Сьогодні наша мова – про відомого на Скадовщині важкоатлета, тренера, громадського активіста – людину, яка наприкінці 50-х років минулого століття стояла біля витоків важкої атлетики, гирьового спорту та силової акробатики у нашому місті – Іллю Григоровича Нікішенка. Відмінник народної освіти, кандидат у майстри спорту, багаторазовий чемпіон та призер обласних, республіканських і всесоюзних змагань з важкої атлетики та гирьового спорту, суддя всесоюзної категорії – ось неповний перелік видатних заслуг нашого шанованого земляка.

Ілля Нікішенко. Початок 1960-х років.

Ілля Григорович згадує, що з рідної Тарасівки батьки відправили його навчатися у старших класах до Скадовської середньої школи №1. Тут вчителі фізкультури наполегливо рекомендували здібному юнакові займатися важкоатлетичним спортом. Тож юний Ілля почав підіймати штангу, гирі та захопився силовою акробатикою. Успіхи не змусили себе чекати! Починаючи з 1953 року, він – багаторазовий чемпіон, призер та рекордсмен районних, обласних, всеукраїн-ських і всесоюзних змагань важкоатлетів. Здається, спортивна удача ніколи не зраджувала йому і завжди приносила вольовому пристрасному спортсмену заслужені перемоги!

У 1957 році 19-річний Ілля Нікішенко став учасником VI Всесвітнього зльоту молоді та студентів у Москві і виступав у масовій композиції акробатів-стрибунів на цьому грандіозному спортивному святі! Як свідчать фото, у розквіт своєї спортивної кар’єри Ілля Нікішенко мав дуже гарну статуру – взірець для роботи талановитого скульптора.

Йшов час, Ілля Григорович вдосконалював свою спортивну майстерність і разом з цим очолював районний осередок добровільного спортивного товариства «Колгоспник», пізніше перейменованого в «Колос». З іншими спортсменами-ентузіастами їздив селами Скадовщини і згуртовував навколо себе дітей та молодь.
Із захопленням розповідає про свого друга у ті часи історик скадовського футболу Анатолій Поправка:
– Я знаю Іллю Григоровича з 1968 року. Пам’ятаю, як у Скадовську проводили чемпіонат України з важкої атлетики. Я якраз був на змаганнях, коли чую – оголошують переможця: «Ілля Нікішенко! Місто Скадовськ!» Радості не було меж! Згадуються мені й часи, коли Ілля Григорович проводив тренування молодих штангістів у сторожці, яка залишилася від місцевого храму, вона стояла на старому стадіоні. Це справді були роки становлення важкоатлетичної школи Скадовська.

Спорт став його життям, його щастям, його визнанням! Та що там говорити, навіть за дружину обрав свою партнерку з силової акробатики – Олену Куреню, разом із якою став бронзовим чем-піоном України!

У 70-80-х роках Ілля Нікішенко (зі штангою) – беззмінний учасник міських парадів.

А потім була багаторічна тренерська робота, праця вчителя фізичної культури у всіх трьох скадовських середніх школах та у школі-інтернаті, посади голови районного спортивного комітету та секретаря районної федерації футболу. Колеги, вихованці, друзі знають і цінують Іллю Григоровича як хорошого наставника, людину доброї вдачі, з прекрасним почуттям гумору та оптимістичним поглядом на життя.

Багато років Ілля Нікішенко виступав головним суддею та секретарем на змаганнях найвищого рівня з важкої атлетики та гирьового спорту. З 1971 року має звання «Суддя всесоюзної категорії». Завдяки суддівській практиці побував у багатьох містах колишнього Радянського Союзу, як ближніх, так і найвіддаленіших. Завдяки бездоганному суддівству заслужив високий авторитет у спортивному середовищі. Тож не дивно, що Ілля Григорович мав нагоду зустрічатися з всесвітньо відомими спортсменами. Це – олімпійська чемпіонка з метання диска Фаїна Мельник, видатний радянський важкоатлет Юрій Власов, легендарний радянський футболіст Андрій Старостін та багато інших. Свого часу Ілля Григорович зібрав цілий альбом автографів знаменитих штангістів всесоюзного та світового масштабу. Багато з них підтримували дружні стосунки з родиною Нікішенків і навіть приїздили до них влітку на відпочинок.

З 1987 року Ілля Григорович – директор і тренер спортивної школи колгоспу «Україна», за три роки – заступник директора, наставник і методист Скадовської РК ДЮСШ. У 2005 році вийшов на пенсію, але чи не на кожні змагання, що проводилися в районі та області, його запрошували в якості судді чи секретаря. Останній раз був суддею на турнірі пам’яті Якова Куценка у 2016 році.

З молодості Ілля Григорович мав ще одне серйозне захоплення – вивчав історію Скадовська. Спілкувався зі старожилами, збирав раритетні фото. І навіть створив унікальний альбом, в якому бу-ло представлено близько 40 фотографій часів заснування міста. На фото були зображені краєвиди Скадовська, набережна, церква, місцеві рибалки… Найстаріша фотографія зроблена у 1904 році. Цим альбомом зацікавився онук Сергія Скадовського Борис під час свого чергового візиту до Скадовська на початку 2000-х років. Він намагався купити цінне зібрання, пропонував назвати власну суму за альбом. Та фото були настільки дорогими Іллі Григоровичу, що він без вагань відмовився від вигідної пропозиції. Таким трепетним ставленням до історії рідного міста тренер розчулив онука засновника до сліз. Він висловив подяку за любов та відданість рідній землі і побажав зберегти раритет для майбутніх поколінь. Але, на превеликий жаль, близько десяти років тому альбом нахабно вкрали – просто з робочого кабінету Іллі Григоровича у дитячій спор-тивній школі. Він і досі шкодує, що не зміг зберегти унікальну пам’ятку.

Цього року Ілля Григорович на своєму життєвому календарі зустрів 79-ту осінь. З огляду на поважні роки, найголовнішим у житті він вважає добрі стосунки – між друзями, колегами, у сім’ї. І хоч здоров’я його потроху «підводить», Ілля Григорович не втрачає притаманної йому величезної любові до життя.
– Головне – бути людяними, зберігати у всьому почуття міри і жити в мирі, – підсумовує улюблений тренер декількох поколінь скадовчан.

Вікторія Мелешко.
Фото з архіву родини Нікішенків.

У Скадовську Українська автокефальна церква була зареєстрована у 1999 році. З того часу багато священиків намагалися її розбудувати. Відкривали капличку то в аеропорту, то в будівлі станції переливання крові, то ще десь… Служби проводилися, але з житлом священикам було важко, зарплату взяти – нізвідки, бо парафії як такої не було. Не кожен міг так довго витримати, особливо молодий духовник. Згодом за кошти спонсора почалося будівництво церкви по вулиці Гуманенка. Знову ж таки, через відсутність постійного священика, перейматися цією справою було нікому. Одного дня, коли церква вже була майже готова, під час сильного буревію будівля завалилася. Як з’ясувалося пізніше, храм було зведено майже на суцільній глині… Так ці напівруїни по вулиці Гуманенка стояли ще кілька років.

Отець Микола Коршнявий у той час служив в Українській православній церкві Московського патріархату. Він закінчив Курську духовну семінарію. За плечима було більше 20 років духовного життя, два храми, які священик побудував у Гарбузинському та Вознесенському районах Миколаївської області, велика парафія. Але з кожним днем отець Микола все більше розумів, що церква, яка є в його душі, в його уявленні, та існуюча церква, в якій він служить, відмінні одна від одної. Найбільше завдавало болю те, що єпископ змусив україномовних священиків проводити службу російською мовою. Одного дня священик прийняв важке, доленосне для себе рішення – вийти за штат, іншими словами, піти з церкви… Окрім нього, тоді пішли з парафії ще шестеро священиків.

– Саме в цей час до мене звернувся митрополит Макарій, предстоятель Української автокефальної православної церкви, і запропонував послужити в Скадовську, – згадує отець Микола. – Я погодився, навіть дав собі слово підняти цю церкву. Звичайно, не міг уявити, що роботи буде настільки багато. Але Господь-Бог дав так, що руки не опустилися, коли я приїхав і побачив, у якому стані цей храм.

Ціле літо священик розбирав руїни, а потім купив камінь і почав відбудовувати церкву майже з нуля. Взагалі отець Микола тієї думки, що побудувати храм – це дуже добре, але церква – це не просто стіни, церква – це перш за все люди.

