Сьогодні важко сказати, яку назву хотів дати чи дав цій вулиці засновник. Але перший відомий нам план міста, датований 1927 роком, вказує, що вулиця носила назву імені Рикова. Був такий Олексій Іванович Риков – голова Ради Народних Комісарів СРСР, тодішнього уряду держави. Оскільки загальне перейменування вулиць у Скадовську відбулося в 1924 році, очевидно, що вулиця отримала цю назву саме тоді.

Згодом О.І.Риков опинився в опозиції до вождя народів Й.В.Сталіна і в 1930 році був замінений на посаді В’ячеславом Михайловичем Молотовим. Зрозуміло, що незабаром місцева влада відповідним чином змінила і назву вулиці. Наступну чверть століття вона називалася вулицею імені Молотова. У 1957 році було видано Указ Президії Верховної ради СРСР, яким заборонялося називати вулиці іменами живих людей. З цього періоду і наступні майже 60 років вулиця носила ім’я більшовицького експропріатора та військового діяча Григорія Івановича Котовського.

Усе змінилося на початку 2016 року, коли, на виконання Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки», у місті розпочався процес перейменування вулиць. Саме тоді цій вулиці було дано ім’я Віталія Миколайовича Бєлікова – старшого лейтенанта Збройних сил України, який героїчно загинув під час несення військової служби у зоні проведення антитерористичної операції. Ця трагедія сталася два роки тому саме в ці дні – 28 червня 2014 року. Віталій Бєліков був першим у «трагічному списку» наших земляків, справжніх патріотів, чиє життя обірвала неоголошена війна на Сході України.

Йому було лише 23… Здавалося б, усе життя попереду. Є для кого жити. У Віталія була молода родина, щойно народилася донечка. А він, котрий з дитинства мріяв бути військовим і для здійснення своєї мрії навіть пішов навчатися до Академії сухопутних військ, за якісь 10-15 років приніс би славу рідному місту високими військовими заслугами в ім’я Батьківщини. Та Віталій увійшов в історію країни і Скадовська набагато раніше. За Україну він віддав найцінніше – життя. Життя у розквіті сил.
У ті червневі дні 2014-го керівництво держави оголосило перемир’я з сепаратистами і призупинило антитерористичну операцію. Але бойовики не склали зброї. Колона автівок з продовольством для військових, яку супроводжував Віталій Бєліков, потрапила у засідку. Бій тривав дві години – для нашого земляка цей бій став останнім. Він захистив бойових товаришів і пішов назавжди…

Того ж року Віталію Бєлікову було посмертно присвоєно звання почесного громадянина Скадовського району та міста Скадовська. А на початку 2016 його мужність, відвагу та відданість Україні було увічнено у назві міської вулиці. Так і мало бути. Але краще б нічого цього не було… Аби Віталій був живий, аби були живі всі українські хлопці, які без вагань вирушили захищати цілісність рідної країни і поклали за це свої життя. Пам’ять про них не померкне ніколи.

Олег Лиховид,
Тетяна Підгородецька.

І якщо до батьків нації українці умовно відносять близько десятка осіб, то у відношенні засновника Скадовська все зрозуміло – це Почесний громадянин міста, занесений до цього списку за №1. Навіть дивно, що раніше іменем Сергія Балтазаровича Скадовського в місті не була названа якась вулиця або хоча б провулок. І нарешті напередодні чергової річниці з дня народження засновника, яку ми відзначили 2 березня, розпорядженням місь-кого голови одній з вулиць було надано ім’я засновника.

Перші 30 років існування нашого міста ця вулиця носила назву Серьожина, на честь сина засновника міста – Сергія Сергійовича Скадовського (1892-1965 рр.). З 1924 року ця вулиця була перейменована на Червоноармійську. Попри те, що майже всі визнають, що саме С.Б. Скадовський є засновником нашого міста, все ж не зайвим буде нагадати, як все відбулося.

Сергій Балтазарович купив 3700 десятин абсолютно голого степу за 687169 рублів. І хоча новий землевласник мав агрономiчну освiту, він не став займатися сільським господарством на солонцюватих землях. Силою його розуму і таланту на порожньому місці за рік постала пристань, за два роки – містечко, за три роки – курорт, за чотири – порт. За десять років тут було створено місто, в якому побудовано інфраструктуру, школи, лікарню та величний храм.

Те, що за часів керівництва С.Б.Скадовського вдалося зробити лише за десятиріччя, не змогли повторити в Херсонській області ані за 70 років радянської влади, ані за 25 років незалежності України.

А ще засновник нашого міста у 1897-1906 роках був головою губернських Земських Зборів (аналог сучасного голови обласної ради), з 1906 року та з 1915 року – членом Державної Ради, що була верхньою палатою російського парламенту. Він також опікувався освітою Таврійської губернії та медициною всієї імперії. У 1904 році у Харбіні та в 1915 році на Західному фронті Скадовський займався організацією польових шпиталів Червоного Хреста. Був кавалером багатьох орденів не лише Російської імперії, а й османської Туреччини.

Сергій Балтазарович Скадовський помер 15 червня 1918 року у Скадовську, на 56-му роцi життя, вiд паралічу серця. Похований у Свято-Сергiївському храмі, але в 30-тi роки минулого століття було здійснено його перепоховання на міському кладовищі. До сторіччя Скадовська у місті було відкрито пам’ятник С.Б.Скадовському. У 1999 році засновник був визнаний Почесним громадянином міста Скадовська за №1. Його іменем у 2000 році названо українське торгове судно «Сергій Скадовський».

Хто ж, як не засновник, заслуговує, щоб його ім’ям називалася одна з вулиць нашого міста.

Олег ЛИХОВИД,
член Національної спілки краєзнавців.

Оскільки закон набрав чинності 21 травня 2015 року, то виконати його треба у термін до 21 листопада цього року. Якщо сільські, селищна та міська ради не зроблять цього до вказаного терміну, це має зробити голова місцевої ради у термін до 21 лютого 2016 ро-ку. Якщо цього не зробить місцева влада, за неї це зробить обласна, але не пізніше 21 травня 2016 року.

Слід відмітити, що згідно закону демон-таж пам’ятників буде проводитися без урахування думки громадськості. А от щодо назв сіл, вулиць та провулків повинно відбутися громадське обговорення. Щоправда, воно є обов’язковим лише у випадку, коли пропоновані назви належать до імен фізичних осіб. Звичайно, якщо місцева влада встигне провести дану процедуру. Якщо ж місцева влада не встигне, то обласна влада буде приймати рішення відповідно до пропозицій науковців та рекомендацій Українського інституту національної пам’яті. При цьому навіть якщо всі жителі села, вулиці, провулку проти перейменування, таке перейменування буде здійснене, оскільки цього вимагає закон. Втім, навіть губернатор не зможе назвати об’єкти іменами реальних людей без обговорення. У цьому випадку назви будуть нейтральні або пов’язані з історичними подіями.Перейменування сіл регулюється також Законом України «Про географічні назви», причому присвоїти селу ім’я людини, котра не мала відношення до села, можливо лише на підставі місцевого референдуму. Якщо селу присвоюється ім’я заснов-ника, уродженця села або особи, що відзначилася при звільненні села від ворога, то без референдуму. Крім того, перейменування вулиць та провулків регулюється Законом України «Про присвоєння юридичним особам та об’єктам права власності імен (псевдонімів) фізичних осіб, ювілейних та святкових дат, назв і дат історичних подій», причому вулицям, як правило, присвоюється ім’я тієї фізичної особи, діяльність якої була пов’язана з вулицею чи провулком, якій (якому) це ім’я присвоюється.

Це добре, тому, що нові назви не створять новий ідеологічний музей. Адже вулиці – це не експонати і не меморіальні знаки. Після зміни політичних орієнтирів ми маємо змогу повернутися до витоків, згадати, що топоніміка (наука про географічні назви) – це все ж наука, а не політика затвердження існуючого ладу.

Назва вулиць – це частина нашого життя, нашого минулого. А до історичної пам’яті та ще й у демократичному суспільстві треба ставитися дбайливо. Треба відновити історичну справедливість. Наприклад, у Скадовську з 80 вулиць та провулків, відповідно до вказаного закону, мають бути перейменовані щонайменше 20. Але 14-ти з них можна повернути історичні назви, що давалися засновником міста С.Б.Скадовським. Бо ж подібно до того, як людині дається ім’я при народженні, так і вулиці мають носити ті назви, що вони отримали при заснуванні. Гадаю, міські вулиці – це тема окремої статті.

З сільськими вулицями складніше. Абсолютна більшість із них при заснуванні не мали власних назв, а решту назв документально встановити важко. Слід зауважити, що бажано, аби назви сільських вулиць були неповторні й зустрічалися виключно в даному населеному пункті. Як член Національної спілки краєзнавців України пропоную наступні назви.

Селище Лазурне може розраховувати на зміну назв двох вулиць: Комсомольська та Леніна. Їм на зміну можна запропонувати такі назви: Вільгельма Рувьє – особи, яка першою почала освоєння цих земель; Святого Олексія – небесного покровителя селища; вулицю 4 листопада – у пам’ять про дату визволення селища від нацистських окупантів.

