Звістки солдатської юності

Афган_сайтЖиття пролітає, наче на крилах. Ніби морська хвиля, воно змиває рік за роком, а разом з ними – і події минулого. Скадовчанин Юрій Іванович Кравченко, учасник війни в Афганістані, на прохання поділитися спогадами напередодні річниці виведення військ колишнього СРСР, лише знизав плечима: «Та я вже майже забув той Афганістан!».

Але варто було поставити кілька запитань, як Юрій Іванович зацікавлено поринув у спогади про свою солдатську юність. А розпочалася вона так, як у більшості його скадовських ровесників.

– Я закінчив вечірню школу, щойно отримав права водія – і ось вже мене призивають на службу до Радянської армії, – розповідає Юрій. – Зі Скадовська за лічені дні нас перекинули до Азербайджану і там вдень і вночі навчали особливостям водіння автомобілів у гірській місцевості. Для чого це було потрібно, ми здогадалися через три місяці, коли нас посадили у літак, а висадили аж в Афганістані. Це було в останній день грудня 1982 року. Ось так почалася моя служба у чужій стороні, гірській країні, де зелені дерева траплялися настільки рідко, що бійці їх ласкаво називали «зеленкою». А решта пейзажів були жовтого і сірого забарвлення. Я отримав від демобілізованого бійця розшарпану автомашину ГАЗ-66 і служив у роті зв’язку. Возив солдатів з кабельним і телефонним майном, і вони налагоджували зв’язок.

Юрій Кравченко  приймає присягу.

Юрій Кравченко
приймає присягу.

Та недовго продовжувалося це спокійне життя. Через якийсь час мене перекидають до міста Кундуз, де стояли великі військові підрозділи. Там я сів за кермо автомобіля ЗІЛ-130, у кузові якого стояла зенітна установка. До моїх обов’язків входив супровід радянських автомобільних колон з різними вантажами і живою силою по дорогах Республіки Афганістан. Я – за кермом, а двоє хлопців у приціл своєї зенітки пильно стежать за горами: десь блисне іскорка від пострілу – вони у відповідь накривають її вогнем.

Зенітна установка на військовій машині Юрія Кравченка під час супроводу автоколони.

Зенітна установка на військовій машині Юрія Кравченка під час супроводу автоколони.

Юрій неквапливо розповідає про солдатське життя-буття. Воно ж, як у всіх арміях світу, одноманітне і скупе на святкові події. Але, на щастя, Юрій був фотолюбителем і протягом всього часу старанно фіксував будні служби в Афгані. І з цих фото до глядача долинає відгук далеких подій – того минулого, що лишило у душах багатьох воїнів щемливий слід. Давно вже забувся смак солдатської каші, та й де вони – ті кирзові чоботи та просяклі солоним солдатським потом кітелі і панами? У небуття все пішло… А подивишся на фото – і наче відчуваєш на обличчі гарячий подих афганського вітру, що несе у собі споконвічну печаль гірського гордого і войовничого афганського народу. Багато воєн переніс він. Ось і в те десятиріччя, починаючи з 1979-го: хоч яку армаду військ перекинули з СРСР у цю бідну відсталу країну на підтримку режиму Бабрака Кармаля, а частина народу не скорилася! Пастухи, селяни і ремісники вмить перетворилися на хоробрих воїнів, котрі вміло і безстрашно воювали з танками та вертольотами. Недарма ж кажуть: за свою землю і голову покласти не страшно.

Хоча, немає у житті однозначності. Було немало і бідняків, котрі раділи приходу«шураві», сподівалися на те, що разом із соціалізмом вони принесуть краще життя. Але чудес не буває, на танках ще ніколи не привозили благополуччя і спокій.сайт2

Ми тоді не замислювалися над тим, чому воюємо в Афганістані, – розмірковує тепер Юрій. – Сказано було чітко: надаємо інтернаціональну допомогу афганському народу. Такою, розповідав зам-політ, була політика партії і уряду. А от служити нам було набагато важче, аніж нашим одноліткам у Союзі. Часто хворіли, а втрати від хвороб під час афганської кампанії радянських військ, казали, в 8-10 разів перевищували число бойових поранень і травм. Загинуло ж близько 15 тисяч солдат та офіцерів. Чимало повернулися додому скаліченими…

Юрій розкладає на столі «віхи» свого життя: повістку, книжечку «Пам’ятка воїнам-афганцям», вирізку з газети про наказ міністра оборони про демобілізацію, залізничний «дембельський» квиток, з яким він покинув Середню Азію. Наче звістки із солдатської юності – все лишилося у минулому. Та до всіх тепер прийшло усвідомлення того, що військовим шляхом неможливо вирішити жодне питання.

Варто згадати про трагічні уроки історії. Афганістан має репутацію кладовища армій: у XIX столітті тут загрузла британська армія, у XX – радянська, а в XXI – армія НАТО. Коли в 1989 році Афганістан покинув останній радянський солдат, ніхто не міг припустити, що через дванадцять років тут з’явиться обмежений контингент американських військ. І сьогодні в Афганістані теж неспокійно, країна стала осередком протистоянь. Тут сконцентровані численні протиріччя сучасного світу: ідеологічні, політичні, економічні, соціальні та релігійні. У такому круговороті горя, болю та сліз довелося побувати і нашим землякам.

Юрій Бондарєв.

Фото з солдатського архіву Юрія Кравченка.

Коментарів немає, будьте першим!

Прокоментувати:
Всі поля, позначені (*) обов'язкові для заповнення