Епоха монгольської культури

У 1222 році монгольські орди під проводом Субудай-багатура та Джебе вдерлися у степи Північного Причорномор’я і, розбивши половців поблизу Половецького валу (Перекоп), пішли в Крим на зимівлю. А переможений половецький хан Котян Ситоєвич втік до свого зятя – галицького князя Мстислава Мстиславовича. Цей князь об’єднав руських князів у квітні 1223 року. Руські війська вирушили з Києва і на 17-й день походу вже стояли у пониззі Дніпра, за поширеною версією, біля Олешшя, що на Великому Потьомкінському острові. У цей час монгольські орди вже вийшли через Перекоп і рухалися причорноморськими степами.

Русько-половецьке військо на лівому березі Дніпра вже чекав передовий монгольський загін на чолі з Геме-беком. Князь Мстислав Мстиславович із тисячею кіннотників перейшов Дніпро та напав на монголів. Бій відбувся, ймовірно, південніше Олешківської піщаної арени. Русичі перемогли ворога й переслідували його до Половецького кургану. Монголи намагалися сховати Геме-бека у кургані, але русичі знайшли його й передали половцям, котрі стратили ворожого ватажка. Щодо Половецького кургану, то існує кілька версій, хоча припустити, що монголи відступали на захід, важко. А ще на початку ХІХ ст. найбільшим курганом у цій частині Дніпровського повіту був курган Гостра могила (нині село Гостроподолянське Скадовського району).

Підбадьорені першим успіхом, союзники переправилися через Дніпро. Монголи, за своїм звичаєм, дедалі глибше заманювали ворога у степ. Кінець цього переслідування відомий: зустрівши головні сили монголів, русичі та їх союзники половці були розбиті в червні 1223 року біля річки Калка. Субудай та Джебе переслідували розбитого супротивника до Дніпра. Першим до переправи прибув Мстислав Мстиславович, який, досягнувши правого берега, звелів спалити всі плоти та човни.

Предмети з Карги, на експозиції ХІІ археологічного з’їзду (1903 р.).

Предмети з Карги на експозиції ХІІ археологічного з’їзду (1903 р.).

Предмети з Карги, на експозиції ХІІ археологічного з’їзду (1903 р.).Подібний опис навіть теоретично не доводить присутність монгольських завойовників у межах вище згаданої території. Але в 1901 році поблизу села Карга Дніпровського повіту (нині Приморське Скадовського району), в комплексі зруйнованого поховання, була знайдена велика кількість золотих і срібних предметів культури описаного вище періоду.

З різноманіття знайдених предметів п’ятнадцять були представлені на ХІІ археологічному з’їзді в Харкові (1903 р.), що збереглися й після громадянської війни. Проте, ніде й ніколи не була зроблена спроба датувати знахідку. Нарешті дослідниця Є. Нікольська в 1927 році довела, що всі предмети з Карги можуть бути віднесені до культури монгольського народу і датовані XIII-XІV ст.ст.

З предметів виділявся золотий круглий плоскодонний ківш висотою 7,8 см та діаметром 9,5 см, із циліндричною ручкою. При подальшому визначенні вона вже була втрачена. З інших предметів у наявності залишилися срібна з позолотою бляшка довжиною 6,7 см, що являла собою наконечник ременя з орнаментом у вигляді птаха і міфічної істоти зі змієвидним тулубом та головою, схожою на дракона. Ще були знайдені дві однакові срібні позолочені бляшки висотою 4 см, які служили прикрасами ременя і мали малюнки у вигляді фантастичних істот з відкритою пащею, гостроконечними вухами та розчленованим хвостом, загалом схожих на драконів, що були поставлені на задні лапи й повернуті назад верхньою частиною тулуба. Крім того, до шкіряного ременя кріпилися 8 фігурок лежачих баранів із срібла висотою 1,9 см, які могли складати з бляшками єдиний набір. У похованні були також золота сережка довжи-ною 3,1 см, три золочені підвіски: перша – висотою 3,1 см із зображенням оленя з підігнутими під себе ногами та піднятою головою, інші підвіски – висотою 3,3 см та 2,8 см із квітковим орнаментом. А ще скарб мав продержку для ременя, срібні, золочені та золоті пластинки, кісткові прикраси для ременя.