Під дію вказаного закону в селі Антонівка підпадають дві вулиці: Кірова та Леніна. Можна порекомендувати назви на честь Мілована Стойковича, котрий у 1817 році заснував село, та Антона Деменитру, на честь якого пізніше було назване село.

З Володимирівкою складніше. Доведеться перейменовувати вулиці Лазо, Леніна, Карла Маркса, Радянську, Червоноармійську. Обговорюємо нейтральні варіанти: Джарилгацька, Циганська (на честь першої назви села), Кінбурнська (повз село в ХVІІ-ХІХ ст.ст. проходила відома Кінбурнська дорога), Білоруська (на честь переселенців з Білорусі). Також можна запропонувати прізвища селян, котрі першими у 1921 році оселилися в сучасній Володимирівці, а саме: Потрухові, Михайліченки, Мудрі та Гаврашенки.

Село Красне має найбагатшу топоніміку ХХ ст. Це вулиці Жовтнева, Красіна, Комсомольська, Комунарів, Кірова, Карла Маркса, Чапаєва, Щорса. Тут теж можна запропонувати назви: Джарилгацька, Кінбурнська, Евлія Челебі (турецького письменника, котрий двічі в ХVІІ ст., проїжджаючи Кінбурнською дорогою, описував криниці майбутнього села), Великомученика Димитрія (його іменем було названо перший храм на теренах Скадовського району), Опанаса Ковпака (козацький полковник, котрий у червні 1773 року біля сучасного села переміг турецький загін та захопив корабель), Кизиллярська (з татарської «Червоний яр» – історична назва місцевості, де засновано село), Друго-Приморська (від першої назви села), Димитрія Куликовського (засновник села) та Григорія Овсянико-Куликовського (на честь найвідомішого прогресивного власника села).

Нескладно буде зі зміною топонімів у Новомиколаївці. Змінити треба назви вулиць Кірова та Комсомольської. Тут і пропозицій буде небагато: Бессарабська (на честь засновників переселенців з Бессарабії) та Лідії Давиденко – багаторіч-ної очільниці місцевого господарства.

У Михайлівській сільраді треба змінити назву села Ленінське. Й іншого шляху, ніж повернутися до історичної назви Карабулат (з татарської «Чорна сталь»), бути не може. У самій же Михайлівці змін потребують вулиці Жовтнева, Комсомольська та Леніна. Натомість має бути вулиця Карла Потьє, засновника села, інженера, вченого та військового діяча. Також можна запропонувати назву «Єврейська» у пам’ять про сотні безвинно розстріляних євреїв у 1941 році, а також вулицю 3 листопада – у пам’ять про дату визволення села від нацистських окупантів.

Для села Улянівка, замість назви вулиці Леніна, можна запропонувати назву «Вікторівська», яка була б згадкою про перший хутір в цих місцях – Вікторівку. Він розміщувався між сучасними селами Улянівка та Андріївка й увічнював би пам’ять про його засновника Віктора Деменитру. Можливий і варіант вулиці Чалбаська, оскільки саме з цього села в 1920 році прибули більшість переселенців.

Для Приморського замість вулиць Комсомольська, Комунарів та Леніна можна запропонувати варіанти на вибір: Каржинська (на честь колишньої назви села), Еммануїлівська (на честь першої офіційної назви села), Кінбурнська або Кримська (повз село в ХVІІІ-ХІХ ст.ст. проходила відома Кінбурнська дорога на Крим, якою часто проїжджали навіть кримські хани), Карла де Сен-Прі (засновника села), Еммануїла де Сен-Прі (людини, на честь якої названо село від початку) та Архистратига Михайла (небесного покровителя села).

Селу Птахівка слід повернути історичну назву – Олександрівка. Так її назвав засновник Олександр Янченко. А щодо Василя Птахова, то його діяльність чітко описана радянськими істориками і підпадає під дію нового закону. Треба ще додати зміну назв вулиць Кожущенка, Радянської та Червоноармійської. Можна внести пропозиції імен Олександра Янченка, засновника села, та Олександра Фальц-Фейна, за часів якого село досягло свого найбільшого розквіту. Ще можна запропонувати назви Чумацька, Збур’ївська, Кримська (село побудоване біля шляху, який у ХVІІІ-ХІХ ст.ст. називався Чумацьким, Збур’ївським, Кримським). Наостанок цікавою може бути для села вулиця Дерибасівська, найменована ім’ям Осипа Дерибаса, котрий, будучи черговим офіцером при генерал-губернаторі Г.О.Потьомкіну, у 1785-1787 роках з десяток разів зупинявся біля криниць Копані Теплі Води (нині Птахівка) при Чумацькій дорозі.

Радгоспненській сільраді треба змінити назву сіл Комунарівка та Комсомольське. Комунарівці треба повернути історичну назву Кованьки (це український козацько-старшинський, а згодом дворянський рід, представники якого освоювали степи Таврії, опікувалися не лише землеробством, а й дорогами, освітою, культурою та духовністю). Іншому селу теж можна повернути історичну назву – Рахманське, що було назване так на честь заснов-ника – губернатора Херсонської губернії, представника родини відомих меценатів. Щодо провулка Комсомольський, вулиць Леніна та Радянська, то їм треба надати назви колишніх хуторів сільської ради, господарі яких були розкуркулені та репресовані у 30-ті роки ХХ ст.: Мосейки, Сервулі, Бугаї, Гаваджина.

У селі Таврія зміняться назви наступних вулиць: Енгельса, Комсомольська, Леніна, Радянська та Чапаєва. Пропоную назви: Чумацька, Збур’ївська, Кримська (село побудоване біля шляху, який в ХVІІІ-ХІХ ст.ст. називався Чумацьким, Збур’ївським, Кримським), Михайлівська (село від початку заснування мало назву Михайлівські хутори). Також можливі для обговорення назви Яструбівська та Іщенська (назви колишніх хуторів).

Село Тарасівка має змінити назви Будьонного та Леніна. Звісно, найбільш підходить Джарилгацька, Кумбатинська (півострів та мис), Євгена Матвєєва (уродженця села Новоукраїнка, народного артиста СРСР), Миколи Анастасьєва (засновника села Дарівка) та Фрідріха Фальц-Фейна (найбільш відомого своєю прогресивністю освоювача цих земель).

А от села Широке та Шевченко майже позбавлені радянської топоніміки. Вулиці, названі іменами Гірського та Ладичука, підпадають під виняток у законі, оскільки пов’язані з опором та вигнанням нацистських окупантів з України.

Є ще загальні рекомендації до назв вулиць. Якщо вулиця розташована на краю села і від неї йде дорога до іншого села, то цій вулиці можна надати нейтральну назву, що походить від назви сусіднього населеного пункту. Наприклад, Михайлівська, Новомиколаївська, Красненська тощо. У випадку, якщо вулицям надаються імена людей, котрі за життя були опонентами (або ворогами), сповідували різні політичні або релігійні погляди, такі вулиці не повинні перетинатися, а мають розміщуватися паралельно одна одній. Коли для назви пропонується кілька імен або історичних подій, то пріоритетність має надаватися більш масштабним постатям та подіям. І головне – можна пропонувати лише імена тих людей, котрих вже немає серед живих.

Є ще чимало інших рекомендацій щодо назв та проведення самої процедури, але час, відведений на перейменування, спливає. Якщо громада, тобто самі жителі, не подбають про майбутні назви, то про них подбають представники влади. Й знову буде: «Хотіли, як краще, а вийшло, як завжди».

Олег Лиховид,
член Національної спілки краєзнавців України.
Від редакції: Чекаємо ваших відгуків у листах до редакції або за телефоном особисто автору (тел.: 050-548-88-34).

Француз Вільгельм Рувьє народився у Марселі в 1760 році. Разом зі своїм племінником Рене Осиповичем Вассалєм під час Французької революції він емігрував до Іспанії. Там вони вивчали тонкорунне вівчарство, але, не отримавши підтримки, відправилися до Криму. Таврійський губернатор Дмитро Борисович Мертваго та герцог Арман Еммануїл де Ришельє рекомендували Рувьє князю Віктору Павловичу Кочубею як людину, котрій повністю довіряли. Кочубей, ставши в 1802 році міністром внутрішніх справ, почав сприяти Рувьє. У тому ж році Рувьє вже купує поблизу Феодосії долину Текіє, займається тут виноградарством та відкриває училище виноробства. Першим директором призначає Петра Андрійовича Марі, котрий пізніше стає його зятем.

Указом імператора Олександра І від 31 січня 1804 року острови Тендра та Джарилгач, а також берегова частина між ними (загалом 25 тисяч десятин землі) були надані Вільгельму Рувьє. До цього російський уряд додав 100 тисяч рублів. Головна умова уряду полягала в тому, щоб у 1817 році Рувьє довів поголів’я овець до 100 тисяч і продавав їх за ціною не вище 25 рублів за барана та 15 рублів за вівцю. У 1804 році Рувьє придбав у Саксонії 487 баранів та 948 маток мериносів. Разом з перевезенням вони коштували 31733 рублі 71 коп.