– Спочатку я служив молебень фактично в порожній церкві. Але повз нашу вулицю люди водять корів на пасовище. Одного разу бачу: зупинилася біля церкви бабуся… Потім – друга, третя… З тих жіночок і почалася моя парафія. Дякувати Богу, зараз у нашому храмі тільки півчих можна нарахувати до десяти, – каже отець Микола.

Кожен, хто приходить до храму Святого Андрія Первозванного, знає, що це православна українська церква, а статус автокефальної свідчить про її самостійність. Хоча… через незнання історії та релігієзнавства дехто й досі вважає подібні церкви сектами й обходить їх стороною.

– Якщо ми – українці, якщо ми себе поважаємо, якщо ми любимо й шануємо Україну, то ми повинні мати свою церкву та свого Патріарха. Я був у Молдавії – там у храмах служать молдавською мовою, у Вірменії – вірменською. А чим ми інакші? Коли люди почали приходити до нашого храму, я запитував, якою мовою вони хотіли б чути проповідь. Більшість просили старо-слов’янською. Та коли я почав правити службу, ніхто нічого не розумів, ця мова дійсно архаїчна. І тоді ми перейшли на українську – парафіяни сказали: «Батюшко, так і служіть!».

До храму Святого Андрія Первозванного приходить дуже багато російськомовних віруючих, переселенці з Донбасу та Луганщини, скадовчани, які живуть у Східному мікрорайоні міста. Затишно всім! У Свято-Андріївському храмі немає зайвих пишнот, великої кількості позолоти та мармуру, але переступаєш поріг – і душею відчуваєш тепло, хочеться тут залишитися, повернутися сюди знову.

До Свято-Андріївської церкви люди йдуть не лише на свята, а й похрестити дітей, обвінчатися, по-християнськи провести в останню путь рідних і близьких. Але при цьому ніде у храмі не побачиш «тарифів» на церковні обряди. Їх тут просто немає! Люди залишають пожертву у скриньці, хто скільки зможе.

– Молитва за гроші – це вже не молитва. Це бізнес! – не приховує обурливих емоцій отець Микола.
Сьогодні будівництво храму Святого Андрія Первозванного триває. Роботи ще чимало і всередині будівлі, і зовні, причому багато що отець Микола виконує сам.

– Коли Господь роздавав таланти, одному дав талант бути художником, другому – навчати дітей, третьому – ще щось. А мені, мабуть, – йти будувати церкви, – з посмішкою зауважує священик.

Отець Микола і справді має золоті руки будівельника. Він і камінь кладе, і штукатурить, і шпаклює… Усе в нього виходить до ладу. Але, звичайно, навіть на будівельні матеріали потрібні кошти. Скадовські підприємці не залишаються осторонь і допомагають храму, хто чим може.

– Нас дуже підтримують Петро Іванович Шпак, Марія Іванівна та Олександр Євгенович Горяїнови. Дирекція скадовського ринку нещодавно допомогла нам з цементом. Одна жіночка, її звати Оксана (до речі, вона росіянка, вийшла заміж за кримчанина, а після анексії Криму переїхала до Скадовська), допомогла зробити в будівлі храму гарну стелю. Ми вдячні всім і кожному за найменшу пожертву, адже люди це роблять від усього серця, – наголосив отець Микола.

Родина священика залишилася у Вознесенську, перевезти її поки що немає куди, та й часто бачитися, на жаль, не вдається – храм не можна залишати без до-гляду. За ці роки, коли отець Микола від’їжджав додому, по поверненню міг побачити різне: то в храмі вибиті вікна, то хтось підкинув дохлу кішку чи навіть гадюку… Але попри такі прикрі випадки, отець Микола відчуває, що духовність у нашому місті перемагає над злобою і ненавистю:

– Люди стали більше поважати один одного, частіше розмовляють рідною мовою. Навіть ті, хто народився і виріс у Росії, а сьогодні живе тут, ходять у вишиванках, спілкуються українською. Люди стали більш духовними, більше цінують землю, на якій живуть, – каже отець Микола.

Наша розмова відбулася напередодні найбільших для українців свят – Дня Державного Прапора та Дня Незалежності України. Користуючись нагодою, отець Микола адресував вітання усім скадовчанам:

– Любі українці, від щирого серця, з безмежною шаною та любов’ю хочу привітати вас з Днем Незалежності України – найважливішим святом для кожного громадянина нашої Батьків-щини! Нехай Божа ласка та милість оберігає вас, дарує вам затишок та добробут в оселях, а небо над вами нехай завжди буде ясного блакитного кольору, як на нашому священному прапорі, а головне – нехай це небо обов’язково буде мирним для кожного з нас!

Народе, ми повинні повсякчас пам’ятати, що допоки живе у наших серцях Віра, Надія та Любов – ми, власне, і є народом, ми є Україною!
Миряни, нехай Господь вам дарує здоров’я, наснагу та любов! Серця ваші нехай освічуються безмежною любов’ю до Господа нашого і до України. Божа благодать нехай зійде на кожного з вас, а всілякі негаразди вас нехай оминуть, а в серцях ваших нехай оселиться благодать та спокій, даровані Богом. Живіть з вірою! З непоборимою вірою у щасливе майбутнє наших дітей, онуків і всього народу України, бо всі ми є братами і сестрами, однією родиною, яка любить свою Батьківщину та плекає у серці шану до неї. Живіть з миром, починайте кожен свій день з посмішки та дяки Богові за все, що ми маємо.

З Днем Незалежності, дорогі українці! Многая літа та всього вдосталь вам і вашим родинам! Помоліться в цей день за всіх тих, хто бореться за нашу з вами рідну Україну, хто віддав своє життя, хто продовжує відстоювати її незалежність. Всім нам буде дароване благословення і щастя!

Зі святом, дорогі українці!  З Днем Незалежності!

Тетяна Підгородецька.

Теодозія Чертенко родом з Галичини, вона народилася у 1942 році в селі Боршевичі Старосамбірського району Львівської області. За кілька років до її народження рідні землі ще входили до складу Польщі, потім, у 1939-му, були приєднані до Радянського Союзу. Попри все це пані Теодозія весь свій вік знала, хто вона і звідки. Навіть тоді, коли у 1962 році приїхала до Скадовська – наскрізь пройнятого радянським устроєм життя. Відтоді минуло 55 ро-ків, і наше місто стало для пані Теодозії другою малою Батьківщиною. За цей час змінилося багато що: Україна стала незалежною, Скадовськ – свідомим українським містом, а пані Теодозія у всій цій історичній круговерті змогла вистояти і залишитися собою. Вона – українка у всьому: у чистій і милозвучній калиновій мові; у своєму щирому прагненні підтримувати розвиток Української греко-католицької церкви в нашому місті. Вона – українка у піснях, у традиціях і звичаях, які ввібрала з молоком матері і пронесла крізь усе життя. Україна – в її серці, сповненому любові, тепла і доброти до всіх людей, які її оточують.

– У моїй сім’ї було четверо дітей – я, найстарша, ще одна сестра та двоє братів, – розповідає про себе пані Теодозія. – Мама працювала в колгоспі, тато – на керівних посадах: то директором маслозаводу, то головою колгоспу. Пам’ятаю, я ще до школи ходила, як батько привозив на Херсонщину та Миколаївщину жінок для збирання бавовни. А до Скадовська мене привела любов… Звідси мій чоловік! Ми з ним познайомилися на Галичині, він служив у наших краях і потім привіз мене сюди! 19 грудня 1962 року ми приїхали до Скадовська, і з того дня все своє життя я тут живу! 55 років!

Пані Теодозія має гарне почуття гумору! На наше запитання, яким їй запам’ятався молодий Скадовськ, вона, сміючись, зауважує:

– О-о-ой! Я тоді сказала чоловікові: «Звідки взяв, туди й вези назад!». Чесно! У наших Нижанковичах, де я виросла, скрізь дорога, як у Львові, – бруківка! А тут у ті роки пройти було неможливо. У кирзових чоботах з кілометр йшла до вулиці Чапаєва, під рукою тримала «руминки», і потім десь у знайомих перевзувалася і йшла до кінотеатру! Отаке було!

Важко у ті часи було й з дитсадками. Аби влаштувати маленьку донечку до до-шкільного закладу «Дзвіночок», жінка спочатку змушена була влаштуватися туди на роботу. Кілька років працювала вихователькою у наймолодшій, ясельній, групі.

