У ці дні, коли немає бажання навіть носа висунути на вулицю і всі сидять по домівках, ховаючись від справжніх новорічних морозів, до нашої редакції постукав гість. З віддаленого села Новосілка, що на території Михайлівської сільради, звідки вже багато років не ходить автобус до райцентру, завітав Микола Дмитрович Баканча. Це наш давній читач, який передплачує газету «Чорноморець» ось вже півстоліття. Попри морозний січневий ранок, вже з перших слів Миколи Дмитровича забуваєш про зиму і прохолоду в редакції. Бо наш співрозмовник – чабан із сорокарічним стажем – так образно і яскраво розповідає про степові простори, де він випасав овець, що перед очима постає спекотне літо. Наче наяву, бачиш, як щільно збилася купою отара у тіні акації, вівці надсадно дихають від спеки, ховають голови у власну тінь. А навколо – піщані кучугури, над ними мінливе марево, а у високості – вицвіле від сонячного сяйва серпневе небо.
У житті Миколи Дмитровича чабанська праця залишила добрі спогади. Хоч і нелегка це справа, бо чабан все життя міряє степ натрудженими ногами, і багато тисяч кілометрів намотує його «лічильник життя». Влітку спека наскрізь пропікає чабанське тіло, а восени холодні вітри пронизують до кісток. Та й самотньо одному у степовій глушині… Але це життя вже минуло, воно позаду, і наш співрозмовник згадує чабанування приємними легкими словами.
Микола Дмитрович Баканча народився у 1937 році у селі Найдорф. Згодом, у 1946 році, це невеличке село було перейменовано на Новосілку. «Корінне населення цього села було єврейського походження, – пригадує Микола Дмитрович. – Мої батьки перебралися туди з недалекого села Молдови, коли почали створювати колгоспи. З дитинства добре пам’ятаю роботящих мешканців. Їх життя переважно було пов’язане з вівцями, виробництвом вовни, смушків, кожухів, бринзи. Вирощували у селі багато винограду і кавунів, у багатьох селян були чималі запаси вина. А ще врізався у мою пам’ять 1943 рік, коли німці почали знищувати євреїв. У Найдорфі фашисти зігнали все єврейське населення і розстріляли за селом. На вулицях стояв стогін, плач і крик, було дуже страшно. Мені було шість років, але я і тепер ніколи цього не забуду».
Минула війна. Степова Скадовщина важко поверталася до мирного життя, бо селяни дуже збідніли. Армія «поглинула» не лише чоловіків, а й коней і запаси зерна. Ось тоді прийшов голодний 1947 рік.
«Мій батько, – з гордістю пригадує Микола Дмитрович, – був першим трактористом у нашому селі, а всього механізаторів було двоє. У нашій родині зростало восьмеро дітей і всі просили їсти. А навколо – голодні люди… Наше щастя було в тому, що трактористам голова колгоспу за кожен робочий день видавав кілограм зерна. Це нас і врятувало. Як не важко жилось, а з кожним роком життя покращувалось, я підріс і теж почав працювати. Я був причіплювачем біля батькового трактора. Тепер ніхто й не знає, що це за професія. А причіплювач (на селі нас називали ще букарщиками) сидів на плузі і регулював глибину входження лемешів у ґрунт, весь час очищав їх від торішніх стебел. Важка, одноманітна була робота! Не забуду, як холод пробирав до самого серця. Зігрітися у цій роботі можна було хіба що цигаркою. Але й палити треба було так, щоб батько не помітив. Якось, ховаючи недопалок у рукав, я спалив майже половину ватяної фуфайки. Дісталося мені добряче, адже ця одежина у нашій родині була спільною на всіх! …А виповнилося двадцять років – забрали в армію. Рік я вивчав медичну справу, а потім два роки відслужив ротним санітарним інструктором у Білорусі. Служба була легкою, хоч тут пощастило. Демобілізувався я у 1960 році, приїхав додому, знову працював на землі. Потім оженився на 17-річній дівчині Олесі. Вона немісцевою була, сама сирота, потрапила у наше село зі своїм дідом. Одружилися ми, купили стару хату і почали господарювати. У 1961 році спробував я чабанську справу – і так вона мені припала до душі, що пішов на пенсію аж у 2000 році. Сорок років віддав я вівцям, а взагалі у колгоспі пропрацював 52 роки, з них тридцять – старшим чабаном».
Микола Дмитрович поринає спогадами у ті часи… Він, атагас, досвідчений чабан, водив отари степовими просторами і користувався на селі заслуженою повагою. Під його керівництвом молодші чабани випасали двотисячне овече стадо, отримували хороший приплід, здавали державі м’ясо та вовну. У ті часи тваринництво в наших краях розвивалося такими темпами, що навесні часто не вистачало кормів. Що там кормів – робочих рук не вистачало! Працювали, не шкодуючи сил. Збудували нову кошару, весь час нарощували отари, трудилися на совість, від зорі до зорі.
«Зате ж і відпочивали по-людськи, – продовжує розповідь колишній чабан. – У селі так: гуляють усі разом. А приводи для застілля були завжди: там іменини, там весілля, там виряджають до армії. Та навіть і кабана зарізали – вже гостей скликають. Сьогодні в одного співають за столом, завтра у сусіда, післязавтра ще у когось. А ще ж були свята релігійні і державні. Не хвалячись, скажу, що чабанська юшка, яку я варив, була найсмачніша для всіх, хто її куштував. Дуже вже гості хвалили моє вміння готувати по-чабанському. А кращу вівцю для святкового столу ніхто, крім мне, не міг вибрати».
Мій співрозмовник лише зітхає, згадуючи ті часи. І куди все поділося? Наче і земля та сама, і люди не перевелися, і місця вистачає для господарювання. А от бач! У селах люди без роботи, без копійки доходів перебиваються, а пенсіонер тепер у родині на ціну золота, бо має стабільну пенсію. Особливо дошкуляє сільським трудівникам ціна на електроенергію, а без неї не відремонтувати техніку – треба зварювати метал, різати його «болгаркою», качати воду з-під землі для поливу. Та й з паливом проблеми – он вугілля уже продають селянину по три тисячі гривень за тонну. А де їх узяти? Від імені усіх своїх односельців, а в селі Новосілка живе більше ста людей, наш гість поділився і тим, що на чотири найближчі села немає жодного лікаря – по медичну допомогу треба їхати до Михайлівки або ж одразу у Скадовськ. Та й на чому їхати, як автобусного сполучення вже давно не існує. Тільки машиною – просити когось із сусідів, платити за бензин, а все це кошти, яких і так копійки…
Все ж хотілося закінчити розмову на оптимістичній ноті. Та й Микола Дмитрович охоче перейшов на розповідь про те, як йому немає часу за тими курями і качками, які, знай, просять їсти. А тому треба крутитися по господарству, забувши про свій вік. Але робота ця радує, бо дідусь ще дуже потрібен своїм дітям і онукам. Ніхто його не замінить!
Каже народна мудрість: у хороших людей і пам’ять про минуле хороша, у поганих – погана. Гість нашої редакції не просто хороша людина. Дякуючи йому, розумієш, що світ не ділиться на нації, на християн і мусульман, на городян чи селян. Ні, світ ділиться на хороших людей і недобрих, така правда життя. Побутує думка, ніби то велике щастя, коли позаочі про тебе кажуть лише вдячні слова. Що ж, нехай Микола Дмитрович знає, що після зустрічі з ним у редакції вважають: він вартий найкращих слів і найтепліших побажань.
Юрій Бондарєв.