Пізніше, в 1836 році, Рене Вассаль згадував у «Земледельческой Газете»: «Треба було бачити, з якою допитливістю багато хто приїздив з далеких місць, щоб подивитися на мериносів, тоді ще диво. Які були розмови про неможливість розведення їх у Росії! Наскільки смішною і нерозумною здавалася ця нова справа».
У 1808 році у володіннях Рувьє побував заступник керуючого господарською частиною Міністерства внутрішніх справ Олександр Олександрович Жерєбцов. Він склав не дуже гарний звіт. Біля Джарилгача, згідно звіту, було 52 гишпанських барани та 366 ягнят, 7028 волоських овець та 3632 волоських ягняти. Як зазначав Жерєбцов, «вівці пасуться прямо в степу, де немає жодної будівлі для збереження овець у зимовий період, а тому не відділені одна порода від іншої та хворі вівці від здорових». Після цього в степу були споруджені перші будови.

До 1811 року, згідно зі звітом Таврійського губернатора, у Рувьє загалом було 18895 овець, з них іспанських (трьох поколінь) – 8254, цигайських (першого покоління) – 4833, волоських – 5801, а також 1509 кіз. До кінця 1812 року Рувьє не вистачало 1500 овець до норми, яку потрібно було мати в цьому році, а саме 25 тисяч голів. До 1813 року поголів’я овець зменшилося до 19206 голів. Проте, Аполлінарій Скальковський у 1838 році вказував, що «Рувьє був найкращим французом, який займався розведенням мериносових овець у Криму та на косі Джарилгач». За це сам Рувьє отримав орден Святого Володимира ІV ступеня.
Вільгельм Рувьє помер у 1815 році в Санкт-Петербурзі. Його тіло було перевезено до Кларівки (сучасне село Круглоозерка Голопристанського району), де й поховано. Після смерті Рувьє кількість овець не перевищувала 20 тисяч голів. Тому вдова Рувьє Клара Іванівна Одінет-Рувьє клопотала перед урядом про зменшення обов’язкового поголів’я. Комітет міністрів прийняв відповідне рішення 10 жовтня 1816 року. Відомо, що в 1819 році Кларі Іванівні Рувьє лише на острові Тендра належали 2134 десятин землі та рибний завод. У наступному 1820 році на острові Джарилгач нараховувалося 37 тисяч голів кращих мериносів, з них лише за вовну господиня отримала 112 тисяч рублів.

Управителем усіх маєтків Рувьє був їх зять дворянин Рене Осипович Вассаль, а після смерті Клари Рувьє всі землі були поділені між доньками. Землі Чорноморської економії (біля Бехтерів сучасного Голопристанського району) отримала Зоя Вільгельмівна Марі. Село Кларівка з прилеглими землями дісталося Кларі Вільгельмівні Потьє – дружині генерал-інженера Карла Івановича Потьє. Село Новософіївка (сучасного Голопристанського району) та економію Софіївка (сучасне Лазурне) отримала Софія Вільгельмівна Вассаль з чоловіком. Острів Джарилгач у 1833 році мали у спільному управлінні Вас-салі, Потьє та Марі. Загальна кількість овець в 1848-1849 роках налічувала у Вассалів 60 тисяч, у Потьє та Марі – по 30 тисяч. Для порівняння, в той же час у Балтазара Скадовського було лише 10 тисяч овець. У 1880 році в Софіївський економії Вассалів нараховувалося 100 тисяч голів овець.

У 1847 році, після смерті Софії Вільгельмівни та Рене Осиповича Вассалів, їх землі у спадок отримали сини: майор Володимир Романович, інженер-майор Євген Романович, прапорщик Олександр Романович та донька Софія Романівна. Саме Софія отримала маєток Софіївка, землі при цій економії, острів Джарилгач та землі при озері Устричному. Загалом у 1887 році у вказаних місцях їй належало 12105,5 десятин землі. Відомо, що в 1887 році Цецилія Вассаль при Кларівці, озері Устричному та на Тендрі володіла землями у кількості 15955,3 десятин. Усього Вассалям належало більше половини Бехтерської волості. У середині ХІХ століття вже онуки Рувьє – Володимир, Євген та Олександр Вассаль – будують у Кларівці цегельний завод. До цього часу збереглися вироблені на цьому заводі цеглини, їх позначали буквою «К».

Вже у 1899 році землі при Кларівці належали трьом представникам родини Вассалів. Частку земель мав інженер-прапорщик Олександр Романович, але основну частину поділили між собою діти покійного Володимира Вассаля – Павло та Олексій. Відставний гвардії полковник Павло Вассаль при Кларівці мав 4148,9 десятин та цегельний завод. У 1914 році Павло Вассаль був членом ради російсько-французького банку та директором-розпорядником Товариства вугільних копалень і заводів. Олексій Вассаль при Кларівці мав теж 4148,9 десятин землі та вітряний млин. Саме на його млин у ніч на 30 листопада 1905 року «навідалася» сотня селян із сусідніх сіл, котрі на 60 підводах вивезли або, точніше сказати, вкрали 1500 пудів жита. Олексій Володимирович постійно проживав в Одесі і в 1911 році був обраний президентом Одеського автомобільного товариства.

Село Михайлівка Скадовського району засноване набагато пізніше, в 1833 році, коли імператор Микола І наділив видатного вченого та будівничого Карла Івановича (Шарль Мішель) Потьє 6956 десятинами землі. Він народився у 1785 році у Франції, закінчив політехнічну школу та школу мостів і доріг у Парижі. З 1810 року професор математики Інституту Корпусу інженерів шляхів та сполучень (Санкт-Петербург), потім інженер на Волзі та Дону, керуючий відділом шляхів та сполучень в Одесі (1821 рік), з 1824 року – член Ради шляхів та сполучень, керуючий Комісією проектів і кошторисів, отримав чин генерал-майора. Потьє спроектував відомий Приморський бульвар, є автором проектів карантинної застави Керчі та доків Севастополя, автором ряду підручників з геометрії, будівництва, проектування та кошторисів. Дружиною Потьє була Клара Вільгельмівна (уроджена Рувьє). Після смерті батька вона отримала третину острова Джарилгач та село Кларівку і за відсутності чоловіка також управляла його маєтком Михайлівкою.
Як вказувалося, у 1833 році Потьє отримав 6956 десятин землі та переселив сюди 100 сімей кріпосних з Лук’янiвського повіту Нижньогородської губернії. У 1835 році відбулося межування вказаних земель губернським землеміром, колезьким асесором А.Лукіним. Було встановлено, що з 6956,5 десятин власника 256 десятин було під пашнею, 6320 десятин – під сінокосами та степом, 9,5 десятин – під селом, городами та кошарами, 26,5 десятин – під дорогами, 334 десятини – під піщаними місцями, 31 сажень – під курганами. У селі було 20 дворів, 142 чоловіки та 116 жінок. Основним заняттям жителів було тваринництво та баштанництво. Станом на 1853 рік родина Потьє мала 30 тисяч овець. Село ж отримало назву на честь другого імені власника – Мішеля (Михайла) або на честь храмового свята Михайла.

Між тим, у 1834 році Потьє призначається директором Інституту Корпусу інженерів шляхів та сполучень, отримує чин генерал-лейтенанта Корпусу. Проте, в 1836 році у зв’язку з погіршенням здоров’я Карл Потьє йде у відставку. Спочатку він багато подорожує, а потім переїжджає на постійне місце проживання у свій маєток Михайлівка Дніпровського повіту Таврійської губернії (сучасне село Михайлівка). Пізніше постійним місцем проживання він обрав маєток дружини – Кларівка, де в 1839 році у Потьє три місяці гостював князь Павло Петрович В’яземський. Згодом він описав цей маєток у власних листах.
Карл Потьє помер 4 вересня 1855 року, похований у селі Кларівка.
Спадкоємцями Карла Потьє були його родичі Вассалі. Станом на 1879 рік Михайлівка з невеликою частиною землі була викуплена у Вассалів. Проте, в 1887 році Володимир Вассаль володів при Буркутах, Карабулаті та Михайлівці 11977,1 десятинами землі. Після смерті Володимира, в 1892 році, власником Буркутів став його син Роман Володимирович. А вдова Володимира Шарлотта Карлівна отримала у спадок 1780,6 десятин при Михайлівці. У 1898 році 74,6 десятин біля Михайлівки належало

Олександру Романовичу Вассалю.
Але й це ще не всі володіння французьких емігрантів на теренах сучасного Скадовського району. Землі на схід від сучасного Скадовська від початку належали сербському полковнику Міленку-Стойковичу. Діти ос-таннього не раніше 1842 року і не пізніше 1848 року продали маєток французським баронам Франкам. Барон Теодор Романович Франк (1787-1857 роки) був Катеринославським губернатором (1831–1832 роки) та Таганрозьким міським головою (1833-1843 роки). Його дружина баронеса Марія Франк була донькою Мавроєні – обер-директора митниць Таврійської губернії з 1783 року. З 1828 року Марія постійно проживала в Олександрії (сучасне Запоріжжя), тоді ж почала займатися вівчарством. Станом на 1848-1849 роки в Катеринославській губернії барону Франк належало 15 тисяч голів овець. Маєток у Таврійській губернії Франкам теж був потрібен для розведення овець. Цей маєток родина Франк надала як придане своїй доньці Антуанетті.

