Український англієць Юрій Лихогуб

юра 1 стор_сайт– Наприкінці важких дев’яностих скадовчанин Юрій Лихогуб виїхав до Ізраїлю у пошуках кращого життя. Йому було тоді лише 27 років. І доля, наче навмисно, посилала йому випробування за випробуванням, аби в них загартувати його характер і навчити обертати найбільші труднощі на безцінний досвід. Він уявляв, як житиме на Святій Землі, а став майже справжнім британцем. Чому майже? Та тому, що попри багато років і подій Юрій зміг не загубити у собі українську душу, зміг зберегти повагу до свого коріння. Він володіє п’ятьма мовами, але від цього не забув рідного українського слова. Він може дозволити собі відпочивати на мальовничих європейських курортах, але спочатку обов’язково завітає до Скадовська! Герой нашого наступного інтерв’ю завжди дасть чітку відповідь на запитання: «Хто ти і звідки?».

– Юрію, пам’ятаєте, що спонукало вас до того, аби виїхати з України?

– Я прожив у Скадовську двадцять сім років, якщо не рахувати службу в армії. Про еміграцію не міг і подумати, допоки були живі мої батьки, а коли їх не стало, я спитав себе: чому б ні? План був, як у Наполеона. Вирішив ознайомитися з єврейським життям ще в Україні. Поїхав до Євпаторії. У них є велика єврейська громада, стара синагога. На свята з різних країн світу приїздили раввіни, і я бачив, як вони підтримують свій народ.

– У вас єврейське коріння?

– Мама виявилася чистокровною єврейкою.

– Ви про це не одразу дізналися?

– Знав завжди, але надто про це не говорив. Бабуся моя – Розалія Берковна, дід – Соломон Абрамович. Я наполовину єврей, бо батько у мене був українець. А для Ізраїлю ти єврей, якщо твоя мати єврейка. Нам допомогли дуже швидко оформити усі документи та придбати квитки на літак.

– Пам’ятаєте, як вперше приїхали до Ізраїлю? Що вас чекало?

– Жах… (посміхається). Най-важчим було те, що ти не володієш мовою цієї країни. Перші кроки дуже важкі. Так, фінансово Ізраїль допомагає. На сім’ю з трьох чоловік за перші тринадцять місяців ми отримали близько десяти тисяч доларів. Але, скажімо, оренда квартири – чотириста п’ятдесят доларів. Продукти, товари першої необхідності – усе разом забирало до півтори тисячі доларів щомісяця. Кошти від продажу житла у Скадовську особливо не врятували – у 97-му в Україні була велика інфляція. Те, що батько будував тридцять років, у мене в Ізраїлі розійшлося за три місяці – така ось різниця у розвитку суспільства, у рівні життя. Це стрес! Особливо для радянської людини. Довелося ходити до коледжу, аби вчити мову. Пощастило – через три місяці знайшов роботу сек’юріті. Вночі працював, по дванадцять годин без жодного вихідного, потім дві години спав і вдень йшов навчатися. Ходив, як зомбі – очі червоні, у вухах дзвеніло від постійного недосипання.

– У такі моменти не пошкодували про свій крок?

– Абсолютно ні. Я знав, для чого це мені. До того ж в Ізраїлі був вибір – пройти через кібуц або одразу йти в самостійне життя. Кібуц – це щось подібне до комуни, де тобі допоможуть з роботою, житлом, навчанням, а потім поступово ти можеш відокремитися.

юра_слайдер– А багато в Ізраїлі вихідців з колишнього СРСР?

– Дуже! Ти розумієш, що ти тут не перший…

– З чим довелося зіштовхнутись у такому самостійному житті?

Коли ти народився не в цій країні, то й не одразу вдається відчути себе на своєму місці. Ізраїль – гарна країна, але цей регіон завжди воює. Довкола всюди арабський світ і навіть відступати можна лише повітрям або морем. По землі просто нікуди. Населення Ізраїлю на той час складало близько семи мільйонів чоловік.

