Анатолій Дудченко: «Я відпустив свою мрію, і вона почала мене наздоганяти»

 

Анатолій Дудченко в гостях у редакції газети «Чорноморець».

Анатолій Дудченко в гостях у редакції газети «Чорноморець».

У світовому боксі – подія! Українець Анатолій Дудченко відібрав титул чемпіона світу за версією IBF Intercontinental у німецького боксера Роберта Вога. Це сталося позаминулої суботи, 26 жовтня, в німецькому місті Ольденбург. «А до чого тут ми?» – спитає читач. Для тих, хто ще не знає, Анатолій Дудченко – це наш земляк, уродженець села Антонівка, випускник Скадовської школи №3 і великий патріот своєї малої Батьківщини, хоча й останні 6 років живе у США.
Окрилений жаданою перемогою, перебуваючи всього у двох годинах льоту від рідної України, Анатолій не міг не завітати на рідну землю. А як було приємно, що одразу по прибуттю спортсмен зателефонував до нашої редакції, аби сповістити, як за всіма сумував. Ми «скористалися ситуацією» і запросили чемпіона світу на інтерв’ю.

– Анатолію, знаємо, що для вас це був дуже важливий бій…

– Дійсно так. Від цього бою залежала моя подальша кар’єра в боксі: або йти далі, або ставити крапку. В Америці живе легенда боксу, чемпіон світу за версією IВF БернардХопкінс. Йому вже 48 років, а він і досі виходить на ринг, і ніхто не може його перемогти. Для тих, хто шанує Майка Тайсона, скажу, що Бернард Хопкінс – це ще більш потужний боксер. А бій, який відбувся у мене в Німеччині, був важливий тим, що його переможець стає одним із претендентів на те, щоб зійтися у двобої з Хопкінсом.
Усього 15 перших у рейтингу боксерів можуть рано чи пізно вийти на один ринг із суперчемпіоном. Усі, хто нижче, нікого не цікавлять, і таких можуть бути мільйони… Я ж сьогодні стою на десятому рядку…

– Давайте повернемося до Німеччини. Роберт Вог захистив свій пояс двічі. А зробити це втретє не дали йому ви.

– Коли я їхав до Німеччини, всі переваги були не на моєму боці: Роберт Вог – у себе вдома, почувається господарем, за нього вболіває вся країна. Ставки були один до шести. Але я поглянув на цього боксера і сказав собі: я переможу!

– А якої ви з вашим суперником були ваги?

– 79 кілограмів 350 грамів. Можна важити трохи менше, скажімо, на пару кілограмів, але точно не більше, бо тоді бій не відбудеться. А ріст у мене 190 см, у нього – 180 см. Роберт Вог відомий своїми нокаутуючими ударами, у нього 12 боїв, із них 10 виграно нокаутом. На мою перемогу ніхто не очікував – навіть пояс для мене не підготували. Зазвичай, для нового чемпіона роблять новий пояс, а старий залишається на згадку попереднику.

– Яка атмосфера була довкола рингу?

– За мене приїхало вболівати близько 200 чоловік. Але в порівнянні з вісьмома тисячами німців це дуже мало. Втім, я постійно відчував підтримку своїх рідних та близьких на відстані – мами, батька, братів. А ще за мене завжди «тримає кулаки» моя бабуся. Я вже вирішив, що під час наступного бою вся моя родина буде теж вболівати за мене у залі.

– Коли ви почули своє ім’я – ім’я переможця, що відчули?

– Спочатку я перехрестився і сказав: «Господи, дякую…». А потім впав від щастя на ринг.

– Вас сприймають у світі боксу як українця чи американця?

– Скажу на ваше запитання так: під час мого виходу було два прапори – український та американський, але звучав національний гімн України. Американці, звичайно, вважають мене своїм. Але я українець і патріот своєї Вітчизни.

– Анатолію, читачі не пробачать, якщо не спитаю, чи знайомі ви з братами Кличко?

– Так, ми перетиналися в Лос-Анджелесі… Маємо спільного масажиста. Робимо єдиний внесок у розвиток і популяризацію українського спорту. Але бокс є бокс – це теж бізнес, і в кожного він свій.

– Хотілося б поговорити і про ваше життя в Америці. Чого вам найбільше не вистачає за океаном?