Отже, у 1848 році маєток належав російській підданій баронесі Антуанетті Франк. У документах 1849 року вказується чоловік баронеси, іноземний підданий Людвіг Деменитру. Він був купцем і в 1828 році побудував першу мийку для вовни. Вона знаходилася на Карантинному острові, що біля міста Херсона. Саме завдяки вівчарству познайомилися та поріднилися родини Франк і Деменитру. Антонівська економія належала саме Антуанетті, а її чоловік не мав на неї права власності.
Сина Людвіга та Антуанетти Деменитру звали Антоном, власне від його імені походить і сама назва сучасного села Антонівка Скадовсього району. У 1848 році повітовий землемір, колезький реєстратор Іван Лаврентійович Лисяков, виконуючи доручення Таврійської Палати державного майна, перевірив використання землі біля села Антонівка. Він встановив, що загалом Деменитру володіє 6853 десятинами землі, з них під пашнею 192 десятини, сінокосів і степу – 6614 десятин, під поселенням і будівлями –17 десятин, під обривом Чорного моря – 7 десятин. Наступного року все переміряв і підтвердив дані попередника землемір та колезький секретар Олексій Родіонов.

Антуанетта Деменитру у своєму маєтку займалася розведенням овець. Свідченнням цьому були 3 великих вівчарних сараї та окремий хутір, зображені на карті маєтку Деменитру. Овець в Антуанетти у 1848-1849 роках нараховувалося 15 тисяч голів. Ці офіційні статистичні дані говорять про те, що вона отримала дані землі раніше 1848 року, а, відповідно, й назва Антонівка з’явилася раніше. Свою другу економію Антуанетта після народження в 1844 році другого сина Віктора назвала на його честь – Вікторівка, вона розташовувалася на північ від Антонівки. Загалом Антуанетті Деменитру в 1887 році належало 6400 десятин землі.
Спадок родини Франк-Деменитру поділили сини Антон і Віктор згідно розподільного акту від 12 січня 1891 року. Антону дісталося 3275 десятин разом із селом Антонівка. Віктор отримав маєток Вікторівка та земельний наділ у 3400 десятин. Сам маєток Вікторівка розміщувався майже посередині між сучасними селами Улянівкою та Андріївкою. Віктор Деменитру помер у 1908 році, похований на Скадовському цвинтарі.

У 1850-1851 роках Антон Людвігович Деменитру навчався в Одеському (Рішельєвському) ліцеї, був знайомий з Львом Сергійовичем Пушкіним та Миколою Васильовичем Гоголем. Деменитру постійно проживав у Херсоні, був дійсним статським радником (аналог генерал-майора), з 1871 по 1897 рік п’ять разів обирався гласним (депутатом) Херсонської міської думи, загалом був депутатом більш ніж 20 років. Антон мав двох доньок – Надію та Антуанетту, котрі під час громадянської війни емігрували до Франції, де й померли відповідно в 1951 та 1968 роках.

У 1894 році Антон Людвігович Деменитру продав Сергію Балтазаровичу Скадовському село Антонівку та 3275 десятин землі, в тому числі й територію сучасних мікрорайонів Скадовська – Східного та Біла Акація. Землі були продані за ціною 393 тисячі рублів, тобто по 120 рублів за десятину. Скадовський об’єднав куплені в Деменитру землі з тими, що купив в Овсян-ніко-Куликовського, в один ма-єток Скадовськ загальною площею 7420 десятин з економією Антонівка.
А от про французських засновників села Приморське варто розповісти окремо.

Олег Лиховид.
Далі буде.

У 1776 році з греків, що побажали переселитися з території сучасної Греції, були сформовані грецькі батальйони. Пізніше один з батальйонів дислокувався в Одесі, інший – у кримській Балаклаві. Першим командиром Балаклавського грецького батальйону був Стефан Мавроміхалі, котрий дослужився до чину генерала. А батальйон, що складався з трьох рот, ніс прикордонну службу на чорноморському узбережжі Криму та брав участь в усіх російсько-турецьких війнах, звичайно ж, на боці Росії. Його чисельність коливалася від 1194 до 1379 солдат та офіцерів.

У вільний від служби час греки вели торгівлю, займалися рибальством та сільським господарством. Усім офіцерам було надано по 60 десятин землі, рядовим грекам – по 20 десятин, а тим, хто йшов у відставку, виділялося 10 десятин. Проте, вільних земельних ділянок стало бракувати, й імператор Олександр І 25 серпня 1818 року видав указ про надання Балаклавському грецькому батальйону 14152 десятин землі в межах Дніпровського повіту Таврійської губернії. Але це був не цілісний земельний масив, а чотири наділи на узбережжі Чорного моря та неподалік. Один з таких наділів – у районі Тендрівської затоки, поблизу села Облої. Інший – південніше сучасного села Михайлівка Скадовського району. Третій наділ, у кількості 3425 десятин, йшов не дуже широкою смугою від Джарилгацької затоки, між сучасними селами Новоукраїнка та Дарівка Скадовського району, і майже сягав сучасного села Мала Олександрівка нашого району. Саме цей маєток у травні 1818 року граф Карл Франчевич Сен-Прі подарував імператору Олександру І, звідси й назва – Дарівка.

Греки намагалися здавати землю, що була далеко від рідної Балаклави, в оренду, але значних прибутків вона не приносила. І, нарешті, у грудні 1838 року новим указом імператора Миколи І грекам дозволили продати ці землі й купити на виручені кошти необхідну кількість землі в самому Криму.
Більшість земель грецького батальйону купив Рене Осипович Вассаль, а ділянку в 3425 десятин придбав грек за походженням – відставний майор Андрій Іванович Албанський. Станом на 1854 рік ця земля належала вдові останнього – Наталії Олександрівні. За повним описом населених пунктів 1864 року село Дарівка називається одночасно Олексіївкою, у населеному пункті було 4 двори, де жили 12 чоловіків та 6 жінок. Тодішня Дарівка розташовувалася за 3 км на захід від сучасного села Дарівка Скадовського району.
Одним із тисячі грецьких учасників російсько-турецької війни 1768-1774 років на островах грецького архіпелагу був і Микола Анастасович Анастасьєв, котрий народився в місті Короні, на острові Пелепонес, у 1750 році. Після закінчення війни М.А.Анастасьєв разом із російським флотом потрапив у Росію, де продовжив військову службу. У 1786 році вже капітан М.А.Анастасьєв був призначений російським консулом на один з островів грецького архіпелагу – Сантонін. Тут він пробув менше року. З початком нової російсько-турецької війни він повернувся до Росії й у чині підполковника брав участь у російсько-шведській війні. За це у 1789 році отримав орден святого Володимира ІV ступеня. По війні знову повернувся на цивільну службу й у січні 1800 року отримав чин колезького радника. Вийшов у відставку в березні того ж року і незабаром був визнаний спадковим дворянином Російської імперії.

М.А.Анастасьєв оселився в Євпаторії, де в 1813-1814 роках був предводителем дворянства Євпаторійського повіту, а в 1815 році – депутатом губернських дворянських зборів від Євпаторійського повіту.

Крім маєтку в Євпаторійському повіті, імператор наділив М.А.Анастасьєва ще 3844 десятинами землі у Дніпровському повіті, на схід від ділянки, яка була надана Балаклавському грецькому батальйону. Земельна ділянка простягалася від Каланчацького лиману і сягала сучасного села Комсомольське Скадовського району. На своїх землях, у західному кутку гирла Каланчацького лиману, М.А.Анастасьєв заснував село, яке й назвав своїм ім’ям – Миколаївка.

Після смерті М.А.Анастасьєва маєток Миколаївка перейшов сину Костянтину Миколайовичу, котрий був військовим інженером. У 1833 році в селі нараховувалося 30 дворів, де проживали 26 кріпосних чоловіків та 21 кріпосна жінка. Після 1844 року генерал-майор Костянтин Миколайович Анастасьєв продав вказані землі предводителю дворянства Дніпровського повіту Василю Яковичу Кованьку. Останній не змінив назву села, а додав лише власне прізвище – Миколаївка Кованько. На цьому місці нині розташоване село Дарівка Скадовського району.

Олег Лиховид.
Далі буде.

Таяр-бей паша.

Після приєднання Причорномор’я до Російської імперії першими господарями земель на території сучасного Скадовського району ставали іноземці. Про це свідчить лист Катерини ІІ Таврійському губернатору Семену Семеновичу Жегуліну від 3 квітня 1792 року, за яким останній мав виділити колишньому турецькому трибунчужному паші (генерал-полковнику) та Трапезундському сераскиру Хусейну Батал-бею 10000 десятин землі. Крім землі, сераскир отримав від російського уряду будинок №29 по Миколаївській набережній, що на Василівському острові в Санкт-Петербурзі, та пенсію в тисячу рублів. Й отримав це не задарма.

За що ж син спадкового правителя Трапезунда Хаджи Алі Джаникли-паши отримав такі привілеї від російського уряду? Історія ця є справжнім турецьким гамбітом, коли з метою отримання особистої користі у жертву було принесено цілу армію. 7 листопада 1790 року Батал-бей командував 40-тисячною турецькою армією на Кубані. Армія Батал-бея була розбита, а сам командувач із великою свитою опинився в полоні. У пам’ять про перемогу росіяни назвали станицю поряд з місцем битви ім’ям переможеного – Баталпашинська.