Для порівняння, в Лондоні (хоча це лише місто) удвічі більше. Ізраїльські чоловіки весь час проходять військову службу. Спочатку – три роки, а потім щороку по два місяці, аж допоки тобі не виповниться сорок п’ять років. Отож, ізраїльська армія і вважається однією з найбільш боєздатних, тому що її громадяни не втрачають свого досвіду і, навпаки, постійно його нарощують. Жінки теж служать два роки. Звільняються від військової служби лише матері, які недавно народили дітей.

– І скільки років ви прожили в Ізраїлі?

– Недовго. Десь півтора року. За цей час зрозумів, що ця країна для мого менталітету важкувата. Туристи приїздять і бачать пальми, але ті, хто проживає там постійно, зіштовхуються з іншим життям. Багато терористів. Вибухають автобуси, нічні клуби… Коли я вже перебрався до Англії, на моєму колишньому місці роботи теж стався теракт. Це було у березні 2002-го. Були і загиблі, і поранені. А ще в Ізраїлі дещо важкий клімат. Вісім місяців літа, як на мене, це не зовсім зручно.

– Якщо Ізраїль зустрів вас спекотним сонцем, то Туманний Альбіон, куди ви вирішили переїхати, мабуть, традиційною похмурою погодою?

– Скажемо так: в англійців інший менталітет, Європа… Люди більш близькі по духу, тільки мова інша. Але за рік вивчив! А головне – там мир і спокій, все налагоджено, закони працюють.

– І все ж у європейській країні теж треба докласти чималих зусиль, щоб себе реалізувати…

– Усі, кого я знаю, прижилися на новому місці. Усім подобається, усі працюють, усі за кермом. Медицина хороша, безкоштовна. Школи безкоштовні.

– Податків багато сплачуєте?

– Податки усі платять за системою, ніхто їх не обминає. Тому, мабуть, і живемо добре.

– А слово «корупція» наскільки вживане у лексиконі англійців?

– У кожній країні є корупція в більшій чи меншій мірі. У нас вона десь є у дуже-дуже високих колах. А загалом, по блату нічого не робиться. Серед тих, хто шукає роботу, усі рівні і обирають кращих. Коли я влаштовувався сек’юріті, на інтерв’ю запросили близько сорока претендентів, а вакансій було лише чотири-п’ять.

– Про освіту у вас запитували?

– Коли я приїхав до Британії, за два роки пройшов чотири профкурси: фітнес-інструктор, персональний тренер, спортивний масаж і охоронець – це інакше виглядає, ніж у нас в Україні, більш подібно до роботи в сек’юріті в Ізраїлі. У чужій країні завжди доводиться перевчатися. Маю знайомих, які приїхали з дипломом бухгалтера, вивчили мову, пройшли нові курси і знову працюють бухгалтерами. А от лікарям важче – їм треба починати повністю з нуля і вчитися впродовж п’яти років.

– У нашій уяві Англія видається країною стриманою, педантичною, можливо, навіть холодною… Що про англійців скажете ви?

– Скажу чесно: британці вміють відпочивати і багато відпочивають. Вони люблять збиратися родинами, особливо у неділю. В Україні до нічних клубів ходить переважно молодь, а в Британії зайти повеселитися можуть і люди літнього віку. Як на мене, Європа дуже розвинена. У них набагато більше можливостей їздити на відпочинок до інших країн. Наприклад, можна полетіти на вікенд до Амстердаму, побути там день-два, а в понеділок знову вийти на роботу.

– А як щодо британської кухні?

