Аули Джамбойлуцької орди

У ХVІІІ столітті між Дніпром та Перекопом розмістили свої кочовища ногайські племена Джамбойлуцької орди, заполонивши таким чином весь простір сучасного Скадовського та сусідніх районів. Джамбойлук або Йембойлик означає «ті, що живуть по берегах річки Емби» (татарською – Джем), що в сучасному західному Казахстані.

У 1627 році під натиском калмицького хана Хо-Урлюка ця орда відкочувала до річки Волги, звідки сераскир Кубані Делі-Солтан повів 10300 родин джамбойлуків та єдисанців на Кубань. У 1717 році вони знову переселилися на Волгу, а 1723 року знову на Кубань. Звідти потім велика частина ногайців перемістилася у Східний Ногай, куди близько 1728 року прийшли інші орди, які очолював Батир-Таіджі.

Територія кочування ногайців стабілізувалася після 1739 року, коли ногайські орди перейшли під владу Кримського ханства та розселилися у Північному Причорномор’ї. Сюди, зокрема, перекочували такі родоплеменні об’єднання ногайців, як буркути і кангли, та родові підрозділи, зокрема елембет і карга. Ці назви залишилися в топоніміці сучасного Причорномор’я. До цього часу формуються основні поселення ногайців. Хоча поселення на берегах Джарилгацької затоки, без сумніву, сформувалися до 1736 року, але саме після військової експедиції генерала М.І.Леонтьева вони з’явилися на карті Північного Причорномор’я.

Цікавою є “Carte de la Krimee et partie du theatre de la Guerre entre l’Armee des Russes, et celle des Tures, en 1737”. Уздовж чорноморського узбережжя, вiд Тендри до рiчки Каланчак, вказані такі поселення: Korzoga, Lerapku, Kokczоgar та Czogar. Локалізувати їх важко, але, здається, Kokczogar знаходився на місці стоянки Baрзeli, у межах сучасного села Красне. Частина слова «Кьок» перекладається з татарської як синьо-сірий. «Czogar» та «czagar» від татарської «зaхaр» – «отрута». Отже, поселення Czogar може означати отруту, а Kokczogar – синьо-сіру отруту. Останньою можуть бути зарості солероса європейського, які мали синьо-сірий відтінок на початку літа.
В «Атласi Росiйської iмперiї» (1745 рік) є карта Малої Татарії, де на схід значиться Кокзогар, далі Чагар (на місці Czogar). У ногайців чагар – це залежний або кріпосний селянин. Назву «Чагар» згадує Шарль де Пейсонель якраз у 1750-1762 роках. Тоді татарські черкеси ділили кожне плем’я на чагари, кожен чагар об’єднував 10 родин. Можливо, Чагар походить від ногайського слова «зonрar» (чонгар), що означає безмежний степ. Кримськотатарське «зeger» означає колючий чагарник. Тюркське слово «чагар» також означає гирло річки, що заросло дрібним чагарником. Можливо, це гирло річки Карга?

Але, якщо бути більш точним, терміни «Чагар» та «Загар» мають більш ранні корені, що відносяться далеко вглиб віків, до скіфських та сарматських часів. Обидва слова зі скіфської та сарматської мов перекладаються як «бойова сокира». Тобто, ногайський аул Чагар (Загар) розташовувався на місці більш раннього поселення, яке зберегло свою прадавню назву.

Шарль де Пейсонель (1758 рік) вказує: «Джамбойлуцька орда розділена на п’ять племен: Дірд, Іалі-гніц, Агагджє, Котскаркумлар і Канілтчак, а племена поділені на аули. Землі кожної орди були розділені поміж племенами, території яких визначаються певними територіями, що визначаються відомими кордонами. Джамбуйлуцька орда вела торгівлю з Очаковом і Перекопом, але не на гроші, а більшою частиною на обмін. Монети у ногайців були розповсюджені в обмеженій кількості та й то переважно кримські, а турецькі маловідомі».