Ймовірно, губернатор Таврійської області не віднайшов таку кількість землі на Кримському півострові, і 10000 десятин землі, а точніше піску, були виділені в Нижньодніпровській піщаній арені. Маєток Батал-бея називався Буркути та включав територію сучасних сіл Промінь і Ленінське, межував із сучасними селами Труд та Новосілка Михайлівської сільської ради Скадовського району. Заселення Буркутів почалось у 1794 році, коли власник став переселяти сюди українських селян із Чернігівської губернії. Через кілька років Батал-паша отримав прощення від османського уряду і повернувся на батьківщину, де й помер у 1801 році.

Батал-бей паша.

У 1806 році син Батал-бея – чотирнадцятий спадковий правитель Тра-пезундської Анатолії – Таяр-паша намагався підняти повстання проти османського султана Селима ІІІ, але воно провалилося. Молодому паші довелося тікати спочатку в Абхазію, до місцевого правителя Келиш-бея, а пізніше в Росію, до військового губернатора Новоросії герцога Армана Еммануїла де Ришельє. Тут він висунув 8 вимог прийняття російського підданства.

Таяр-паша направився у таврійський край, де вступив у володіння батьківським спадком. Тривалий час паша проживав у Криму, про що у своїх записках згадує Таврійський губернатор Дмитрій Борисович Мертваго. У 1807 році Таяр-паша виїзджає до Санкт-Петербурга і присягає на вірність імператору Олександру І. Але через деякий час турецький султан Селим ІІІ був скинутий з трону, до влади приходить новий султан Мустафа, котрий приязно ставився до вигнанця. Таяр-паша вирішив повернутися на батьківщину.

Відомо, що одне зі своїх сіл, яке приносило до 500 рублів доходу на рік, власник подарував перекладачу, котрий слугував йому в Криму. Ймовірно, це й був колезький реєстратор Федір Білімов, який найменував село Білімовкою. Але пізніше, за назвою урочища, це село все ж отримало історичну назву – Карабулат. Ним родина Білімових володіла аж до 1917 року. Нині село має назву Ленінське, Михайлівської сільської ради. Північніше цих земель, ще на картах 1811 року та 1814 року, паша Таяр-бей вказується як власник Буркутів. Після 1835 року сучасні Буркути вже належали Роману Осиповичу Вассалю.

У 1925 році уряд виділив кошти на будівництво єврейських сіл Леніндорф (село Леніна), Вайндорф (Винне село), Найдорф (Нове село), Ленінвег (шлях Леніна). Нові села утворювалися на місці маєтків, що носили назву Карабулат.

Олег Лиховид.
Далі буде.

Фрагмент книги Аполлінарія Скальковського (1850 р.).

Таким чином, i татари, і турки, i росіяни протягом ХVІІІ століття називали сучасний Джарилгач – Ерлаяш, Ярли-Агач і Терлаган. Остання назва збереглася за островом аж до приєднання до Російської імперії, а сучасна назва – більш пізнього походження. Але ж у багатьох книгах ХХ століття вказувалося, що «Джарилгач» у перекладi з татарської (чи тюркської) – це «обпалені дерева» (В.В.Тимошенко, 1981 рік, 1886 рік, 1993 рік), або «обпалені ліси» (В.С.Єрмілов, М.І.Перець, 2004 рік, 2009 рік). Інші укладачі вказують одночасно дві назви: «обпалені дерева» та «горілий ліс». Із видання у видання переказували історію про те, як у середні віки татари, вперше ступивши на острів, побачили обгорiлi пеньки – звідси й назва.

Між тим, переклад «Джарилгач» як «горiлий лiс» є надуманим. Професор Валерій Анатолійович Бушаков у праці «Флора і фауна в історичній топоніміці Криму» (2004 рік) доводить, що в кримськотатарській, ногайській і турецькій мовах «ліс» – orman, а «горілий» та «згорілий» кримськотатарською – yanig або турецькою – yanik. Тобто, «горілий ліс» тюркськими мовами вимовлятиметься як «яник орман». Крім того, нiхто із середньовічних авторiв не вказував, що на островi був лiс. Й.Е.Тунманн (1784 рік) писав: «Нiде немає також лiсiв, тiльки подекуди зустрiнеш чагарник». Якщо звернутися до версії «обпаленого дерева», то в тій же праці В.А.Бушаков вказує, що «дерево» в турецькій мові – agach, але й тут «горіле дерево» має вимовлятися як «яник агач». Але, якщо все ж на островi горiло дерево, то що горiло на захiдному березi Криму, де й нині розташоване озеро під назвою Джарилгач?

У праці «Антропоніми в історичній топонімії Криму» (2003 рік) В.А.Бушаков вказує, що yaril у кримськотатарській мові перекладається як «тріскатись» або «розколюватись». Отже, Джярилагач складається з двох слів: Yaril – «тріскатись» та agach – «дерево». Відповідно, можна вважати, що дослівний переклад «Джарилагач» – «розтріскане дерево». Тут пригадуються Ярли-Агач у князя Олександра Олександровича Прозоровського, тобто мізерний ліс або дрібне дерево. Хоча сам В.А.Бушаков у роботі «Тюркська топонімія нижньодніпровського лівобережжя» (1997 рік) вважає, що назва острова та озера Джарилгач (Yarilagic) перекладається як «той, що здатний розколюватись». Саме такої версії дотримуються мешканці берегів озера Джарилгач.

У працi Аполлінарія Олександровича Скальковського «Досвід статистичного описування Новоросійського краю» (1850 рік) етимологія Джарилгача походить саме вiд яру або лощини. Отже, в походженні назви острова та озера Джарилгач можна абсолютно відкинути дуже багато версій, в тому числі й версії про згоріле або розтріскане дерево, і залишити лише версію про острів Ярли-Агач, тобто острів з дрібними деревами та більш ранню версію про «яр з лощиною», що підходить і для озера.

Карта Таврійської області О.М.Вілбрехта
(1792 р.).

Між тим, будь-який словник татарської мови прояснює назву острова. «Джар» у татарськiй мовi – те саме, що i татарське слово yar, i перекладається, власне, як «яр». Yilga (ілга) або «йилга» в перекладi – «балка» або «лощина». Тобто, «Джар-iлга» – це «яр з лощиною», росiйською – «обрыв с оврагом». Власне, так, як у А.О.Скальковського.

Якщо звернутися до дисертації В.А.Бушакова «Тюркська етноойконімія Криму» (1991 рік), то він виводить Yarilagach, від кримськотатарської – «помилування», «рятунок» або «визволення».

Назва «Чарылгачь» вперше вказана як аул у «Відомостях, які саме є каймаканства на Кримському півострові, хто в якому каймаканстві мешкає, скільки в кожному каймаканстві кадиликів, і скільки в кожному кадиликі поселень. Грудня 17-го дня 1783-го року». Назва Чарилгачь (Єрилгач), крім села, належала річці, яка впадала в одноймене озеро на західному березі Криму. П.І.Кеппен у 1837 році вказував, що, ймовірно, спочатку поселення мало назву Єрилгач, а потім цю назву отримали річка та озеро. Річка з часом з’єдналася з озером.

Олександр Вілбрехт.

Назву озеру Джарилгач вперше надав, в атласi Російської імперії (1792 рік), на картi Таврійської області, академік Олександр Михайлович Вілбрехт, котрий змалював й острів Джарилгач. Проте, швидше за все, назва «Джарилгач» ніяк не перекладається, а є певною уніфікованою назвою острова та озера, автором якої є О.М.Вілбрехт, і лише він знав, як перекладається ця назва. Хоча той же О.М.Вілбрехт при підготовці до видання карт подорожі імператриці Катерини ІІ (1787 рік) називає наш острів Чарилгач. Отже, назву «Джарилгач» придумав російський академік Олександр Михайлович Вілбрехт, і не пізніше 1792 року.

Кримський Чарилгачь (Єрилгач), мабуть, мав іншу етимологію й походить від Yarilagic, тобто «тріснутий» або «розколотий». Назва села Джарилгач зникла з карти Криму 20 жовтня 1944 року. Воно було перейменоване в Міжводне тому, що розміщувалося між двома водоймами – бухтою Ярилгач та озером Джарилгач, що зберегло назву донині.

Олег Лиховид.

Далі буде.

“Carte du Gouvernement de Tauride…” 1788 рік.

Після початку чергової російсько-турецької війни у 1768 році в межах сучасної Старої Збур’ївки Голопристанського району почали зводити Збур’ївське укріплення. Тоді ж основним шляхом на Перекоп став Збур’ївський шлях. Він теж починався від Кінбурна, а пізніше – від Херсона. В останньому випадку шлях йшов через село Гола Пристань і в обох випадках проходив через сучасне село Стара Збур’ївка Голопристанського району, далі – південніше села Буркути (нині село Промінь Скадовського району), вздовж села Чалбаси (сучасне село Виноградове Цюрупинського району), через Копані Теплі Води (сучасне село Птахівка Скадовського району). Далі Збур’ївський шлях йшов на Каланчак, а потім 31 версту до Перекопа. Таким чином, шлях пролягав повз сучасні села Таврія та Птахівка Скадовського району. А з криниць, що ще півсотні років тому були у цих селах, пили воду видатні воєнні та наукові діячі ХVІІІ століття.