– Британської кухні як такої немає. Вони погано готують. Зате широко представлені кулінарні традиції італійців, китайців, арабів, турків – усе це і переймають англійці. Багато різних ресторанів. Великим попитом користується фаст-фуд. А от продукти можна придбати, які душа забажає. Органічні, звичайно, дорожчі. Сало я, наприклад, купую польське та німецьке. Український помідор можу знайти в арабських шопах. І знаю, що це справді українське. Є в мене і шпроти, і кілька в томаті, гречка, оселедець…  Мабуть, вам цікаво буде дізнатися, що в Британії дуже дорогі алкоголь та цигарки. Вживаються заходи для того, щоб люди якомога менше палили. Пачка цигарок коштує близько семи фунтів – це в десять разів більше, ніж в Україні.

– А розкажіть трохи про своє місто…

– Я живу у місті Ньюкасл, назву якому дала фортеця, збудована в ХІ столітті. Поруч з нею стоїть замок. А ще в нашому місті і досі збереглися римські стіни, які раніше відділяли Шотландію від Англії. Ньюкасл – місто досить зелене, багато парків з водоспадами, старі будівлі, яким двісті-триста років, але все це чудово поєдналось із сучасністю. Маємо також свій аеропорт, річпорт, залізничний вокзал, недалеко від нас Північне море – дуже гарні пляжі, багато туристів, дорогі вілли, але, як на мене, вода дуже холодна для того, щоб купатися, навіть влітку.

– Юрію, те, що зараз відбувається в Україні, яким чином доходить до вас? Україна на перших сторінках таблоїдів?

– Усе це одразу з’явилося в газетах і на телебаченні. У нас показують саме українські новини, а не російські. І Велика Британія на боці України. Британці вважають Крим окупованим, політику Путіна засуджують. У жовтні цього року шістнадцять тисяч британських військових будуть у Польщі проходити навчання. Україну британці сприймають як частину Європи і тому прагнуть підтримати.

– Вибачте, а які ваші особисті переживання?

– Дуже боляче і важко… Серцем я з вами. Нехай і живу далеко, але добре пам’ятаю, хто я і звідки.

– Мабуть, тому ви їдете у відпустку саме сюди?

– Так, мене там ніхто не розуміє. Вони купують путівки на Ібіцу, до Турції, Італії, інших комфортних країн. А я приїхав у Скадовськ вже втретє. Цього разу привіз і сина. Вперше! Він народився у Скадовську і виїхав звідси, коли йому було два рочки. Сьогодні йому вісімнадцять.

– Що дають такі відвідини рідних місць?

– Вперше повернувся у Скадовськ через тринадцять років. Це було у 2012-му. Тоді не зміг втримати сліз. Вийшов з машини і сфотографувався біля знаку «Скадовск». І одразу заїхав на кладовище до батьків – я рано їх втратив, у 1994 та 1995 роках. А потім обійшов усіх рідних людей. Я їх і сьогодні завжди відвідую. Багатьох хочеться побачити. Тут у мене родичі, племінники, люди, яких я люблю.

– Скадовськ, на ваш погляд, дуже змінився?

– Скажу чесно: дороги у вас стали жахливі, море ви теж не чистите. Те, що будуються гарні пансіонати – дуже добре. Але ж не заради того їдуть відпочивальники, щоб сидіти у красивих стінах… А ще, коли я виїжджав з України п’ятнадцять років тому, не було такого виразного контрасту. Сьогодні бачу багато пишних «замків», і разом з тим, багато людей, які не можуть дозволити собі купити м’яса.

– Що ви побажаєте усім нам, українцям?

– Дуже наболіла ситуація з Кримом. Не хочеться, щоб це поширювалось і далі. Тримайтеся! Україна буде в Європі! Звичайно, спочатку чекає складний перехідний період, але в Європі добре налагоджене життя, і Україні буде чому повчитися.

– Юрію, я дуже вдячна вам за щирість і від імені всіх наших читачів бажаю усього найкращого в житті. Приїжджайте до нас частіше!

Спілкувалася

Тетяна Підгородецька.
Фото автора.

Коментарів немає, будьте першим!

Прокоментувати:
Всі поля, позначені (*) обов'язкові для заповнення