Йоганн Тунманн вказує на малі родини, що входять до великих орд Східного Ногаю: Хаджі-Герай, Чазлу, Канглі-Аргаклі, Івак, Казай-Мірза, Ісмаіл-Мірза, Тєліак, Ірхан-Канглі (або Юхан-Канглі), Бадракі, Джєгал-Болді, Бояташ та Баютай. Щоб дізнатися, де конкретно були поселені ці орди, найкраще підходить «Карта кордонів Польщі, починаючи від Балти і до річки Сині Води, включаючи слободи козаків Уманських і Запорозьких, степи татар Очаківських, Бессарабських і Ногайських із їх ордами, як вони є в 1767 році», що була укладена Річчі Заноні. Проте, карта демонструє лише третину земель Східного Ногаю.
На карті «Полуостров Крым с пограничными землями 1774 г.» є теж Мечеть Корзога, Мечеть Алши. Уздовж берега від острова Савік до острова Бензан розташовані поселення Мерапки, Циганська Долина, Загар. Циганська Долина – це, вочевидь, нинішнє село Володимирівка. Підтвердженням тому є карта Федора Єгоровича Самсоні-Тодорова (1894 рік), де на місці сучасної Володимирівки вказується поселення Циганка.

Про мечеті писав Йоганн Тунманн у книзi «Кримське ханство» (1777 рік). У главі «Схiдний Ногай» вказано ось що: «Посередині кожного аулу знаходиться мечеть, маленька, без вежі, побудована з каменю, чотирикутна, з дахом, покритим порожньою черепицею, більш схожа на стійло, ніж на храм». Тунманн описував ногайський степ, що, за його власними даними, «лежить пiд однією широтою з Женевою та Нантом», тобто вiд 46°10′ північної широти, а це територія сучасних Цюрупинського, Голопристанськогого, Скадовського та Каланчацького районів.

Йоганн Тунманн, у книзі «Кримське ханство» описав також побут і звичаї ногайців Джамбойлуцької орди, що проживали в населених пунктах Alscha, Ziganska Dolina, Kokczоgar та Czogar. Автор писав: «Ногайці мають своїх мурз, як кримці, з них деякі з великих родин. Вони перебувають під владою кримського хана, але їхня покора йому дуже умовна. Вони йдуть за ним у його війнах, платять йому частину здобичі та деяку плату за кожного бранця, яка зростає від одного талера до трьох дукатів. Вони також зобов’язані посилати до нього чотирьох мурз на свято великого байраму, щоб побажати йому щастя і привезти подарунки. Часто вони погоджуються визнати владу призначених їм беїв, які належать переважно до принців крові. В іншому вони чинять, як хочуть, часто бунтують, і влада хана ніколи не була достатньою, щоб тримати їх у покорі. Вони значно брутальніші від кримських татар, живуть переважно в наметах, кочують і мало займаються землеробством. Вони їдять конину, п’ють кобиляче молоко і живуть все ще так брудно й огидно, як і предки. У них пласкі, чорно-коричневі зморшкуваті обличчя, маленькі запалі очі, запалий ніс і дуже мало волосся на обличчі. Вони схильні до грабунку і не пропускають випадку пограбувати мандрівника, але даремно нікого не вбивають, хоча охоче продають бранців, якщо почувають себе у безпеці. Взагалі, вони дуже гостинні, дають просто так, що мають, і навіть сердечно запрошують іноземців-мандрівників, якщо тільки вони гарної статури, розважатися з їхніми найкращими бранками. Вони носять дуже короткі сорочки з паперової тканини, дуже широкі штани з грубого сукна чи овечих шкур, їхні жупани вироблені з ситцю; поверх жупанів вони одягають ще баранячу шубу, причому залежно від пори року вивертають хутро то назовні, то всередину. На війні, крім лука і шаблі, вони тримають ще довгий дротик, кинджал за поясом і шкіряні мотузки, щоб зв’язувати впійманих ними бранців. Лише дехто має вогнепальну зброю, їхня хоробрість не дуже славиться, але фельдмаршал Мініх вважав їх найхоробрішими з татар. Звичайна їхня їжа – просо, ячмінь і гречка, які вони вирощують; далі – м’ясо коней, худоби та баранів, яких вони мають великі отари; вони не гидують також їсти м’ясо тварин, зморених хворобами».