Серед розпоряджень світлійшого князя Григорія Олександровича Потьомкіна віднаходимо ордер №59 генерал-поручику та графу Антону Богдановичу де Бальмену, датований 1 липня 1783 року. У ньому йдеться про те, що, оскільки для відправлення кур’єрів ближчим є шлях від Херсона до Перекопа через Голу Пристань, то й було наказано по цьому тракту встановити кур’єрську пошту.

Після 12 квітня 1786 року Збур’ївським шляхом з Херсона проїхала англійська баронеса Елізабет Кравен. Дві години по Дніпру, ще дві – в кареті до Збур’ївки, а далі міледі вказувала: «Низька болотиста місцевість не має нічого привабливого для ока, крім солдатів пікету. Звідси я поїхала перекопським степом, де в цю посушливу пору не росте нічого, крім високої та рідкої трави. Уся територія між Херсоном і Кременчуком (місце перед Перекопом) називається порубіжжя, але їй найбільше личить назва пустелі, тому що ніде там немає ні хат, ні дерев, за винятком поштових станцій».

Збур’ївський шлях з трьома станціями на карті Елізабет Кравен.

21 березня 1786 року з Херсона виїхали тридцятишестирічний Шарль-Жильбер Ромм та чотирнадцятирічний граф Павло Олексійович Строганов. Адміралтейським баркасом мандрівники переправилися до іншого берега Дніпра у Голу Пристань. А звідти вони вирушили сухим шляхом у Збур’ївку, яка раніше називалася Колпаківка й розміщувалася за 12 верст. Там знаходилося Збур’ївське укріплення, яким командував бригадир Петро Іванович Боборикін. У нього вони й зупинилися.

Зі Збур’ївки на конях П.І. Боборикіна юний граф у супроводі французького вченого поїхав до поштової станції Ближнє Копаньє (сучасне село Малі Копані Голопристанського району), що лежить за 12 верст. У декількох верстах від Збур’ївки знаходився цегляний завод та перший козацький пост. Друга станція Дальнє Копаньє знаходилася на відстані 29 верст, третя – Каланчак – 49 верст.

Шарль-Жильбер Ромм.

Цей шлях у подальшому описував Шарль-Жильбер Ромм: «Увесь цей простір являв собою пустелю, де поблизу Каланчака жителі тримають невеликі стада. Ближче до моря знаходиться кілька татарських поселень. Ґрунт усюди глинистий, дуже твердий у посуху і в’язкий під час дощів. У сильні спеки він покривається дуже білим нальотом – вивітрюється сіль… У Каланчаку протікає невелика річка, влітку в багатьох місцях пересихає; на ній видніється Кам’яний міст…».

Шарль-Жильбер Ромм став у подальшому активним учасником Французької революції, у 1793 році був Головою Конвенту, автор революційного республіканського календаря. У 1793 році Ш.-Ж. Ромм був засуджений до страти. Його учень граф Павло Олександрович Строганов – у подальшому російський військовий і державний діяч.
Саме “Carte du Gouvernement de Tauride, Comprenant la Krimee et les Pays Voisins” (1788 рік) демонструє Кінбурнський та Збур’ївський шляхи. Видно, що обидва виходять із Перекопа та йдуть на Каланчак, де вказано Кам’яний міст, який, на відміну від попередніх мандрівників, вже ніхто не оминав. З карти слідує, що на момент її укладання, 1788 року, Кінбурнський шлях вже був менш важливим ніж Збур’ївський. Проте, від Збур’ївського вже відхилявся новий – Олешківський шлях. Попри твердження Шарля-Жильбера Ромма, що ближче до моря знаходиться кілька татарських поселень, на Кінбурнському шляху не зустрічаємо жодних топонімів. А от на Збур’ївському шляху вказано топонім Kopani Teplywody, який в подальшому, на карті Таврійської області О.М. Вілбрехта (1792 рік), значиться як Копані Теплі Води. Це і є сучасна Птахівка.

25 грудня 1786 року, о 22 годині, з Херсона до Криму вирушили дві карети. У першій їхав світлійший князь Григорій Олександрович Потьомкін у супроводі принца Шарля Анрі Нассау, венесуельського революціонера Себастьяна-Франсіско де Міранда та гвардійського капітана Кисельова. У другій кареті були камергер Чертков, ад’ютант Лазарєв, полковник Осип Михайлович Дерибас та генерал-поручик Михайло Петрович Румянцев – син видатного фельдмаршала. Перші сім верст шляху проходили по крижаному Дніпру.

Як згадує Ф. Міранда, вони тричі міняли коней. Перший раз, швидше за все, у Збур’ївському ретраншементі, вдруге – на поштовій станції Ближнє Копаньє, що лежить за 12 верст від Збур’ївки. Третя зупинка могла бути на станції Дальнє Копаньє, а, можливо, у місці Копані Теплі Води, де були саме зимові криниці.

Франсіско де Міранда.

Карети рухалися по снігу, і швидкість їх була значною, оскільки о п’ятій годині ранку, 26 грудня, досягли Кам’яного мосту через річку Каланчак, на відстані 90 верст від Херсона. Там знаходився чудовий заміський будинок князя Г.О. Потьомкіна. Зупинилися на годину, потім проїхали далі – до Перекопа (32 версти), куди прибули о восьмій годині. 21 січня 1787 року тією ж дорогою й у тому ж складі компанія виїхала з Перекопа о 10 годині. Дорога була занесена снігом завглибшки більше фута, тому швидкість була меншою.

Цього разу поважну делегацію весь час супроводжували роз’їзди татар, але перед заходом сонця два з них, помітивши лисицю, погналися за нею настільки стрімко, що незабаром майже зникли з очей. І так само швидко знову приєдналися до процесії, пояснивши, що лисицю або зайця міцний сніжний покрив витримує, тоді як більш важкий кінь провалюється, а тому їм не вдалося наздогнати звіра. О 20 годині перша карета досягла казарм полку генерал-майора П.І. Боборикіна, тобто Збур’ївського укриття.

З 1785 по 1787 рік Осип Михайлович Дерибас був черговим офіцером при генерал-губернаторі Новоросії Г.О. Потьом-кіні і багато разів проїжджав Збур’ївським шляхом. У подальшому О.М. Дерибас проявив себе в морських баталіях, став повним адміралом, відомий як засновник одеського порту та міста Одеси.

Німецький принц Шарль Анрі Нассау був прийнятий у російський флот і теж проявив себе в морських баталіях, у чині контр-адмірала, командував галерним флотом у Дніпро-Бузькому лимані. Приніс 7 перемог у морських боях, за що й отримав чин повного адмірала.

Генерал-поручик Михайло Петрович Ру-мянцев з 1783 по 1787 рік в армії Г.О. Потьомкіна займався формуванням гренадерських батальйонів, потім командував кавалерійським корпусом із 12 полків. Пізніше граф призначений сенатором імперії.

Себастьян-Франсіско де Міранда отримав від Російської імператриці лише чин полковника. Пізніше вступив до армії Французької Республіки у чині бригадного генерала, а з 1793 року командував французькими військами в Бельгії. У 1810 році Ф.Міранда очолив боротьбу за незалежність Венесуели, обраний у перший венесуельський конгрес, який проголосив незалежність держави. У квітні 1812 року призначений генералісимусом збройних сил Республіки Венесуела з диктаторськими повноваженнями.

У зв’язку з приїздом Катерини ІІ у 1787 році у Крим, Збур’ївським шляхом проїжджало багато європейських дипломатів, зокрема й граф фон Людольф-молодший. 10 травня 1787 року, покинувши Каланчак, дипломат зупинився верст за сорок від нього в надії знайти там обіцяних поштових коней, але не знайшов. Можливо, шукали саме Дальнє Копаньє. А на відстані 40 верст від Каланчака розташоване в майбутньому село Чалбаси (нині Виноградове Цюрупинського району). Проїхавши ще кілька верст, граф Людольф заночував в Олешківських пісках. О 4 годині 11 травня делегація рушила в дорогу й об 11 годині досягла Збур’ївського укріплення, де й пообідала у генерал-майора П.І. Боборикіна.

Збур’ївський шлях існував до середини ХХ століття, але втратив своє значення як мережа транспортного сполучення після заснування міста Скадовська. За майже двісті років існування вздовж Збур’ївського шляху копалися криниці, виростали хутори, а потім і села, які й сьогодні є на карті Скадовського району.

Олег Лиховид.

Далі буде.

Р.Н. Томілов.

11 квітня 1773 року командир резервного корпусу в Криму генерал-майор та князь Олександр Олександрович Прозоровський отримує листа від російського посла при кримському хані Петра Петровича Веселицького. У листі резидент, із посиланням на чиновників калги-султана (брата Кримського хана) Булат-шаха та Ахтат жибеєва, повідомляв, що турки планують висадити потужний десант у Криму, начебто на 60 великих та 200 малих кораблях. А ще в посланні зазначалося, що на острові Ярли-Агач, який лежить між Очаковим та Перекопом, знаходиться настільки велика артилерія, що було використано 300 пар буйволів при висадці на острів разом із військами.