У вказаних предметах орнамент виконаний різною технікою. Та оскільки є абсолютно ідентичні предмети, можна зроби-ти припущення, що прикраси виготовлялися одним майстром або ж в одній майстерні, хоча й мають повну відсутність стилістичної єдності. Знахідка в Карзі – прийнятий набір для поховання певної етнічної групи певного періоду. Можна припустити, що знахідка – монгольська, оскільки в традиційній монгольській культурі пояс і шапка є символами особистої свободи й зустрічаються при поховані. Найбільшу кількість аналогій дає золотий ківш. Один із подібних ковшів був датований XІV ст. завдяки монеті цього ж періоду. Бляхи мають мотивом орнаменту фантастичну тварину – дракона, що був улюбленим мотивом у китайському мистецтві. Дракон традиційно повинен був мати дев’ять ознак: роги оленя, голову верблюда, очі демона, шию змії, нутрощі черепахи, тулуб молюска, кігті орла, лапи тигра та вуха бика. Усі ці риси присутні на прикрасах, знайдених у Карзі. Однак стилістично ці прикраси суттєво різнилися від китайських. Останнє доводить знахідка ще однієї бляшки в селі Карга, в 1907 році. Але підтвердження, що знахідка монгольська і належала військовому керівнику високого рангу, доводить саме зображення дракона.

Пояс кєблєулів, із зображенням дракона, знайдений у Карзі.

Пояс кєблєулів із-зображенням дракона, знайдений у Карзі.

Пояс кєблєулів, із зображенням дракона, знайдений у Карзі.Після монгольського курултаю 1206 ро-ку почала виділятися військова еліта. Перший порядок складала нічна охорона хана – кєблєули. Їх завдання зводилося до відрубування голів усім, хто намагався порушити сон великого хана. Також вони відали видачею збої та зберігали символи ханської влади, керували справами ханського двору і брали участь у ханських жертвоприношеннях. Корпоративна солідарність великого хана та його гвардії знайшла відображення в геральдичних символах, що прикрашали сідла та ремені. Це спорядження Чінгісхана та кєблєулів прикрашалося фігурами звернутих і перевернутих драконів, про що згадуються описи військового спорядження найближчих соратників Чінгісхана, датованих 1221 роком.

У 1249 році монголо-татари повністю захопили Північне Причорномор’я, приєднавши його до своєї держави – Золотої Орди. Вільгельм де Рубрук, подорожуючи степами над Азовським морем у 1253 році, писав: «Татари не мають ніде постійного місця житла і не знають, де знайдуть його в подальшому». У кінці ХІІІ ст. у Золотій Орді етнічні монголи залишилися лише у військовому та цивільному керівництві, тому датувати знахідку періодом після XІV ст. немає підстав. І висновок напрошується сам. Монголо-татарські орди дійсно пройшли територією сучасного Скадовського району.

Монгольські племена з’являлися в таврійських степах і пізніше. Так, у XІІІ ст. кочувало біля Каспійського моря плем’я монгольського походження – Кангли. Частина племені в XІV ст. перебралася до степів на північ від Перекопу, де назву землі Кангли перебрала на себе річка Канглиджак, що нині має видозмінену назву – Каланчак. У майбутньому плем’я Кангли асимілювалася з ногайськими ордами, і вже у Шарля де Пейсонеля (1765 р.) згадується плем’я Джамбуйлуцької орди – Канілтчак.

Подібною є й поява топоніму Буркути. Невелике плем’я монгольського походження Буркути прийшло в причорноморські степи із Західного Сибіру, ймовірно, теж у XІV ст., так само, як і плем’я Кангли. Пізніше плем’я змішалося з кримським та ногайським населенням, а топонім Буркути залишився й донині. Від початку назву Буркути мала піщана арена та село на південь від неї, що є сучасним селом Промінь Скадовського ра-йону. Нині таку назву носить село Голопристанського району. Від монгольських родів Елембет і Карга отримали свої назви урочище та річка. А ще монгольські народи залишили нам назви таких урочищ, як Котлахай, Джуми та Топази.

Між сучасними селами Малі Копані Голопристанського району та Промінь Скадовського району знаходиться піщане урочище Карабулат, а за часів Російської імперії там знаходились однойменні хутори. Карабулат – монголо-татарське обрядове ім’я, що походить від складових «Кара», що означає чорний, грізний або сильний, та «булат», тобто сталь вищого ґатунку. У 20-х роках ХІV ст. військовий начальник на їм’я Карабулат був уповноваженим хана Узбека – правителя Золотої Орди. Карабулат виконував різні доручення великого хана в Північному Причорномор’ї. Наприклад, відомо, що 8 серпня 1322 року він за наказом хана захопив Сугдею (нині Судак) у Криму та зруйнував усі християнські святині. Але що довірена особа праправнука хана Батия могла робити в пісках між Перекопом та Дніпром? У першій половині ХІV ст. один іспанський монах відвідав місто-порт Pidea. Це місто, на його думку, було адміністративним центром золотоординського хана Узбека, й розміщував він його за 15 миль від Тендрiвської коси. А в адміністрації п’ятого хана Улуса Джучи мав бувати і його адміністратор – Карабулат.

Олег Лиховид.
Далі буде
.

Коментарів немає, будьте першим!

Прокоментувати:
Всі поля, позначені (*) обов'язкові для заповнення