Їх тримали у старій будівлі в центрі міста. Мама знала, що вони голодні, приготувала їжу і наказала мені з подружкою віднести. Як не дивно, німці нас пропустили. Ми увійшли до коридору, в дверях була трикутна щілина. Я зазирнула, а там матроси у тільниках покотом лежали на підлозі. Двічі ми носили харчі, але незабаром їх розстріляли».

Значних урочистостей з нагоди звільнення Скадовська жінка не пригадує, зате у пам’яті свіжа картина, коли на уроці в школі 15-річна Ліда почула, мабуть, найрадіснішу новину в житті – Радянська армія одержала Перемогу: «Усіх дітей відпустили на півгодини додому сповістити, що війна закінчилася. Я не відчувала землі під ногами, коли зі звісткою про Перемогу полетіла до мами. Скільки радості сповняло тоді наші серця… Сумували лише, що поряд немає батька, щоб розділити це всенародне щастя. Ми до останнього сподівалися, що тато живий, що, може, в полон потрапив, адже жодного листа від нього не було. Але в тому ж 45-му отримали звістку про те, що він помер десь під Сталінградом». Війна відібрала у Лідії Федорівни найдорожчу людину, і сльози мимоволі навертаються на очі, коли вона розповідає про це.

Сьогодні скадовчанка всім серцем радіє, що її донька та син, онуки народилися і живуть у мирний час. 41 рік Лідія Федорівна пропрацювала старшим бібліотекарем районної дитячої бібліотеки і завжди вчила молодь, що мир – це найбільша цінність і найбільше щастя на землі.
Олександра ВОРОТИНЦЕВА. Фото автора.

Коментарів немає, будьте першим!

Прокоментувати:
Всі поля, позначені (*) обов'язкові для заповнення