Як видно з оповіді, ЯрлиАгач є не що інше, як сучасний острів Джарилгач. Але П.П. Веселицький вказує, що не повірив доповідачам. Не повірив у це і князь О.О. Прозоровський. Проте, ще 20 лютого 1773 року князь наказав перекопському коменданту полковнику Єгору Федоровичу Кудрявцеву, щоб напоготові завжди були дві гренадерські роти з відповідним інструментом для відправлення на будівництво редутів. Крім того, князь наказував козацькому полковнику Опанасу Федоровичу Ковпаку проводити роз’їзди від Кінбурна до Перекопа. Цей полковник відомий тим, що заснував село Ковпаківку, біля якого звели Збур’ївський ретраншемент, а село пізніше отримало назву Збур’ївка (нині Стара Збур’ївка Голопристанського району Херсонської області). У травні 1773 року Опанас Ковпак із трьома сотнями вершників стояв біля Каланчацького мосту, а полковий старшина Семен Маєвський із двома сотнями – біля Кінбурна. У червні 1773 року обидві команди з’єдналися та приступили до активних бойових дій.

На картах кінця ХVІІІ століття проти острова Джарилгач вказується урочище Кизилляр. Так, у ніч із 25 на 26 червня 1773 року

О.Ф. Ковпак.

команда полковника О.Ф. Ковпака та 60 козаків Миргородського полку при полковнику Гаврилі Зайковському біля урочища Кизилляр захопили турецький корабель, команда якого розташувалася на березі для ночівлі. Під час цього пошуку Опанас Ковпак із шістьома козаками особисто провів розвідку на узбережжі Чорного моря, де і виявив вороже судно.

Ось як описував цю подію сам О.Ф. Ковпак: «Повернувшись із командою, без коней, ми підкотили гармату. Після того, як турки поснули й лише ліхтар горів, ми залпом із гармати та мушкетів відразу вцілили у корабель. Деякі турки почали піднімати вітрила, але Божою милістю вітер почав прибивати їх до берега. Ми з козаками кинулися в море. Схопивши якоря та канати й відчуваючи свою загибель, ворог почав вистрибувати у воду. Ми ж вскочили на корабель й захопили трьох турків, інших побили та потопили».

О.О. Прозоровський.

У цьому випадку Аполлінарій Скальковський вказує, що Кизилляр є ніщо інше, як урочище Кизилл-агач, розташоване на західній стороні гирла сучасної йому та нам річки Каланчак, тобто на східній частині півострова Кумбатин, у межах сучасних сіл Дарівка та Новоукраїнка Скадовського району. До речі, саме в цьому місці зображено Кизилляр на «Подробной милитерной карте по границе России и Турции» (1800 року).

15 серпня 1773 року, під час повернення з урочища Кизилл-агач (він же Кизилляр) на Кінбурн, козаки розбили табір, де залишили 100 чоловік. У ніч на 16 серпня до місця табору прибуло 18 турецьких кораблів. Запорожці перед загрозою бути оточеними відійшли до головних сил О.Ф. Ковпака, які діяли десь у роз’їздах від Кінбурна по Кінбурзькому шляху. Оцінивши ситуацію, Опанас Ковпак розділив свій загін на три частини: старшина Семен Маєвський з правого боку, сам – ліворуч, а полковник Герасим Малий на човнах –

Редут на карті інженер-полковника Р.Н. Томілова. 1775 р.

посередині. Злагоджено підійшовши до ворога, всі три команди одночасно вдарили по турецьких кораблях і табору на березі. Однак атака не вдалася. Турецька піхота, закріпившись за піщаним берегом, завдала козакам відчутних втрат. Опанас Ковпак наказав кінноті спішитися й оточити ворога з усіх боків. Гарматна та рушнична стрілянина тривала з 9 години ранку до ночі. У ході перестрілки козаки потопили три турецькі сандали (човни) та знищили на березі до 300 піхотинців, а 27 захопили в полон, з яких було четверо байрактарів (прапороносців). У команді О.Ф. Ковпака було вбито 16 запорожців та одного донця, поранено 110 запорожців і 5 донців. 17 серпня 1773 року турецька ескадра відступила.

О.О. Прозоровський.

Після цього стало зрозумілим, що перестороги про висадку турків з боку острова Джарилгач небезпідставні. Гренадерські полки з Перекопу під керівництвом інженер-підполковника Романа Никифоровича Томілова швидко збудували редут проти острова Джарилгач. Про це свідчить сам Р.Н. Томілов, нанісши редут на власну карту 1775 року. Також генерал-поручик О.О. Прозоровський у 1775 році, у листі Г.О. Потемкіну, вказує, що доручав Р.Н. Томілову проектувати редути з блокгаузами по нових кордонах із татарами.

Які військові частини могли обороняти вказаний редут? Сам князь О.О. Прозоровський у своїх записах від 23 липня 1773 р. вказує, що, крім команди О.Ф. Ковпака, він направив із Криму Тамбовський та Євецький полки на чолі з полковником Гедеоном Івановичем Корретом охороняти узбережжя від Перекопу до Кінбурна.
Тодішній редут був фортифікаційним укріпленням замкненого виду, як правило, земляний, із валом та ровом, що призначені для кругової оборони. Будувався частіше за все у формі чотирикутника, хоча існували і пяти-, шестикутні редути. Зазвичай мав у довжину 50-200 кроків, у залежності від чисельності гарнізону, що нараховував 200-800 чоловік. Редут складався із зовнішнього рову, валу з земляною сходинкою з тильної сторони, причому за ним встановлювали насип для обстрілу ворога, якщо він намагатиметься використати прохід.

Згадка про наявність редуту датується лютим 1778 року, коли російським військам та новому хану Шахін-Гірею не підкорилися лише 300 кримських вершників – левентів. Вони перейшли у брід з Криму через Сиваш. Проте там їх наздогнав Донський полк. Левенти повернули у кут між Кінбурном та Перекопом. Тут вони наштовхнулися на редут і вирішили атакувати його, але були зустрінуті гарматним вогнем і повернули до Сивашу.
Після 1778 року біля Каланчака російське командування завжди тримало 4 ескадрони Єлизаведградського гусарського полку. 3 вересня 1785 року генерал-майор Яків Миколайович Репнінський писав інженер-полковнику Миколі Івановичу Корсакову, що отримав рапорт від генерал-майора Андрія Івановича Медера про те, що редути, розташовані від Кінбурна до Кам’яного мосту (Каланчак), вже давно потребують відновлення. Тоді ж усі редути з командами, від Кінбурна до Каланчака, були передані інженеру М.І. Корсакову, і він мав належним чином їх прийняти.

Лише влітку 1911 року засновник Херсонського музею та газети «Юг» Віктор Іванович Гошкевич за дві версти на схід від Скадовська, біля посту варти «Кордон Городок», що за сучасним скидним каналом, обстежив городище, яке височило над берегом моря на 4,5 м. Городище було обнесене валами, що збереглися заввишки 70 см та глибиною рову 1 м. Дослідник, знайшовши кераміку, припустив, що це, можливо, пізнє римське або візантійське поселення, про що й повідомив читачам газети «Юг» та заніс інформацію до «Літопису музею за 1911 рік». Різні автори в подальшому посилаються на цю інформацію, стверджуючи про існування в межах сучасного Скадовська римського або візантійського поселення.

Проте, вже влітку 1912 року В.І. Гошкевич знову оглянув вказане городище, про що було зроблено відповідну схему. У самому городищі було знайдено кістки овець, биків та коней, уламки глиняного посуду, покриті глазур’ю різних кольорів, та мідну татарську монету. 9 вересня того ж року в публікації газети «Юг» автор відносить городище до татарських, але не старше 600-літньої давнини. Так з’явився ще один міф про наявність у межах сучасного Скадовська татарського поселення XIV століття.
Втім, вже наступного року хранитель монетного відділення Ермітажу Отто Фердинандович Ретовський датував монету з городища часами кримського хана Аслан-Гірея, котрий правив у 1748-1756 роках та 1767 році. Розкопки показали, що вал городища складений із глини, без каміння. В.І. Гошкевич заніс нову інформацію до «Літопису музею за 1912 рік». Вал складений із глини без каміння був характерний для редутів першої російсько-турецької війни. Згідно наведеного плану можна встановити розміри редуту – близько 330 м завдовжки та 60 м завширшки. Але південну частину укріплення за півтора століття змило море. Без сумніву, це й були залишки Томіловського редуту 1773-1774 років, що височіли над берегом.

Олег Лиховид.
Далі буде.

У 1957 році сімдесятирічний житель щойно перейменованого села Карга Степан Феодосович Карнаухов розповідав, що тут протікала невеличка річка Кар, названа так тому, що обросла очеретом та чагарником, де гніздилися ворони. С.Ф. Карнаухов народився у селі Карга (нині Приморське) в далекому 1887 році, і тоді версія про птахів, що каркали, була дуже поширена. Навіть єпископ Сімферопольський і Таврійський Гермоген (Добронравін) у своїй книзі «Таврійська єпархія», що видана саме 1887 року, вказав подібну версію походження назви Карга. Щоправда, Каргу він вважав не річкою, а весняним паводком.

Залишки річки Qarрa (Карга), що впадала в Каржинську затоку, можна віднайти ще на картах 1833 та 1837 років, біля однойменного села Карга (нині Приморське Скадовського району). Qarрa в перекладі з різних тюркських мов означає ворона, що селилися по берегах невеличкої річечки. І, до речі, в описі села Карга графа Сен-Прі, що був даний у журналі «Современник» за 1855 рік, вказано, що назва Карга перекладається як ворона.