– Скільки часу минуло відтоді, мої вихованці вже давно стали дорослими людьми, але й досі зі мною вітаються, пам’ятають мене, – з теплою посмішкою розповідає пані Теодозія.

Загалом у жінки дуже широке коло знайомих, адже свого часу вона працювала у сфері торгівлі – в книгарні, в універмазі. Та основне місце роботи, якому вона віддала 20 років, з 1973 по 1993 рік – це скадовський аеропорт.

Теодозія Чертенко (третя ліворуч) разом з колегами з аеропорту.

– Я щоразу йшла на роботу, як на свято. Колектив у нас був дуже дружний. Працювала два дні через два, з сьомої ранку до сьомої вечора. Коли я бачила у небі літак, за його номером могла сказати, звідки він прилетів до Скадовська, – каже Теодозія Ігнатівна. – У ті роки в скадовсько-му аеропорту обслуговували 58 рейсів щодня. Кожні 15 хвилин був літак до Херсона. Півгодини – і ти в обласному центрі! Два літаки щодня були з Києва і назад, а ще – з Кривого Рогу, Дніпропетровська, Нікополя, Кременчука, Полтави, Рівного, Миколаєва, Житомира, Вінниці. Усі рейси обслуговував АН-2 (кукурузник). Лише з Києва літав АН-24 та з Рівного – Л-410. Робота просто кипіла, одні люди прилітали, інші відлітали. І ми працювали аж до самого закриття аеропорту. Дуже шкода, що так сталося. Але в ті часи, пригадую, кукурузники вже не було чим заправляти. Просто катастрофічно не вистачало керосину.

У трудовій біографії моєї співрозмовниці є ще одна сторінка – з 1994 по 1998 рік вона працювала в оздоровчому закладі «Таврія». Душевну щирість Теодозії Ігнатівни, її привітність і вміння спілкуватися з людьми швидко оцінили нові колеги та керівництво, тож Гнатівна, як ласкаво тоді називали її в колективі, стала незамінним працівником. Пані Теодозія вела всю кадрову роботу, видавала зарплату та виписувала відпочивальникам путівки на оздоровлення.

За ці довгі роки Скадовськ для галичанки став рідним містом, але щоразу чи то на Різдво, чи то восени, під час відпустки, вона їздила разом із чоловіком додому, до батьків.

Справжній сюрприз пані Теодозії приготувала донька, коли минулого року, на 75-річний ювілей, подарувала поїздку у рідні краї. Звичайно, навіть після 55 років життя у нашому місті жінка сумує за малою Батьківщиною, але серце зігріває той факт, що наш край, наше місто і вся Україна дуже змінилися з того далекого 1962 року, коли пані Теодозія вперше приїхала до Скадовська.

– Знаєте, і на Галичині за радянських часів було дуже важко, – зауважує жінка. – У нас біля церкви чергували директор школи, партійні особи, які записували всіх дітей та дорослих, котрі йшли на службу. А потім у школі, на роботі цим людям було «непереливки»… Нас, учнів, на лінійці при всіх вичитували. Аби потрапити на службу непомітно, я йшла до церкви у бабці під спідницею, інколи ховалася під плащаницею… Приїхала до Скадовська, почала ходити до храму отця Максима. Але й тут на Великдень біля церкви чергували люди з райкому. Я вже в аеропорту працювала і мусила ходити на службу тишком-нишком, щоб нічого не повідомили на роботу.

Навіть у часи незалежності в Скадовську були переважно храми Української православної церкви Московського патріархату. В одному з них напередодні президентських виборів пані Теодозія якось під час служби почула, що настоятель закликає парафіян голосувати за… Януковича… І річ навіть не в особі. Жінку обурило, що духовник у стінах храму нав’язує політику… З того дня пані Теодозія поріг цієї церкви більш не переступала!

– Я живу у західній частині нашого міста і якось дізналася про те, що відкрилася греко-католицька капличка у стінах літнього кінотеатру імені Тараса Шевченка. Фактично, служба велася у невеличкій кімнаті, але атмосфера, настрій людей, можливість чути проповідь рідною мовою – це було найважливіше, – щиро зауважує жінка.

– А коли вже у нашому мікрорайоні було збудовано храм Покрови Пресвятої Богородиці, радості віруючих не було меж! З кожним днем до нашого храму приходить все більше людей! А найбільше тішить те, як багато на службі дітей! Настоятель храму отець Андрій Карпінець робить дуже велику справу, він згуртовує нас і як віруючих людей, і як українців!

До речі, пані Теодозія була свідком ще однієї події – коли у Скадовську, в приміщенні колишнього аеропорту, було відкрито капличку Української автокефальної церкви. Це було одним з важливих проявів відродження української духовності.

– Та перша капличка розмістилася у кімнаті відпочинку пілотів. Парафіян було небагато, але всі дуже дружні. Переважно це були люди родом із Західної України та й просто патріоти, такі як Лідія Гук, Оксана Білинська та інші, – згадує пані Теодозія. – Сьогодні храм Української автокефальної церкви збудовано у східному мікрорайоні, і хоч там ще багато роботи потрібно зробити, але дуже-дуже добре, що є така церква у нашому місті!

Теодозія Чертенко крізь усе життя пронесла народні традиції і звичаї, перейняла від матері багато українських пісень, і досі пам’ятає колядки, які в дитинстві, на Різдво, співали від хати до хати у рідному селі. Навіть у поважному віці пані Теодозія намагається у Різдвяний вечір приготувати 12 страв, а Великдень, як і на Галичині, святкує три дні – у цей час не годиться працювати, виконувати хатню роботу, поратися в городі… Усе, що знає і шанує, пані Теодозія свято зберігає і намагається ділитися зі скадовчанами. Адже наша земля така велика, така різнобарвна, але скрізь – Україна, і головне – вона в серці кожного з нас.

– Нашу незалежність треба цінувати і шанувати, – каже пані Теодозія. – Довгі роки про Україну мало що знали і чули, ми належали до Радянського Союзу, нас сприймали як Малоросію, хоча всі знали, що це не так! Наших людей позбавляли всього, що в них було, і вивозили до Сибіру… Моя подружка, яку разом з усією сім’єю у 1947 році примусово вивозили до Сибіру, загинула – її, маленьку дівчинку, змучену дорогою, просто викинули з ешелону. А ще трохи пам’ятаю, як українців виселяли з Польщі, а поляків – з України (операція «Вісла» – прим. ред.). Наше село знаходилося на кордоні, і я бачила, скільки людей на підводах їхали туди-сюди… Це страшні речі! Цього не можна забути! Тому День Незалежності – це не просто велика дата на календарі! Це вистраждане свято! І за всі ці століття, за всі останні роки ми хоч і багато втратили, але водночас ми й багато здобули! Ми стали свідомими того, хто ми! Ми не боїмося спілкуватися рідною мовою, ходити до церкви, а головне – ми прагнемо, щоб наша країна була кращою, могутнішою, хоч за це на Сході сьогодні проливається багато крові. І я впевнена, що нинішні діти житимуть у щасливій країні, бо сьогодні для цього робиться все можливе.

Тетяна Підгородецька.
Фото автора та з архіву Теодозії Чертенко.

Коли ми завітали до Валентини Анатоліївни, вона вже виглядала нас на порозі затишного за-квітчаного будинку, в якому мешкає разом зі своєю донькою. У такому поважному віці, а Валентині Анатоліївні виповнилося 79 років, самопочуття не завжди додає снаги, але щира посмішка та добре сяйво, що важко не помітити в очах іменинниці, підказує, що вона і досі молода душею.

– У мене дуже хороші діти, вони – моє щастя, моя гордість і моя втіха! – зауважує на такі компліменти Валентина Анатоліївна.

Донька Лариса Миколаївна Чумаченко працює вчителем початкових класів у Скадовській загальноосвітній школі №3, син Віктор Миколайович Єрохін відповідає за технічні питання в Укртелекомі. Справжня радість Валентини Анатоліївни – це дві її онучки та правнук. Їм завжди є про що погомоніти з бабусею, а вона готова дарувати їм не лише любов і ласку, а й глибоку мудрість своїх літ.

Валентина Єрохіна народилася у селі Виноградове Олешківського району 1938 року, тоді ще воно називалося Чалбаси. Але більшу частину літ вона прожила у Скадовську, і цей період життя почався для неї саме з нашої районної газети.

