Травневі спогади Людмили Іванової

слайдерЧепурний будиночок неподалік моря весь ніби потопає у весняних квітах та зелені. Перехожого неодмінно зупинять і змусять милуватися собою пі-вонії та іриси, петунії та маргаритки на дивовижних клумбах. У затінку калини та гібіскуса приємно перепочити від сонця. Ось тільки-но почали розпускатися чорнобривці та ромашки. А по землі зеленим килимом стеляться ясколка, агератум, алісум… Усього більше 50 видів різних квітів, кущів і дерев. Сусіди довкола знають: тут живе учасник війни, ветеран вчительської праці і просто людина з великим добрим серцем – Людмила Петрівна Іванова. Усю цю красу створено її дбайливими руками.

Вона завжди усміхнена, життєрадісна та відкрита до всіх. Навіть не скажеш, що Людмила Петрівна прожила непросте довге життя. У ці травневі дні, коли прийшла 70-та весна Великої Перемоги, серце наповнюють спогади і хвилювання її далекого дитинства та юності. Здавалося б, це найбезтурботніші роки… Та для Людмили Іванової вони минули у важкій праці та нескінченній надії на Перемогу.

– Мені було 12 років, коли я пішла у колгосп. Батька забрали на війну у перші дні. Нас у мами четверо. Молодшого братика (йому було тільки шість рочків) закривали вдома, а хто старші – я, 10-річний та 8-річний брати – йшли на роботу. У війну ми нічого не заробляли – усе було для фронту. Нам повиписували облігації на 200 карбованців, і ми на них працювали. На городній бригаді вирощували фрукти, овочі, виноград. А ще пам’ятаю, як в’язали рукавички, шкарпеточки, вишивали хусточки. Для фронту. Думалося, може й до батька вони дійдуть, – утираючи сльози, розповідає Людмила Петрівна.

Петро Іванович Ківіка, її батько, був чудовим трактористом. Працював у колгоспі «Червоний колосок» (славнозвісний у післявоєнні роки колгосп «Радянська Україна»). …Родина почала будувати хату, як раптом фінська війна.

сайт_иванова– Пішов воювати і повернувся навесні 1940-го. Поранений. Два ребра перебиті. Ноги обморожені. Поки його виходили – літо пройшло. А взимку ж не будеш добудовувати, – зауважує Людмила Петрівна. – Наступного року знову взялися за будівництво. Аж бачимо: їде вершник з повісткою. Війна! Усім колгоспом просили відстрочку для нашого батька, аби він накрив хату. І дали тиждень. Тато спішив, сусіди допомагали. Тільки-но поклали комиш, як через два дні знову вершник: «Ні, Петро, німець не чекає, поки ми хати понакриваємо дітям!». Перед тим, як його забрали, ми не спали всю ніч. Довго вечеряли, прощалися, плакали… Він одягнув дві сорочки: чорну, а поверх білу. Обидві йому наша мама вишила. Батько свято вірив, що ці сорочки берегтимуть його від кулі. Та не вберегли… Це ж був початок війни. Ви знаєте з історії, що тоді наші бійці були непідготовлені, розгублені. Або в полон потрапляли, або гинули на полі бою вже у перші дні. Зараз, якщо відкрию п’ятий том «Книги пам’яті Херсонської області», так там усі наші колгоспники: безвісти, безвісти, загинув… Там і наш батько… Йому було лише 35 років. Коли комусь у дім приносили похоронку, Боже, як тільки голосили… Це неможливо!.. А нам сповістили, що батько пропав безвісти. І ми надіялися. Мама каже: «Нема похоронки, значить живий!».

Вже після війни мама Людмили Петрівни пішла у військкомат. Але там вістей не було. Тільки завдяки листам у державні архіви аж у 60-х роках родина дізналася, що Петро Іванович Ківіка потрапив до полону, згодом звідти втік, а загинув під час битви за Сталінград. Людмила Петрівна приїхала до міста-героя на 30-річчя Великої Перемоги. Але на жодному з пам’ятних обелісків імені батька не знайшла. У братській могилі він спочиває вічним сном.

Мама Людмили Петрівни залишилася сама з чотирма дітьми. Вона стала вдовою у 30 років. Більше ніколи не вийшла заміж, але хату добудувала. І все життя, а прожила вона 88 років, сподівалася, що її Петро повернеться, і не дозволяла дітям продавати батьківський дім: «Петро прийде з війни і скаже: «Катю, а куди ж ти нашу хату поділа?» І що я йому скажу?!».

иванова1_сайтЛюдмила Петрівна Іванова більше 40 років пропрацювала вчителем початкових класів Скадовської загальноосвітньої школи №3 і щоранку йшла до дітей, як на свято. Виявляється, це батько мріяв, що вона стане вчителем. Він завжди говорив, що вивчить її на «наставницю». Щоб здійснити цю мрію, юна Людмила навіть пішла наперекір матері. Донька була її єдиною підтримкою та опорою у вихованні менших братів, після війни дівчина продовжувала працювати в колгоспі, а щоб отримати професію вчителя, буквально втекла з дому. Блискуче склала вступні іспити до Херсонського педагогічного училища, згодом знайшла собі підробіток, а на старших курсах забрала маму та братів до себе. Аби їм було легше.

Історія Людмили Іванової гідна цілої книги. Вона вражає життєлюбністю, незламністю внутрішньої сили цієї жінки, її вмінням турбуватися про інших і творити добро. Зараз, на заслуженому відпочинку, Людмила Петрівна залишається у «строю» – очолює раду ветеранів школи №3, є частим гостем багатьох культурно-історичних заходів, займається військо-патріотичним вихованням підростаючого покоління. Ну а суто жіноча радість – це її квітник. Тут Людмила Петрівна – наче справжня чарівниця. Бо ж на її подвір’ї та довкола нього майже ніколи не перестають цвісти квіти. Хіба це не диво?!

Тетяна Підгородецька.

Коментарів немає, будьте першим!

Прокоментувати:
Всі поля, позначені (*) обов'язкові для заповнення