Також назва річки може означати чорний колір (Qara). На “Carte Exacte de la Chersonese Taurique… ” (1740 рік) та на карті «Полуостров Крым с пограничными землями» (1774 рік) вказується річка, що витікає з озера Чорна долина та впадає в річку Каланчак. А от на “Carte exacte d’une Partie de l’Empire de Russie et de la Pologne meridionale renfermant l’Ukraine” (1769 рік) ця ж річка тече майже паралельно річці Каланчак і самостійно впадає в Каркінітську затоку, залишаючи на правій стороні острів Джарилгач. Отже, шоста Геродотова річка Hypaciris, яка бере початок з озера, це середньовічна річка Карга.

Марія Гатрі у 1795 році називає річку Kalangara, об’єднуючи її з Каланчаком. До речі, річки з назвою Карга існують у Нижегородській та Тюменській областях Росії. Є також дві однойменні річки Карга в Республіці Карелія.

Ще одну версію назви Карга можна віднести до річки та давнього поселення. Шоста річка Геродота впадала у море біля міста Carcine, залишаючи на правій стороні Джарилгач. Ібн Русте (913 рік) замість геродотового поселення вказував пристань Карх. Даніїл Хвольсон, котрий у 1869 році видав праці Ібн Русте, переконаний, що під містом Карх слід визнати давньогрецьке місто Carcine, що процвітало ще й на початку Х століття. Назва містечка Карх могла поширитися на фему (околиці) й отримати назву «місцевість Карха», а пізніше Карга.

Ще раз повернемося до старожила Степана Феодосовича Карнаухова. Крім ворон, що гніздилися по берегах річки, дідусь згадував очерет. В очереті, власне, й гніздилися ворони, що каркали. Якщо згадати Евлія Челебі, дана місцевість була багата на жовтий очерет (сарікамиш). Та чи міг С.Ф. Карнаухов знати, що в ряді тюркських мов очерет вимовляється як «гарга»? Пізня назва може бути фонетичним варіантом вказаної, адже за віки відбувалися і більш складні трансформації, особливо в умовах постійного переселення народів.

Етимологія топоніму Карга може походити від роду одного з племен ногайської орди Qarga. Власне під 1557 рік родові підрозділи (клани) Карга згадуються у трьох племенах південно-східних башкирів та по одному клану в північно-східних, північно-західних і північних башкирів. Карга – тотемний ентонім, відомий серед монголів та багатьох тюркських народів: башкирів, ногайців, татар, каракалпаків, хакасів, шорців, туркменів, алтайців, якутів, казахів, киргизів, узбеків та навіть азербайджанців. Причому ентонім настільки значний, що казахи століттями говорили про себе: “Карга тамырлы казак”, що означає «казахи – брати ворона». Тобто значна кількість тюркських народів взяла собі назву від чорного птаха – ворона.

У киргизького роду Карга є легенда, що говорить про сутність цього птаха. Її передав сучасникам останній киргиз із роду Карга дідусь Кесе-чал. За сюжетом цієї легенди, завдяки Ворону киргизи отримали землю, річки, небо та багато іншого. Карга створив землю, воду, а після – людей, тварин та рослинний світ. Але всі створені ним істоти існували у темряві. Єдиним джерелом світла був сам Карга, його пір’я світилося яскравіше за полум’я. Птах не встигав зігріти всіх живих істот: перелітав через гірський хребет, а на іншому боці починали гинути дерева та люди. Не маючи змоги допомогти усім своїм творінням, з відчаю, Карга вирішив піднятися в небо так високо, аби звідти освітити та обігріти весь життєвий простір. Сорок ночей минуло, поки Карга досяг небесного купола. Але під самим небом птах не міг охопити всю землю. Піднятися вище птаху не давав купол неба. Сорок ночей намагався Карга пробити купол і нарешті пробив. З отвору засвітило сонце – господар всесвіту. Але сонячне світло спалило крила Карги, і вони стали чорні, а чарівна сила була втрачена назавжди. Киргизький рід вшановував подвиг Карги й через тисячі років.

Киргизький рід Карга певний час перебував у складі Джамбойлуцької орди ногайців. Спільно з ногайцями у 1723 році киргизи переселилися з Волги на Кубань. А звідти Батир-Таіджі у 1728 році повів їх у степи між Дніпром та Перекопом. Кількість киргизьких ногайців чисельно росла. Активність роду Карга в Північному Причорномор’ї призвела до появи прізвиська Карга серед запорозьких козаків. А в Реєстрі Війська Запорозького низового, за 1756 рік, вперше згадується козак із прізвищем Карга.
Далі, у 1760 році, кримський хан мобілізував у своє військо ногайські загони. Так, власне самі джамбойлуки виставили три тисячі воїнів, а киргизи, котрі проживали в Джамбойлуцькій орді, аж шість тисяч. Це призвело до того, що в 1766 році киргизи частково, а в 1774 році повністю відійшли від джамбойлуків. Біля Перекопу киргизи побудували власні села та зайнялися хліборобством і торгівлею. Рід Карга осів біля Кінбурнської дороги, при трьох криницях, біля невеличкої річечки.

8 квiтня 1783 року Кримське ханство було приєднане до Росiйської імперiї. Серед розпоряджень Григорія Олександровича Потьомкіна віднаходимо ордер № 39, даний бригадиру й барону Івану Остаповичу Ферзену, датований 8 червня 1783 року. В ордері вказується що Киргизька орда, що кочувала північніше Перекопської лінії, просила генерал-губернатора через тісноту дозволити їй розширити межі кочування. Проте, світлійший князь, не вбачивши користі від перебування орди між Дніпром та Чорним морем, наказав відіслати цю орду до річки Молочні води, щоб там стати своїми аулами.
У наступному ордері графу Антону Богдановичу де Бальмену, датованому кінцем червня 1783 року, Григорій Потьомкін пояснює причини переселення тим, щоб вберегти кочівників від можливих утисків із боку російських військ, які все частіше рухалися як до Перекопу, так і від нього. Також світліший князь зазначає, що переселення даної орди зменшить навантаження на криниці та копанки, вода з яких була вкрай потрібна російському війську. Наприкінці автор ордера вказує, що у разі необхідності переселити орду назад, аби та заспокоїлася, він не бачить у цьому чогось неможливого.
Отже, сам світлійший князь Григорій Потьомкін у двох ордерах вказує нам на те, що киргизькі роди були вигнані з місцевості, де були криниці та копанки, тобто від місцевості, що відома нам, як Копані Карга, де рід Карга Киргизької орди дійсно мав свій аул саме в тому місці, де нині знаходиться село Приморське. Подальша історія показала, що кочівники киргизької орди вже ніколи не повернуться на узбережжя Каржинської затоки. У східних народів і досі переказують легенду про те, що киргизи роду Карга були знищені за 99 днів у результаті міжусобної різні.

Виходячи із всіх перелічених варіантів, можна стверджувати, що в назві Карга не слід виключати давні корені, але визначальним у формуванні назви був тюркський тотем Ворона. Назва швидше за все остаточно сформувалася в період із 1766 по 1783 роки, коли тут мешкало киргизьке плем’я, що відділилося від Джамбойлуцької орди. До останнього, ймовірно, і входив рід Карга. Але залишається питання, як ця назва збереглася донині, якщо, по-перше, нове поселення засновано в 1813 році, тобто через 30 років після виселення останніх киргизів? А, по-друге, з 1813 по 1863 роки, тобто майже 50 років, поселення називалося виключно Еммануїловкою, за родовим ім’ям засновників. Паралельна назва Карга до 1917 року вважалася народною, але вживалася на тодішніх картах.

У 1813 році в урочище Карга були переселені російські кріпосні селяни з Нижегородської губернії. Вдруге з тієї ж губернії сюди переселялися селяни в 1844 році. Що для них означало слово Карга? У різних частинах великої Російської імперії слово «Карга» вживалося у різних значеннях. Найчастіше цією назвою характеризувалася, в негативному сенсі, стара потворна жінка. Набагато рідше термін вживався до залізної скоби з гострими кінцівками, що мали забиватися у деревину.
Та для селян, переселених із Нижегородської губернії, назва Карга виявилася більш близькою, оскільки не лише збереглася у вживанні протягом двохсот років, а й закріпилася у назвах: урочища – Каржинське, озера – Каржинське, затоки – Каржинської та групи островів – Каржинських. Тож чому?

Виявляється, у Нижегородській губернії теж колись протікала велика річка Карга, що збереглася й донині. В Уразовській волості Сергачського повіту Нижегородської губернії з 1610 року існувало село Карга. Походженням своєї назви річка та село завдячують місцевому татарському та мордовському населенню, й воно аналогічне – походить від Qarga (Ворон). Нині це село Карга Краснооктябрьського району Нижегородської області Російської Федерації. Селяни, котрих без бажання переселили до таврійських степів, були також звідти. Їм було байдуже, як поміщик назвав свою земельну власність. Називаючи поміж собою нове село Карга, селяни згадували і свою історичну батьківщину.

Олег Лиховид.
Далі буде.