– Після війни, як ви знаєте, було дуже важко, усі були голі й босі. То й у мене, хоч і школу я закінчила з одними п’ятірками, не було змоги їхати десь здобувати освіту далі, – розповідає Валентина Анатоліївна. – А в Скадовську у нас жили родичі – тітка і дядько. Їхня донька – моя двоюрідна сестра – вчилася в одному класі з донькою редактора – Ганни Дмитрівни Нусінової. Одного разу, коли я гостювала в місті, дівчата й познайомили мене з Ганною Дмитрівною, і вона мене запросила на роботу.

На календарі саме був жовтень 1956 року, газета Скадовського району мала назву «Голос колгоспника», а Валентині було лише 18 років. На наше запитання, як тоді виглядав Скадовськ, жінка, перш ніж щось сказати, важко зітхає:

– Ой… ой… таке було брудне місто… така багнюка стояла, що ноги неможливо було витягти з неї. Після кожного дощу, аби дійти до редакції, потрібно було одягати калоші, і вони часто губилися у глибокій багнюці. Приміщення нашої редакції і друкарня знаходилися там, де через багато років відкрився магазин «Дитячий світ». І мені від редакції додому треба було йти через парк – так я через ту багнюку відмовлялася ходити на обід. А як інакше?! – сміючись, розповідає іменинниця.

У редакції Валентина Єрохіна почала складачкою – працювала дуже багато, вчилася всьому швидко, тож уже незабаром стала незамінним працівником. Але справжній смак роботи відчула, коли стала працювати кореспондентом – найдовше вона пропрацювала у відділі сільського господарства. Кожну тему, кожен рядок пропускала через серце, була дуже принциповим журналістом і болісно переживала, коли її гострі публікації не вписувалися у формат радянської пропаганди.

– Якось я поїхала із зоотехніком райооного управління сільського господарства у рейд-перевірку до села Красне, у радгосп «Комсомольський». Тільки-но підходимо до ферми, а корови так ревуть… так ревуть… Як влучно було сказано в Панаса Мирного: «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Так і тут! Кормів багато, а доярки скаржаться, що нічого не підвозять. І я вирішила про це написати.

І вона написала. Матеріал був великий, правдивий. А потім… почалися вмовляння з боку парткому – спершу особисто Валентину просили не друкуватися. А коли зрозуміли, що вона непохитна, звернулися до редактора… Зрештою, матеріал не опублікували. А Валентина Анатоліївна і досі, попри те, що минуло більш ніж півстоліття, з прикрістю згадує цей випадок – вона ніколи не любила загравати з читачем, а надто – «прикрашати» проблему.

– Що я мала після цього сказати дояркам?! Вони ж чекали від мене правди?! А мені не дали цю правду донести! – зауважує Валентина Анатоліївна.
Взагалі найбільше вона любила писати на теми моралі: складні стосунки в родині, батьки і діти, важкі підлітки… Майже завжди публікації Валентини Анатоліївни мали резонанс на весь район, а заява про проблему вголос, її оприлюднення, часто ставало поштовхом до її швидкого розв’язання.

За чашкою чаю Валентина Єрохіна розповіла нам ще один цікавий епізод з життя районної газети, історичний, про те, як з’явився «Чорноморець»…

– 1962 року у верхівці Хрущова видали якийсь наказ щодо укрупнення районів. Відповідно до нього одна газета мала виходити на кілька районів. Так було вирішено ліквідувати наш «Голос колгоспника»… Міжрайонну газету було доручено випускати нашим колегам у Голій Пристані, – згадує Валентина Анатоліївна. – Десь у червні того ж року наша «районка» була закрита, до цього часу нам усім підшукали роботу в інших місцях. Якийсь місяць я працювала у дитсадку, а потім пішла вихователем до школи, в групу подовженого дня. Водночас, і ми, і наш райком не припиняли клопотати про відновлення виходу «районки». Й ось одного весняного дня я була на роботі в школі, коли мені переказали, що чекають на мене в райкомі. Перший секретар зустрів мене у своєму кабінеті, поряд за столом сидів ще один чоловік. І секретар звернувся до мене: «Валентино Анатоліївно, зна-йомтеся: це – новий редактор газети Іван Теренті-йович Стариков. А ви хотіли б працювати в газеті знову?» – «Звичайно!», – відповіла я. І так 15 березня 1963 року ми видали перший номер «Чорноморця». А цю назву газети – «Чорноморець», здається, теж придумав Іван Терентійович.

Ще багато цікавих спогадів ми почули цього святкового дня з вуст іменинниці – колишнього журналіста районної газети Валентини Анатоліївни Єрохіної. З її досвіду, робота в редакції ніколи не була легкою справою, особливо тоді, коли газета набиралася на лінотипі, а підготовка матеріалів вимагала дуже багато часу. Але над багатьма труднощами переважала щира дружба, яка панувала між колективами редакції та друкарні, оптимізм і спільна віра в кращий завтрашній день. Цього ж Валентина Анатоліївна побажала нинішньому колективу «Чорноморця», а ще – багато цікавих матеріалів та довголіття нашій районній газеті, відданим читачем якої Валентина Анатоліївна залишається зараз.

Тетяна Підгородецька.

Святкового ранку до її оселі з поздоровленнями завітали секретар сільської ради Алла Яворська та спеціаліст із земельних ресурсів Наталя Фірсова. Вони подарували іменинниці теплий пухнастий плед і передали вітання від сільського голови Василя Козака та всієї громади. Алла Петрівна та Наталя Миколаївна побажали довгожительці міцного здоров’я і закликали її дочекатися 100-літнього ювілею, на який пообіцяли обов’язково прибути.

А тим часом до ювілярки один за одним почали заходити гості. Це грушівці прийшли вітати свою рідну Марфу Никифорівну. Прийшли не з порожніми руками, а з квітами і подарунками. Родичка довгожительки Тетяна Пулінець приготувала до такої приємної події іменинний торт зі свічками. За тісним столом зібралася справжня грушівська родина і, звичайно ж, велика заслуга в цьому Галини Шаінідзе, яка завжди з увагою ставиться до всіх людей у рідному селі та об’єднує його мешканців. Колишня медсестра не залишає поза увагою нікого, лікує і словом, і ділом. Ось і про бабусю Марфу, давню подругу своєї мами, турбується, як справжня донька. Принесе і хліба, і до хліба, тиск зміряє та ліки порадить. Ще й молодь залучає до добрих справ. А з нагоди такого великого свята Галина Семенівна приготувала ювілярці символічну ювілейну медаль та поетичну збірку своєї доньки Юлії – цією книгою Марфа Никифорівна дуже зацікавилася напередодні. А ще від родини Шаінідзе в якості сюрпризу був величезний смачний кавун, вирощений господарем сімейства паном Віктором та сином Дмитром.

Людей у Марфи Никифорівни зібралося стільки, що в її хаті, як кажуть, «яблуку було ніде впасти». Не звикла бабуся до гамору, тож сиділа за столом тихенько. Трошки пригубивши за здоров’я іменинниці, жіночки дуже гарно заспівали. Дружні грушівці, що тут казати, а головне – небайдужі. Розділили з Марфою Никифорівною її радість!

Хто ж вона – ця бабуся Марфа, і звідки вона родом? Народилася Марфа Никифорівна Литвиненко в селі Таврія Скадовського району 17 липня 1922 року восьмою дитиною у великій багатодітній родині. У 4 роки Марфа залишилася без матері. Дуже любила свого батька. Він похований на кладовищі у Скадовську, і ще два роки тому донька сама доглядала його могилку.

Не маючи освіти, Марфа Никифорівна самотужки навчилася читати і писати. Довгий час була кращою читачкою бібліотеки села Благодатне, й зараз теж полюбляє читати, передплачує газети, хоча й очі вже дуже підводять.

З 95-літнім ювілеєм Марфу Никифорівну люди вітали весь день.

Не дав бог Марфі Никифорівні дітей, не мала вона і своєї сім’ї, зате все життя віддала трьом племінникам та їх дітям. Взагалі багато випробувань випало на її долю: голод, війна, примусове вивезення до Німеччини, тяжка робота за мізерну плату в радгоспі – різноробочою на фермі, на вирощуванні рису, а до війни – навіть трактористом та помічником комбайнера. Проте ніщо не зламало її… Можливо, й дожила Марфа Никифорівна до таких поважних років завдяки тому, що вона – справжня, близька з природою, сильна духом.