– Сала! (сміється). Можете так і написати. Немає сала, немає українського сала! Є інше, але воно зовсім не таке на смак. Тому від’їдаюся, коли приїжджаю додому (сміється).

– А що скажете про різницю в менталітеті?

– Знаєте, скрізь люди однакові. Усе залежить від того, який ти. Але не буду приховувати: чим довше живу в Америці, тим більше розумію, що мій дім тут, в Україні. А от у США можна швидше здійснити свої мрії. Пригадую, як у дитинстві я побачив фільм «Сам удома», їхнє Різдво, ці традиції, ці затишні будинки… Тоді я сказав: «Я теж так хочу…». Я ж ріс в Антонівці – населення дві тисячі чоловік.

– І сьогодні у вас в Америці теж будинок, як у фільмі «Сам удома», чи ви близькі до цієї мрії?

– Ми з дружиною якраз збираємося придбати щось подібне у престижному районі передмістя Лос-Анджелеса.

– А чим займаєтеся окрім боксу?

– Я дуже люблю океан, катаюся на дошці, це моя пристрасть. А ще граю у пляжний волейбол.

– Скільки років ви вже живете в США?

– Пішов шостий рік. Перших два роки були такі невдалі, що просто опускалися руки.

– А яка мета вас покликала взагалі до цієї країни?

– Я хотів стати чемпіоном світу, довести всім… А потім побачив, наскільки це нереально… Якщо в тебе немає грошей, ти нікому не потрібен. І я змінив мету – вирішив просто залишитись у Штатах, жити там, тренувати дітей. Просто почав заробляти гроші, планувати своє життя інакше. Але доля є доля… Я відпустив свою мрію, і вона почала мене наздоганяти.

– Анатолію, а хто порадив взагалі їхати до Штатів?

– Ще коли я був у любительському боксі, знав, що Америка – це країна мегабоксу, особливо Лас-Вегас, Лос-Анджелес, Нью-Йорк.

– Чимало видатних українців та й не тільки українців, коли досягають у США великих успіхів, не соромляться розповісти про те, через які випробування їм доводилося пройти в чужій великій країні? А наскільки вас побило життя в Америці, перш ніж ви стали тим, ким є сьогодні?

– Я теж опинявся ні з чим. Пам’ятаю, як відмовився від кабального контракту – вийшов на вулицю, йде великий сніг. Англійської мови не знаю, у кишені 35 доларів. Зупиняю на дорозі машину – величезний трактор. Водій питає: «Хохол?» (а в мене на куртці написано «Збірна України»). Я кажу: «Так». Виявляється, цей хлопець із Нової Каховки летів зі мною одним літаком, запам’ятав мене, впізнав у мені боксера (бачив по телевізору, коли в мене був бій у Москві). Так я опинився за 4 тисячі кілометрів, у Флориді, на будівельних роботах. Пообіцяли багато, але спочатку я два тижні спав там, де й працював, у підвалі. Довкола бігали щури та бурундуки. Холодно було, я вкривався клейонкою. На їжу теж грошей бракувало – купував на заправці сосиски та кетчуп. І треба було ще на будівництві працювати, на 25-поверховій будівлі. Дружина телефонує, питає, як справи. «Усе нормально. Тепло. Не голодний», – хіба я міг сказати щось інше?

– Скажіть, а які людські якості, на вашу думку, треба мати, щоб стати чемпіоном, і не лише в боксі, а й просто по життю?

– Насамперед, повинно бути чисте серце. А ще цього треба настільки хотіти, що навіть коли тобі кажуть «Ні» або зачиняють перед тобою двері, ти не здаєшся. Ти сам ставиш останню крапку: так чи ні, можеш чи не можеш… Усе вирішувати тільки тобі.

– Анатолію, дякую вам за щиру розмову і від імені всіх скадовчан, всіх ваших земляків ще раз вітаю вас із перемогою. Ми завжди думками з вами, радіємо вашим досягненням і готові підтримувати незалежно від відстаней.

Бесіду вела Тетяна Підгородецька.

Артем
Опубліковано 08 листопада 2013

Класна стаття!

Прокоментувати:
Всі поля, позначені (*) обов'язкові для заповнення