Немає невідомих солдатів

сайт_киряхно1У Леоніда Сидоровича прізвище справді козацьке – Кіряхно. І це не дивно, бо родом він із села Новомиколаївка (Дніпропетровщина), де здавна на правому березі річки Базавлук у зимівнику жило вільне козацтво, а про кріпацтво тут і не чули. Колись була частина Дикого поля, де пасли свої стада кочові народи, а з XVII століття ця земля увійшла до складу Кодацької паланки Війська Запорозького. Однак я зустрівся з Леонідом Сидоровичем поговорити не про славу козацьку, а про війну, яка забрала у нього батька.

– Мій батько Сидір Петрович Кіряхно з хліборобської родини, а був відомий тим, що став першим трактористом у нашому селі, – розпочав Леонід Сидорович свою розповідь. – На початку війни йому виповнився 41 рік, а мені було тринадцять. Перші дні війни мені запам’яталися нескінченним потоком біженців, які йшли через наше село. А слідом за ними, у вересні 41-го, на наших вулицях з’явилися окупанти. Я вже був дорослим, добре пам’ятаю той час. Мого батька не встигли мобілізувати в армію, він і далі працював на землі. Під час окупації всі ми зазнали багато лиха. Мене намагалися вивезти у Німеччину разом з іншою молоддю, але батько зумів завадити цьому.

Про воєнну нужду і бідність усі знають, я нічого нового не скажу. А хотів би згадати те, про що мало хто знає. У часи окупації наша молодь почала відроджувати українські народні традиції. Дивно, але німці не перечили цьому. Моя старша сестра Катерина з ровесниками співали народні пісні, влаштовували у клубі вистави українських авторів, а до війни таке чомусь не практикувалось. Ось ця деталь лишилась у моїй пам’яті. Додам, що після звільнення села чимало згаданих хлопців та дівчат, за сприяння НКВСників, було засуджено  до 10-15 років позбавлення волі. Ось так обернулась їм художня самодіяльність.

– Коли настав грудень 1943 року, – знову поринає у спогади мій співбесідник, – почалася битва за Нікопольщину. Першими на землю Софіївки та Новомиколаївки ступили воїни 170-го гвардійського стрілецького полку 57-ї гвардійської стрілецької дивізії, яка входила до складу 8-ї гвардійської армії маршала Василя Чуйкова. На території Софіївського району йшли запеклі бої, у братській могилі Новомиколаївки поховано 1135 воїнів. 8 лютого 1944 року на честь визволення Нікополя Москва салютувала 20 гарматними залпами з 124 гармат. А стихли бої – провели і ми батька на війну. Спочатку він пройшов підготовку у Дніпропетровську, а згодом надіслав листа з Латвії.

Цей лист зберігся. Леонід Сидорович показує пожовклий потертий трикутник паперу. Коли береш його, з’являється хвилююче відчуття, адже тримаєш у руках звістку понад семидесятилітньої давнини. У перших рядках, написаних олівцем, солдат просить передати вітання близьким людям, потім повідомляє, що воює у Латвії, і пише, що війна незабаром закінчиться, фріців розгромлять і він повернеться додому.

Леонід тут же написав відповідь. Писав про те, що прийшов з роботи і дуже зрадів, побачивши на столі листа. Повідомив, що працює на залізниці, отримує 200 карбованців, одяг зимовий є, ще цілий. Поділився радістю: «Скоро нам видадуть спецодяг – фуфайки, ватяні штани і рукавиці». Розповів, що «пройшов з друзями медичну комісію, всіх постригли, направили у винищувальний батальйон, але вийшов наказ Наркома оборони бронювати 1927 рік народження, тому хлопців повернули додому».
Але цей лист повернувся до сина у село з двома штампами і поміткою, що адресата не знайдено. Велике горе впало на родину! Настав переможний травень, почали повертатись у свої домівки солдати на радість близьким. А хто загинув, тих пом’янули з плачем. Лише про Сидора Кіряхно ні слуху, ні духу…
Аж тепер, 71 рік потому, Леонід Сидорович розмірковує:
– Я поставив собі за мету розшукати батькові сліди. Робив запити до Центрального архіву Міністерства оборони у Подольську, писав листи до Латвійської організації Червоного Хреста. Отримав відповіді, що у списках загиблих і бойових втрат прізвища мого батька не виявлено. Виходить, він зник безвісти? Але таке було можливим на початку війни, коли у хаосі і безладі зникали цілі роти солдат. А це був 1944 рік, коли радянська армія йшла переможним кроком, і наші підрозділи в оточення вже не потрапляли. Армія просувалася вперед і несла важкі втрати. Загиблих масово ховали у братських могилах. І я допускаю, що мого батька десь отак і поховали у могилі невідомого солдата. Думаю, що він лежить десь у Латвії безіменно. Ось такий приклад: у моєму селі на обеліску в іменному списку увічнених імен після прізвищ на букву «О» одразу йдуть прізвища на букву «Х». А так бути не може! Схоже, втратили багато імен, можливі недоліки обліку. Війна є війна… А от ще один доказ. На жаль, сестра моя Катерина вже померла, а переказувала, що зберігає лист від командира мого батька, і той писав, що Сидір Кіряхно був важко поранений у голову, помер і похований біля латвійського села Асси. Але мій запит у Латвію жодного результату не приніс.

Ні, Леоніде Сидоровичу, немає невідомих солдатів! Вони лишились у бронзі, граніті і мармурі обелісків, скульптур, меморіальних дошок. Увічнено пам’ять про славних воїнів, вони стали гордістю нашого народу. Відвідати ці місця – значить доторкнутися до слави батьків і дідів, схилитися перед їхньою мужністю і героїзмом. Що ж, не зазнали ви гіркого щастя схилити у скорботі голову на могилі батька.

Юрій Бондарєв.

Коментарів немає, будьте першим!

Прокоментувати:
Всі поля, позначені (*) обов'язкові для заповнення