Незважаючи на свої 95, бабуся Марфа турботливо доглядає своїх улюблених «діток» – курей. На її ділянці ростуть і дині, і кавуни, не кажучи вже про картоплю. А які у господині квіти! Навесні – ранесенькі нарциси, згодом – ціле море тюльпанів, півонії різних кольорів, білі пахучі лілії і троянди. Навіть цикламен у неї на підвіконні цвіте якось по-особливому! А яка в бабусі Марфи чистота! Це її справжня «хвороба»! Усе має бути в порядку. Вона сувора і вимоглива до себе й до оточуючих. Чесна, справедлива, дуже не любить ледарів, неробів, тож сьогодні, коли молодість далеко позаду, Марфа Никифорівна не може змиритися з тим, що багато чого їй вже не під силу зробити самотужки. Але односельці не забули, як ще два роки тому для бабусі не було проблемою подолати шлях з Грушівки до Благодатного, вона ходила пішки. Та й зараз Марфа Никифорівна не дозволяє собі сидіти, склавши руки. Не дай, Боже, не випрасувати після прання білизну. Цього й сьогодні жінка допустити не може!

Ось така вона, Марфа Никифорівна, у свої 95 років. Її ставлення до життя, до випробувань, які випадають людині за довгий вік, її щира теплота і сердечність, яку вона випромінює до односельців, надихає всіх оточуючих і змушує переосмислювати сенс життя, дає змогу розуміти, чим потрібно наповнювати кожен свій день – тільки любов’ю, доброзичливістю і бажанням творити добро, а ще – вірою в те, що завтра буде краще, ніж сьогодні. Мабуть, це і є секретом довголіття Марфи Никифорівни, котру від вікового ювілею відділяє якихось п’ять років!

Тетяна Підгородецька.

На околиці міського ринку, по вулиці Лазурній (Рози Люксембург), як відомо, здебільшого приїздять торгувати дрібні фермери, одноосібники з довколишніх сіл, люди, які власноруч вирощують продукцію на своїй землі. І саме в цьому місці будь-якої пори року колоритний чоловік з гарними вусами – справжній український козак – пропонує господиням усе, що потрібно для борщу! Важко пройти повз цього продавця, адже він завжди щиро усміх-неться покупцю, пожартує, підніме настрій… Микола Йосипович Катоній живе у селі Широке і щодня старенькою машиною везе свіжу городину на базар! По натруджених руках неважко здогадатися, що чоловік дуже любить працювати на землі. А подивишся на його добірну картоплю, цибулю, кабачки… – і розумієш, що земля віддячує господарю за турботу сповна.

Але любов до землі – це лише одна з граней багатої натури Миколи Йосиповича. За професією він – музикант, а до того ж блискуче володіє поетичним словом – пише пісні та поезії, брав участь у конкурсах на кращі варіанти гімну міста Скадовськ та гімну Скадовського району. Що там – Микола Йосипович навіть говорить віршами:

– Вірші, пісні – усе це в мені відкрилося зненацька. До 40 років я нічого такого не писав. Можливо, так творчо на мене вплинув переїзд на Скадовщину, на море… Я мріяв про це з дитинства… Народився на Поділлі, у Хмельницькій області. А тепер навіть маю цілий блок творів «А у Скадовську море народжує пісні» – вже 8 пісень повністю готові, а взагалі їх до десяти, з них чотири пісні увійшли до фільму про Скадовськ, який було знято до 100-річчя заснування міста.

І ось Микола Йосипович ненав’язливо переводить наше спілкування у мову поезії:

– О, Скадовськ!
Курортне місто,
Степ і сонце край води.
Чим людей світів далеких
Ти заманюєш сюди?
Звісно, їдуть всі до моря,
Але перше – на базар.
І несуть, везуть, волочать
Для потреб людських товар.
Кажуть люди, що на світі
Найгарніше місто – Рим,
Але ми, скадовські діти,
Не погоджуємось з цим.
Може, в Римі й не погано,
Може, Рим в красі цвіте…
Тільки то – для італьяно!
Для скадовських то – пусте!
Тож я хочу, як я хочу,
Щоб у світі так збулось,
Щоб і вдень, і серед ночі
Зустрічав мене Скадовськ!

Не завжди Микола Катоній торговував на ринку. Він, музикант за професією, працював директором Широківської музичної школи. Заклад мав три філії – в Улянівці, Шевченку та Антонівці. Микола Йосипович доклав усіх зусиль для того, щоб сільські діти навчалися музиці, і за кращих часів заклад налічував більше 100 учнів. Директор очолив духовий оркестр та ансамбль «Троїсті музики». Без участі колективів Широківської музичної школи у районі не обходився жоден великий концерт. А потім… далися взнаки важкі 90-ті роки. Коли не вистачає грошей на хліб, якось не до мистецтва… За-клад поступово реорганізовувався (читай – скорочувався), у селах почали закриватися філії музичної школи. А Микола Йосипович, маючи 29 років стажу та отримуючи 48 купонів заробітної плати, вирішив піти на пенсію, бо ж вона була навіть на один купон більша за зарплатню.

– Тоді такі часи були, що ми працювали, а грошей фактично не бачили. Зарплату платили макаронами… Ось так і почала мене земля годувати… – пригадує Микола Йосипович. – До речі, не я один сьогодні тут стою. Є й мої колишні колеги та учні, яких життя теж привело на базар…

Усю городину, яку чоловік пропонує покупцям, він вирощує власноруч. Має 8 соток біля своєї хати в селі Широке і трішки землі орендує в сусідів:

– Сталось так, що я покинув
Рідний свій подільський край,
Молоду ж бо мав дружину,
Тож махнув шукати рай.
Привела моя дорога
У таврійський вільний степ,
Тут почав життя я знову,
Відкриваючи свій неб.
Нелегкий той неб домашній,
Бо приходилось мені
Доганять і день вчорашній,
І потіть біля землі.
Та чого гнівити Бога?
Степ таврійський – земний рай.
Грішно жити тут убого –
Лиш не спи і не зівай.
Не проспи весну зустріти,
Вчасно землю засівай,
Не забудь її полити,
Й будеш мати урожай!

На Херсонщині Микола Катоній проживає зі своєю родиною вже 37 років, і цей край не лише надихає його до творчості, а дає наснагу та здоров’я, адже в нашому таврійському степу чоловік почувається значно краще, ніж на Поділлі, де, на жаль, його здоров’ю не підходив рідний клімат. А чи стало рідним для нього село Широке? На це запитання Микола Йосипович запитує: «А можна я відповім вам піснею?» і на мою згоду починає…

– У степу таврійськім є село,
Воно таке, як степ, широке.
Колись його тут не було,
Тепер воно милує око.
Нагнала доля в дикий край
Трудящих, жвавих поселенців,
І заряснів весни розмай
У кожнім домі, в кожнім серці.
Ген-ген, до краю милує око
Вишневим раєм село Широке,
А небо синє таке високе,
Квітує нині село Широке.
Тече-біжить довкіл села
Жива, свята вода Дніпрова,
Вона життя дала усім:
Полям, садам, людям, дібровам…
Тож не вмирає в спраглу мить
Земля – невтомна годівниця,
І доки люди будуть жить,
Село Широке не минеться.

Поки ми спілкуємося з Миколою Йосиповичем, він встигає й обслуговувати покупців. Неважко зрозуміти, що чоловік не просто продає городину, а й отримує справжнє задоволення від своєї роботи. Для кожної людини в нього знайдеться тепле слово та щира посмішка, а ще – кілька віршованих рядків про свою продукцію:

– Щоб не боліли ножки,
Треба більше їсти молодої картошки!
Щоб були рум’яні щочки,
Треба їсти кабачочки!
А справжній мужичок
Повинен їсти часничок!
Хто їсть дині,
У того буде загар всередині!
А доїсте до шкурки –
Піде загар по всій фігуркі!

І звідки такий артистизм?! Виявляється Микола Катоній – з 6 років на сцені. У дитинстві дуже полюбляв танцювати і мріяв стати професійним хореографом. Та коли прийшов час обирати професію, у колгоспі заявили: «У нас вже є один танцюрист… Потрібен музикант!». Так спочатку на курсах при обласному будинку народної творчості Микола Катоній вивчився на керівника духового оркестру. Потім була служба в армії, по закінченню якої він здобув професійну освіту на відділі духових інструментів Хмельницького державного музичного училища. За фахом Микола Йосипович – диригент духового оркестру, соліст оркестру та викладач по класу кларнета.

