Життя прожити – не поле перейти

нужна_сайтЖила колись у Чулаківці велика,  дружна і працьовита родина. Дмитро та Уляна Бугаєнки ростили шістьох дітей і не боялися ніякої роботи, вміло хазяйнували, а тому й вважалися на селі небідними. Перед війною у їхньому господарстві, крім звичайного селянського добра і дбайливо доглянутої  худоби, були, як на той час, ще й «предмети розкоші»: велосипед, швейна машина та рушниця. Життя текло розмірено, діти підростали, старші ходили до школи. А 22 червня 1941 року мирне життя обірвалося, бо почалася війна. З тієї родини Бугаєнків найстарша донька, нині 84-літня Надія Дмитрівна Нужна, мешкає зараз у Скадовську. Багато літ про-жила на світі жінка, та пам’ятає роки лихоліття до найменших подробиць.

Якби ж не війна – пішла б собі дівчинка після літніх канікул до п’ятого класу. Та одного чорного ранку сільський голова оголосив на сходці, що на Радянський Союз напали фашисти – і життя в Чулаківці пішло шкереберть. Батько Надійки одним із перших у селі був призваний воювати. Лишилась Уляна з дітьми сама. Найменшому було сім місяців, а Надійці, єдиній помічниці, найбільше – 11 років.

Німці просувалися швидко, і вже у серпні селяни почали перебиратись у погреби – в придніпровських степах зав’язалися бої, а снаряди і бомби не розбирали, де селяни, а де військові. Багато хат у Чулаківці згоріло. А якось Надійка стала свідком повітряного бою – один німецький літак збив три червонозоряних. До місця падіння найближчого винищувача за селом збіглися підлітки, серед них була і Надя. Пілот загинув, селяни поховали його, і лише після війни стало відомо ім’я того льотчика – Федір Коновалов із Москви.

І ось одного ранку в Чулаківку прийшли німці. Усе було, пригадує Надія Дмитрівна, як у кіно: вимагали «яйка та млєко», ґвалтували дівчат, набрали з місцевих зрадників поліцаїв для встановлення нового порядку. Так розпочалось окупаційне життя – гірке, як полин. Селян примушували брати участь у «добровільних» кампаніях окупаційної влади по збиранню речей і продовольства для вояків вермахту, безплатно виконувати обов’язкові роботи по ремонту та розчищенню доріг, перевезенню вантажів, заготівлі дров. Українські селяни повинні були сплачувати понад дванадцять видів грошових і натуральних податків на рік. Чулаківців зобов’язали здавати на заготівельні пункти зернові культури. Перш за все це стосувалося посівного збіжжя. Воно вилучалося майже повністю, особливо напередодні посівних компаній 1942-1943 років. Нещадно окупанти забирали тваринницьку продукцію. Проводилися перевірки сільських господарств, обліковувалося наявне та використане зерно, овочі, картопля, продуктивна худоба та молодняк, шукали приховане продовольство та сировину. Якщо селянин продавав корову або іншу худобу, повинен був негайно повідомити комендатуру, кому саме її продано, за якою адресою. Колгоспи розпустили, землю роздали мешканцям села, але щастя у тому не було ніякого.

Бо що значить земля без тракторів, плугів і сівалок? Аби якось обробляти її, селяни гуртувалися. У кого залишилися коні та корови, ще справлялись, орали ними. А як було виживати Уляні з шістьома малими дітьми? Та доля виявилася прихильною до жінки. У вересні раптом повернувся додому її чоловік! Виявилося, що під Миколаєвом Дмитро потрапив в оточення, був у полоні. Потім, знесиленого і хворого, німці його відпустили додому. Раділи у хаті всі, ледь не плакали від радості, бо опора багатодітній родині – ось вона, за столом сидить! З ним уже не пропадуть…

Яким же сьогодні пам’ятає окупаційне життя ветеран війни Надія Дмитрівна? Злидні і нестатки – ось що зберегла її пам’ять. Дуже багато людей втратили найголовніше – житло. У пожежах згоріли небагаті селянські пожитки, невибагливий одяг і взуття, яких і до того було обмаль. Не стало запасів продовольства, худоби, навіть курей рідко хто тримав.

Рятуючи дітей і себе, селяни були вимушені роками проживати у землянках, погребах, хлівах, стайнях та інших непристосованих побудовах. Нерідко підселялися до родичів, знайомих, а то й до зовсім чужих людей. Тривале проживання в таких скупчених антисанітарних умовах недобре позначилося на здоров’ї, особливо дитячому.

У 1943 році Червона армія звільнила Чулаківку. Та війна ще йшла, батька Надійки знову забрали на фронт. У селі було відновлено місцеву владу і колгосп, дівчинка з тринадцяти років почала працювати у степу. Пішла було у п’ятий клас, та через місяць довелося залишити школу, аби допомагати матері годувати братів і сестер. «Усе для фронту, усе – для перемоги!» – під таким гаслом з останніх сил виживали тоді степові села Херсонщини. Головний тягар виносили на своїх плечах жінки. Гірко згадує той час Надія Дмитрівна, особливо роботи на бавовнику.

Важко було у роки війни, та не легше стало і після перемоги у 45-му. Нужда і голод запанували у нашому краї в неврожайних 1946-1947 роках. Але почали повертатися додому з війни чоловіки. У 1946 році прийшов і Дмитро Бугаєнко. Уляна зустріла його з усіма дітками. Згодом народила ще одну дитину. Пораділи, що всі живі, потім погорювали за втраченим часом і знову «запряглися» до звичної роботи, щоб ростити нове покоління Бугаєнків.
Попри пережиту війну, Надія Дмитрівна все ж вважає себе щасливою людиною. Вона була охочою до науки, вивчилася на трактористку, її працю цінували та відзначали. У 23 роки вийшла заміж, разом з чоловіком освоювала цілинні землі у Казахстані. Побачила чимало світу, але повернулася до Скадовська. Тут колись починала свою механізаторську біографію у місцевому колгоспі, і наше місто стало рідним для неї на все життя.

Юрій БОНДАРЄВ.

Коментарів немає, будьте першим!

Прокоментувати:
Всі поля, позначені (*) обов'язкові для заповнення