Далі у главі «Схiдний Ногай» Йоганн Тунманн вказував, що «звичайно, ногайці п’ють воду, але коли хочуть розкошувати, то кумис і мед. Їхні хатини чи намети досить гарно і міцно збудовані; вони круглої форми і мають у поперечнику приблизно вісім п’ядей; стіна, що має приблизно чотири п’яді заввишки, складається з хрестоподібно закріплених один з одним брусків завширшки і завтовшки в один дюйм. Верх, що спирається на ці стіни, скріплений такими ж брусками. Знадвору все вкрито очеретяними матами, а нагорі ще й коричневою повстю, крізь яку не пробивається ні вітер, ні дощ. Нагорі, посередині куполоподібного даху, є круглий отвір зо дві п’яді в поперечнику, який одночасно є і вікном, і комином; крізь нього стримить жердина, на якій майорить прапор. Посередині підлоги намету знаходиться вогнище, в якому замість дров запалюють очерет або сіно. Двері такі низькі й вузькі, що у них ледве можна пролізти. Очеретяна циновка, два набитих волоссям матраци, невеликий дерев’яний ящик, шабля, лук і сагайдак чи, якщо татарин багатий, рушниця та пістолет, складають весь домашній скарб. За декілька кроків від цього намету стоїть інший, де живуть дружина і діти татарина; тут знаходиться і кухонне причандалля, що складається з одного великого й одного малого залізного казана, таганка і двох чи трьох дерев’яних мисок. Ці намети у такому вигляді, як вони стоять, ставляться на вози і перевозяться з одного місця на інше. До цих наметів прилаштовується стійло для худоби та комора, переважно з очерету, обліпленого гноєм замість глини. Потім житло обгороджується очеретяним тином. У селищах залишаються між садибами порожні проміжки у 50 чи 60 кроків. Посередині кожного селища знаходиться велике, звичайно, кругле місце, де молоді татари на піщаному пагорбі змагаються. На іншому майданчику стоїть мечеть, маленька, без вежі (мінарету), збудована з каміння, чотирикутна, з дахом, вкритим дутою черепицею, більше схожа на стійло, ніж на храм. Ногайці – сунітські магометани, як і кримці, але в них дуже обмежені погляди на свою релігійну систему. Постів та інших обрядів погано дотримуються. У них збереглося багато забобонів монголів-язичників. Так, наприклад, вони все ще вішають конячі голови на огорожу, вважають кожен тринадцятий рік нещасливим і так далі. Але вони не переслідують нікого через його релігію і зовсім не намагаються навертати інших у свою віру. Продукти своєї країни вони збувають у кримські міста і купують там те, що їм потрібно. Головні предмети збуту складають ячмінь, просо, масло, мед, віск, вовна, шкіри, ягнята та інше. Товари ці вантажаться переважно у Гезльові (Євпаторії) та відправляються у Константинополь, їхні бики і їхні коні купують більше за всіх росіяни та поляки. Після того, як Кінбурн перейшов до рук росіян, це місце, можливо, притягне до себе більшу частину ногайської торгівлі».

Йоганн Тунманн описував також природнi умови, флору та фауну ногайського степу: «Степ представляє собою рiвнину, тут відчувається великий недолiк у прiснiй водi, але ґрунт родючий. Спаржа, часник i цибуля ростуть у великiй кiлькостi в дикому станi; тюльпани тут – звичайнi квiти; трава росте вище людського зросту. Найбiльше ногайцi сiють червоне i жовте просо, дуже грубозернисте, що служить їм щоденною їжею, та ячмiнь. Клiмат надто суворий, часто заморозки починаються з кiнця вересня. Взагалi ж, зима стерпна, але дуже мiнлива та сира. Снiг рiдко буває довше п`яти-шести тижнiв. Частина Чорного моря замерзає майже щозими. Навеснi бувають частi бурi, дощiв мало, тому ґрунт незабаром висихає. Лiтня спека легко переноситься внаслiдок постiйних вiтрiв, але чутлива і шкiдлива для здоров’я. Грози влiтку частi та сильнi. Уже з перших днiв серпня ночi стають дуже холодними. Крiм вовкiв, русакiв, лисиць, борсукiв, бабакiв, куниць, диких кабанiв, оленiв i диких кiз тут є також дикi конi та дикi барани. Зайцi, рябчики, курiпки водяться в такiй кiлькостi, що росiяни пiд час переходiв по степах часто ловили їх руками. З комах тут зустрiчаються тарантули та сарана».