– Перш за все я став професійним музикантом, а потім – професійним агрономом. Але я ніколи ніде не нудьгував… ані в школі, ні в армії, ніде, – зауважує чоловік.
Попри оптимістичне сприйняття життя, Микола Катоній, як і кожен українець, дуже болісно сприймає події, які зараз відбуваються в Україні. І сьогодні він понад усе мріє, щоб наша Батьківщина відбулася як держава:

– Я – син землі, що зветься Україна,
Цю землю я Вітчизною зову,
Вклоняюсь їй низенько, на колінах,
І біль, і радість їй одній несу.
Моя земля, моя рідненька нене,
Моя земля, початок всіх доріг,
Моя землю, спішу, лечу до тебе,
Бо ти ж – моя, і твій же я повік!

А ще Микола Йосипович мріє знайти час і можливість для того, щоб разом із своєю сім’єю подорожувати мальовничими місцями України. Та поки що на першому місці у нього… земля… І хоча ця праця не відпускає його далеко, але взамін дає наснагу і невичерпне натхнення жити, творити, писати музику та вірші.

Ось такий він, Микола Катоній. Можливо, завтра ви впізнаєте його на скадовському ринку – не проходьте повз… зупиніться… спіймайте його щиру добру посмішку – і ваш день теж усміхнеться яскравими барвами життя!

Тетяна Підгородецька.
Фото автора.

16 червня у газеті «Чорноморець» ми прочитали про те, що з 1 липня для пільговиків нашого міста зміняться умови проїзду в громадському транспорті – на додаток до талону водію треба ще й дати 2 гривні. Для когось це смішні гроші, але тільки не для пенсіонерів. Про цю новину дізналася й наша знайома – скадовчанка Світлана Іванівна Карпушенко. І, на наш подив, вже буквально за тиждень ми побачили у вашій газеті статтю на цю ж саму тему, тільки в ній вже йшлося про те, як сприйняли цю новину городяни. Називалася вона «Не матимеш 2 гривні – не поїдеш», і автором її виявилась ця сама знайома – Світлана Іванівна, котра, як завжди, стала на захист людей, обурених цією звісткою.

З Світланою Іванівною ми познайомилися 13 років тому, коли вона переїхала з Житомира до Скадовська на постійне проживання. Дружимо з нею всі ці роки і знаємо її більш, ніж будь-хто. Хоча це місто для неї було чужим, бо родичів у неї в Скадовську немає, тим не менш з перших днів Світлана Іванівна почала перейматися проблемами наших городян. Найперше вона зайнялась удосконаленням побуту в своєму будинку № 286 по вулиці Комсомольській (нині Джарилгацькій): організувала заміну водопровідних мереж всередині будинку і в підвалі, добилася реставрації даху будинку, освітлення та асфальтування двору. У 2006 році за її ініціативи мер міста Федір Степанович Терехов та директор газового господарства Анатолій Іванович Керекелиця переобладнали газопровід в районі колишнього дитсадка «Золотий півник», тому що більш ніж 1000 чоловік в 5-7 багатоповерхових будинках взимку не мали не лише тепла в оселях, а й навіть газу для приготування їжі.

Світлана Іванівна організувала будинковий комітет «Уют», самостійно, силами мешканців будинку, у дворі зробили дитячий майданчик.

Керівництво міста за таку активну роботу двічі нагороджувало Світлану Іванівну цінними подарунками і почесними грамотами, одна з яких – «Кращому громадському представнику». Тогочасний мер міста Олександр Васильович Гавриш, вручаючи Світлані Іванівні Почесну грамоту, зауважив, що хоч вона родом не зі Скадовська, проте вболіває за добробут міста навіть більше, ніж деякі корінні скадовчани!

А ще вона з великим милосердям ставиться до тварин, багато років разом з нами годувала безпритульних собак і котів, писала статті в газету із закликами гуманно ставитися до таких тварин. Ми з нею навіть виступали по міському телебаченню з цього питання та щодо будівництва міні-притулків поблизу дворів.

Світлана Іванівна любить не лише тварин, вона – дуже добра і приязна людина, допомагає кожному, хто цього потребує. Пропагує здоровий спосіб життя, більше 30 років займається моржуванням, часто проводить тижневі голодування, намагається бути справжньою християнкою. У свої 77 років, коли їй самій потрібна підтримка, бо має хворі ноги, вона тим не менш як людина з вищою освітою і дуже грамотна в різних питаннях, не шкодує свого часу і здоров’я, сама пише листи до різних державних установ, в яких порушує чимало актуальних питань соціального захисту громадян. Пише вона не лише від себе особисто, але й колективні листи. Підписи збирає теж сама, бо наші люди в цілому інертні, завжди чекають, що хтось усе зробить за них, а вони будуть тільки дивитися, вийде щось із цього чи ні, а декотрі й радітимуть, якщо нічого не вийде…

Особливо це стало видно, коли 3 роки тому при обчисленні субсидій на газове опалення будівлі поділили на приватні і багатоповерхові, в результаті чого приватним давали 340 куб.м газу на 48,87 кв.м, а багатоповерховим на ту ж саму площу двокімнатної квартири – 140, тобто в 2,5 рази менше. Люди, які мешкають у цих будівлях, при такій малій субсидії, особливо мешканці 1, 5 та 9 поверхів і кутових квартир, дуже мерзли у своїх квартирах. Виходило, що квартири в багатоповерхових будівлях, розташовані поруч, нічим не відрізняються від приватних осель і тим більше двоповерхових будинків, які в подальшому зрівняли з приватними.

І ось Світлана Іванівна почала важку боротьбу не лише за свої права (бо вона проживає в кутовій квартирі 5-поверхового будинку, а поруч 3 неопалювані квартири), а й за права 5-6 тисяч жителів нашого міста, які мешкають у таких же умовах і при цьому одержують пенсії в 1-1,5 тисячі гривень на місяць. За час трирічного листування з Верховною Радою та урядом України, міністерствами соцполітики, регіонального розвитку, енергетики і вугільної промисловості, НКРЕКП, вона доводила вищим чиновникам, що в нас немає централізованого опалення і що в кожній квартирі, незалежно від будинку – приватного чи багатоквартирного – стоять газові котли, тому й корегуючі коефіцієнти повинні бути однаковими.

Ми не можемо стверджувати на сто відсотків, але не без впливу такого листування на державному рівні це питання зрушило з місця – розподіл будівель почав змінюватися, і це відбувалося декілька разів: після поділу на приватні і багатоповерхові їх стали ділити на 1-2-поверхові, 3-4-поверхові та 5- і вище поверхові. А після довгих доказів невірності і такого розподілу – на 1-2-поверхові та 3- і вище поверхові будинки. Це дозволило збільшити корегуючий коефіцієнт для 5-9-поверхових будівель, бо інакше 5-9-поверхівки одержували б навіть не 140 куб.м газу, а всього 120. Це була перша перемога!

Згодом мінрегіону запропонував компенсувати різницю в цих нормах між 1-2-поверхівками та 3- і вище поверховими будинками з місцевих бюджетів. Але, мабуть, місцева влада таку пропозицію зустрічала не дуже радісно. І тому Світлана Іванівна не покинула поля бою і продовжила боротьбу. Вона писала й писала. За весь цей час вона одержала більше 70 листів із вищих урядових органів, які врешті-решт, мабуть, її почули… Як повідомляло раніше управління праці та соціального населення у вашій газеті, при зниженні норми опа-лення газом в цілому по Україні з 5,5 куб.м до 5 куб.м, багатоповерхівкам збільшили корегуючий коефіцієнт, в результаті чого з жовтня цього року ми будемо одержувати не 140 куб.м газу, а 160 куб.м на 48,87 кв.м площі. А для самотніх пенсіонерів ще й збільшили норму опалювальної площі до 75 кв.м. Це вже була друга перемога!

Багато скадовчан хоча й ставили свої підписи під колективними листами, тим не менш казали, що нічого з цього не вийде, що все це безнадійна справа. На це Світлана Іванівна говорила, що за свої права треба боротися, що рано чи пізно це дасть свій результат, і її нездоланна віра перемогла всі сумніви. Київ почув нас!

Результат ми побачимо вже у жовтні, коли щомісяця будемо заощаджувати по 140 гривень за 20 доданих нам по субсидії кубів газу. За опалювальний період ця сума складе близько 1000 гривень. А різницю в нормах між 1-2-поверховими та 3- і вище поверховими будинками може компенсувати наша мерія, яка наприкінці 2016 року розглянула це питання відносно одиноких пенсіонерів, котрі не мають працездатних дітей. Хочеться вірити, що в подальшому перелік категорій громадян, які можуть претендувати на цю пільгу, буде збільшено.

Світлана Іванівна – оптиміст по натурі, вона ніколи не здається. У своєму житті вона керується принципами Матері Терези: «Люди нелогічні, нерозумні та егоїстичні – любіть їх у будь-якому випадку. Якщо ви робите добро, люди звинувать вас у корисних цілях – робіть добро у будь-якому випадку. Люди дійсно потребують допомоги, але можуть ранити вас, якщо ви будете їм допомагати – допомагайте їм у будь-якому випадку. Віддайте світу все краще, що маєте, й отримаєте удар в лице – віддайте світу все краще, що маєте, у будь-якому випадку!».

Через вашу газету хочемо, щоб скадовчани, які свого часу підтримали цю людину, знали, що їх співпраця з «громадським представником» не минула даремно. І цій жінці – захисниці прав нужденних, знедолених людей – треба допомагати не лише підписами, а й іншими ініціативами у відстоюванні своїх прав.
Ось і нещодавня зігріваюча новина для скадовчан, які користуються пільгами на проїзд у міському громадському транспорті… Мерія дослухалася до написаної в нашій газеті статті Світлани Іванівни «Не матимеш 2 гривні – не поїдеш»! 29 червня на засіданні виконкому було прийнято рішення залишити без змін умови проїзду пільговиків.

Отже, за наявності пільгових талонів проїзд по місту залишається безкоштовним!

З повагою Л.М. Березовська, В.Ф. Макарічева, Г. М. Мартиненко та інші.

У травні цій шанованій на все село жінці виповнилося 90 років! І хоча Любові Максимівні є що розповісти про пережите і побачене, на жаль, здоров’я вже підводить. Прикута до ліжка бабуся ще й дуже погано чує, тому історія її життя викладена зі слів найближчих родичів.

Своїх рідних батьків Любов Максимівна не пам’ятає. Коли їй виповнився рік, з дитячого будинку дівчинку разом із молодшим братом на виховання взяла прийомна родина з Каланчака. Нові батьки ставилися до дітей добре, любили їх. А в 1939 році у їхній дім прийшла перша біда – репресували батька. За якоюсь підозрою забрали на допит, і більше живим його не бачив ніхто.

Потім, у 1942-му, фашисти забрали на примусові роботи 14-річну Любу. Тоді німці зганяли усіх дітей, що були старші 14 років, вантажили в ешелони та вивозили до Німеччини. Юній дівчині на все життя врізався у пам’ять неймовірний крик і лемент матерів на залізничній станції, коли забирали її та інших дітей. Ніхто не знав, куди і чого їде. Чимало батьків намагалися сховати свою кровиночку, вберегти від ворожого ока. І деяким це вдавалося. А мачуха віддала Любу спокійно, без будь-якого спротиву. «Певно тому, що не рідна…», – з болем у серці думала тоді Люба. Але після того, як через кілька років дівчина повернулася додому, простила її і завжди ставилася до неї, як до матері.

У Німеччині, в місті Кельн, Любу спочатку відібрали для роботи на військовому заводі – виготовляти запчастини для німецьких танків. Потім роботящу дівчину помітив директор заводу й узяв її до себе додому хатньою робітницею. Родина була заможною, мала величезний будинок, тому Любі доводилося дуже багато і важко працювати. Чого тільки вартувало щоденно прибрати 14 кімнат?! Та гріх було нарікати, ставилися до своїх робітників у багатій німецькій сім’ї добре. Пана майже ніколи не було вдома – керував заводом, а пані добре годувала прислугу, нікого не ображала. Так Люба жила й працювала у цій сім’ї до 1946 року, поки на цю територію Німеччини не прийшли американці.

Після звільнення 18-річна дівчина повернулася до Каланчака і відразу почала шукати роботу. Пощастило влаштуватися дояркою аж у Новоукраїнці нашого району. Разом із мачухою переїхали сюди жити. Роботяща, доброзичлива і відповідальна дівчина швидко завоювала авторитет у селі і стала прикладом добросовісної працівниці. Щодня о п’ятій ранку вона бігла на ферму, аби подоїти корів, прибрати за ними, нагодувати… І так – тричі на день.

Пропрацювала дояркою у радгоспі 40 років, мала відзнаки, грамоти, премії. А на руках було ще й троє діточок. Усім дала лад, поставила на ноги. Тяжке горе довелося пережити Любові Максимівні і за мирного життя – рано пішов із життя син. Але пережила, вистояла, не втратила від горя інтересу до життя. Нині вона живе в цьому ж селі з сім’єю найменшої доньки Наталі. Донька Людмила теж живе у Новоукраїнці.

Й у свої 90 Любов Максимівна хоче бути корисною людям. Вона – майстриня «золоті руки». Спицями в’яже светри, жилетки, капці, шкарпетки і дарує свої вироби рідним та знайомим. Побачивши чиюсь дитину, одразу міряє ниткою довжину дитячої ступні й береться за нову пару м’якеньких теплих шкарпеток чи домашніх капців. За кілька днів шкарпеточки готові! І такі вони охайні і гарні, зроблені з такою щирою любов’ю, що нікому й на думку не спаде відмовлятися від цього подарунка!

Є у Любові Максимівни ще одна чеснота. Вона – найактивніший читач з усіх, що живуть на території Тарасівської сільської ради. Любить читати книги ще змолоду – за все життя перечитала увесь фонд бібліотеки села Новоукраїнка. З великим інтересом жінка читає й зараз. Бібліотекар особисто для неї привозить книги навіть з районної бібліотеки. Доба-дві – і твір прочитано. За словами доньки Наталії, бабуся дуже любить читати про війну та дивитися фільми фронтових років.

Історії покоління, якому довелося пройти лихоліття воєнних років, часто приголомшують жахом і неймовірними життєвими труднощами. Але ще більше вражає те, як люди, юність котрих була зламана війною, зуміли це пережити і вистояти: відбудувати країну, виростити дітей, виняньчити онуків. І головне – вони не втратили життєвої сили, оптимізму та віри у краще життя. Міцного здоров’я вам, шановна Любове Максимівно, уваги від рідних та многая-многая літа!

Вікторія МЕЛЕШКО.

Лариса Силіщук виросла у простій селянській сім’ї в Птахівці нашого району. З її рідних до медицини ніхто стосунку не мав, але дівчина мріяла стати медиком і після навчання у Скадовській школі-інтернаті вступила до Херсонського медучилища. По його закінченню за державним розподілом отримала у Дарівці роботу сільського фельдшера.

День, коли вперше дісталася цього села, вона згадує з посмішкою:

– Це було наприкінці березня 1969 року. Я, 18-річна молода фельдшерка, разом із 14-річним братом, якого батьки попросили провести мене до місця роботи, попутніми автівками з Птахівки доїхала до Радгоспного. А звідти – через поля, за настановою селян, рахуючи лісосмуги, пішки ми дісталися Дарівки. Зайшли у село – скрізь суцільне бездоріжжя. Аби перейти розвезену тракторами вулицю й не набрати багнюки в гумові чоботи, ми палицею міряли рівень того болота. На місці виявилося, що медпункт у селі – це одна кімнатка в приміщенні дитячого садка. Найперше, що мене вразило, коли я до нього зайшла, це те, що там був телефон. А от ні бібліотеки, ні кіно у селі не було. Одну з кімнат дитячого садка ви-ділили для танців, у ній і збиралася молодь взимку. Там стояла ра-діола, були платівки. Коли влітку дороги підсихали, возили на танці до сусідньої Новоукраїнки. Молоді у селі було багато, особливо хлопців. Пам’ятаю, як приїхала – усі приходили до клубу подивитися на нову «лікпомшу».

У Дарівці Ларису сприйняли прихильно. До неї тут працювало багато медпрацівників, але надовго вони не затримувалися… Рік-два пропрацюють і їдуть до міста. Тож селяни зачекалися на людину, яка б залишилася надовго. І вона залишилася! На все життя! Вийшла заміж, народила сина та доньку й усім серцем прикипіла до Дарівки.

Підтвердження тому – один-єдиний запис у трудовій книжці Лариси Силіщук.