«Карта представляющая Крым и Степь Крымскую из новейших известий сочиненная при Академии Наук Я.Ф. Шмитом в 1777 г.» демонструє нам п’ять островів від Кінбурна до Перекопу. Перший – Сабік, і належав він, згідно карти, Російській Імперії. Далі, вже на татарській території, острови Тендра, Терлаган, Тенгел та невеличкий острів без назви. Проти острова Тенгел, на материковому узбережжі, на захід від річки Каланчак розташоване поселення Кокзагар, а на схід від річки Каланчак знаходилося поселення Чагар.

У лондонському “New system of geography…” (1762 рік), в описі Європейської Туреччини, вперше вказано, що Abloe, Alsza, Cyganskaja Dolina та Kokzogar – невеликі міста між Дніпром та Чорним морем. Ця ж фраза повторюється в “Nouveau traitй de gйographie” (1769 рік) та в четвертому томі Дитячого атласу Російської імперії (1771 рік), що вийшов одночасно французькою та російською мовами. Російський текст був такий: «Албое, Алса, Цыганская долина и Кокцогар, маленькие места между Днепром и Черным морем».

Назва селища «Циганська долина» є, мабуть, не власною назвою населеного пункту, тобто не місцевою. Татари та турки називали кримських циган чингенелер, а самі цигани в Криму найменовували себе як урмачеллер. Отже, назву маленькому місту, без сумніву, дали російські військові у 1736 році. Але чому за аулом Циганська долина шлях повертав на північ?

10 липня 1774 року, відповідно до Кучук-Кайнарджійського мирного договору між Османською та Російською імперіями, джамбойлуки та єдичкульці були визнані вільними народами та незалежними від якої б то не було влади, крім влади їхнього власного хана. Та оскільки за тим же договором кут між Дніпровським лиманом і Чорним морем, на якому лежать Кінбурн (разом з Кінбурською косою), став належати Російській імперії, ногайці потроху відкочовували на схід. Орди залишили території, що нині входять до Голопристаньского та Цюрупинського районів Херсонської області. Російська влада провела межування земель для майбутніх сіл Олешки, Кардашинка, Козачі Лагері, Раденське, Великі Копані, Малі Копані, Костогризове та Чулбурда. Кочування ногайців перемістилося на території сучасних Скадовського, Каланчацького, Чаплинського та Новотроїцького районів. Крім того, в період 1774-1783 років ногайці вже намагалися уникати Кінбурнського шляху, що йшов на Перекоп. Загальна чисельність Буджаківської, Єдисанської, Джамбойлуцької та Єдичкульської орд складала в 1782 році близько 70000 родин. 17 жовтня 1782 року росіяни вкотре оволоділи фортецею Перекоп і більше ніколи її не залишали.

8 квiтня 1783 року Кримське ханство було приєднане до Росiйської імперiї. Серед розпоряджень Г.О.Потьомкіна віднаходимо ордер № 39, виданий бригадиру й барону Івану Остаповичу Ферзену, датований 8 червня 1783 року. В ордері наказується, що Киргизька орда, яка кочувала північніше Перекопської лінії, просила генерал-губернатора через тісноту дозволити їй розширити межі кочування. Проте, світлійший князь, не вбачивши користі від перебування орди між Дніпром та Чорним морем, наказав відіслати цю орду до Молочних вод, щоб там стати своїми аулами.

У наступному ордері графу Антону Богдановичу де Бальмену, датованому кінцем червня, світлійший князь Григорій Олександрович пояснює причини переселення тим, щоб кочівників вберегти від можливих утисків з боку російських військ, які все частіше рухалися як до Перекопу, так і від нього. Також світлійший князь зазначає, що переселення даної орди зменшить навантаження на криниці та копанки, вода з яких була вкрай потрібна російському війську. Наприкінці автор ордеру вказує, що у випадку необхідності переселити орду назад, аби та заспокоїлася, він не бачить у цьому чогось неможливого. Проте, подальша історія показала, що кочівники ногайської орди вже ніколи не повернуться в межі між Дніпром та Перекопом.

Олег Лиховид.
Далі буде.