У найкращі часи в селі налічувалося 430 жителів. Без фельдшера – ніяк. Щоденні години прийому у ФАПі, візити до маленьких дітей, до тяжкохворих, екстрені виклики, планові медогляди, вакцинації – усе це потребує зібраності, витривалості, здатності адекватно діяти в екстремальних умовах. Треба бути готовим прийти на допомогу у будь-який час дня і ночі. Лариса Василівна згадує, як часто чоловік Володимир (нині покійний) і вареники доліплював за дружину, бо треба терміново на виклик, і курей доскубував, і борщ варив. Усього було за довгі роки. Якось фельдшер навіть екстрені роди в односельчанки приймала. Ще й ускладнені – з подвійним обвиванням шиї дитини пуповиною. Коли побачила те, стало не по собі. Реанімувала маля і молилася, аби все пройшло благополучно. Але діяла професійно, без зволікань виконувала усі необхідні процедури. І таки врятувала! Хлопчик виріс і, за волею долі, став… її зятем.

Завдяки своєму вольовому характеру та активній життєвій позиції Лариса Василівна вже більше 40 років незмінно депутат Тарасівської сільської ради. І це для неї не формальність, а щоденна важка робота. Організувати людей на прибирання сільського кладовища, на впорядкування пам’ятника героям Другої світової війни, на благоустрій вулиці, облаштування нового дитячого майданчика – справ не меншає, як і нових ідей. А ще ж є й особисті проблеми виборців. Підказати, роз’яснити, допомогти, інколи й «мировим» суддею між сусідами виступити – на все потрібні сили, терпіння, правильний підхід до кожного, а деколи й міцне слівце… І найголовніше – любов до людей, до свого села, до країни, в якій живеш. Саме любов, напевне, й спонукала Ларису Василівну з початком воєнних дій на сході України стати на шлях волонтерства. Разом із сільськими активістами збирали допомогу і возили україн-ським захисниками на найближчі блокпости у напрямку Криму.

За довгі роки її основна робота майже не змінилася, але пос-тійно треба бути в курсі медичних новинок, знати нові вимоги, стандарти, стежити за випуском нових ліків.

Лариса Василівна відмічає, що після розподілу медицини на первинну та вторинну ланки матеріальне забезпечення сільських ФАПів покращилося. На сьогодні є всі необхідні медикаменти та засоби для господар-ських потреб медичного закладу. Другий місяць сільські фельдшери працюють за проектом «Якісна діагностика вдома». Це активна профілактика онкологічних за-хворювань у людей віком старше 40 років, виявлення таких хвороб на ранніх стадіях.

Тепер у селі проживають люди переважно пенсійного віку, тож викликають Ларису Васи-лівну нерідко. Зазвичай вони потребують не лише медичної, а й моральної підтримки і часто кажуть своєму фельдшеру: «Ви, Василівно, тільки прийшли, вислухали – і вже почуваєшся легше!».

Односельці телефонують, просять приїхати чи порадити, як діяти у різних ситуаціях. Буває, людям потрібна екстрена допомога або дають про себе знати хронічні хвороби.

Вона нікому не відмовляє, навіть у вихідні – пішки чи велосипедом поспішає на допомогу.

– Головне – бути відкритим для людей, – каже Лариса Васи-лівна, – любити свою роботу.

З усього сказаного не важко здогадатися, що Лариса Силіщук у селі – людина дуже авторитетна. Їй довіряють, її поважають, до неї дослухаються. Сьогодні односельці – це її тил, велика сім’я, це люди, заради яких вона працює і живе. Щоразу вона несе їм надію й упевненість у завтрашньому дні. І сама черпає енергію від спілкування з ними й усвідомлення того, що потрібна людям. Тож, з професійним святом вас, Ларисо Василівно! Міцного здоров’я, наснаги і ще довгих років роботи на благо рідної громади!

Вікторія МЕЛЕШКО.
Фото автора.

Він – учасник бойових дій Другої світової війни, людина праці на землі, багаторічний учасник художньої самодіяльності – завжди у пошані своїх односельців. Тож чи не з самого ранку до ювіляра завітали з поздоровленнями селищний голова Сергій Бєлік, секретар виконкому Ганна Чорноус, соціальний працівник Наталія Демедюк, директор селищного будинку культури Валентина Демчук, голова ради ветеранів селища Лазурне Надія Москалюк, учасниці вокальних ансамблів «Вербиченька», «Бабусі» та просто сусіди і знайомі, які щиро люблять і дуже поважають Григорія Андрійовича.

– Коли мені було 13 років, батько взяв мене до себе помічником комбайнера і навчив роботі на землі. У полі він взагалі був майстром на всі руки – і комбайнер, і механік, і тракторист. Мабуть, від нього й передалася мені ця вдача. З тих пір, за винятком війни та моєї служби, все життя пам’ятаю себе комбайнером. У 1944-му, 17-річним хлопцем, мене забрали на фронт. Пройшов школу молодших сержантів, та оскільки війна скінчилася, доля занесла мене на службу до тилу Чорноморського флоту – у 435-й автотранспортний батальйон. Севастополь – наче друга моя Батьківщина. Свого часу я навіть мав зустріч з учасником повстання на броненосці «Потьомкін». Прізвища його, на жаль, вже не пам’ятаю. Йому на той час було 75, а мені – 19.

У свої 90 Григорій Андрійович залишається оптимістом по життю і дуже позитивною людиною. Звичайно, роки беруть своє. Ювіляр нарікає, що його все більше підводять ноги. Дуже підкосила здоров’я і втрата коханої дружини, з якою він прожив душа в душу 64 роки. Після складної травми стегна вона не змогла пересуватися – більше 4 років Григорій Андрійович доглядав свою «лебідку», прикуту важкою хворобою до ліжка, а наприкінці минулого року вона пішла… З того часу, каже чоловік, наче немає у нього одного крила, немає його половини. Тужить Григорій Андрійович і з приводу трагічної загибелі свого сина та смерті доньки. Залишився він майже один… У Херсоні живе онук, весь час запрошує дідуся на постійне проживання. Та довгожитель невблаганний. Лазурне – його рідне селище, тут він народився, у цих степах, на березі моря, зростав, пізнавав життя, тож вірним рідній землі буде до останку.

– Пам’ятаю, як приїхав до селища після семи років служби. Це був повоєнний час. Тоді у нас на кожному гектарі землі стояло лише по одній хаті. Роботи не було. Я був такий розчарований… Але життя не стоїть на місці. Усе відбудувалося, усе нажилося, – каже Григорій Чепурко.

Зараз свої самотні дні довгожитель проводить за переглядом телевізора – жартома каже, що для цього в нього залишилося хоч трохи зору. Ну а ще під рукою у Григорія Андрійовича завжди залишається улюблена газета «Чорноморець». З допомогою маленької лупи, яку чоловік жартома називає «10 каратів», він дізнається про всі події, що відбуваються в житті нашого району.

Григорій Чепурко має дивовижну, як на свій вік, пам’ять і ясність розуму. Він може годинами декламувати вірші, розповідати анекдоти, ну а справжній його «коник» – це гуморески, причому більшість з них – авторські. Теми для творчості життєлюб Григорій Андрійович завжди черпав довкола себе: цікаві земляки, стосунки в побуті, сільська праця, людська вдача. Григорій Андрійович у 80-х роках співав у тодішньому ансамблі «Берегиня». Як його учасник також розповідав гуморески. Ну а ще Григорій Чепурко упродовж багатьох років на всіх новорічних святах був незмінним Дідом Морозом. Як згадують учасники художньої самодіяльності, у цій ролі Григорій Андрійович завжди знаходив кожній дитині, кожному дорослому потрібні слова і побажання.

Аж ось чоловік дожив до тієї події, коли й сам приймає поздоровлення. І, здавалося, у День народ-ження їм не буде кінця-краю. Адже ювіляр належить до тих щирих і відкритих людей, з якими цікаво спілкуватися усім поколінням. А на наше просте людське запитання, за що 90-річний лазурнянин полюбляє життя, Григорій Андрійович душевно говорить:

– Життя – складна річ, за довгий вік на долю всього випадає. Та я щасливий тим, що в мене була справжня сім’я, любляча й кохана дружина, що все життя довкола мене були хороші люди. Це мені завжди додавало сил та оптимізму.

Тож ще раз вас, шановний Григорію Андрійовичу, з ювілеєм та з наступаючим Днем Перемоги! Міцного здоров’я вам, приємних зустрічей, затишку, добробуту! Зустріти свій 95-річний, сотий ювілеї! І нехай у вашому житті буде ще багато приводів для радості!

Тетяна Підгородецька.