Микола Маковій народився у 1952 році в місті Кривий Ріг. У 1975 році закінчив Криворізький політехнічний технікум. З 1985 по 1992 роки брав участь у семи радянських антарктичних походах за кермом всюдихода у складі санно-гусеничних поїздів до полюса холоду. Починаючи з 2000 року, пройшов шлях від інженера-механіка-логіста Національного антарктичного наукового центру, учасника українських антарктичних експедицій в якості провідного спеціаліста до керівника логістичного напрямку, керівника експедицій. Має численні почесні грамоти і нагороди. Заслужений полярник України. Почесний громадянин міста Київ та міста Кривий Ріг.
Росія після розпаду Радянського Союзу вирішила, що саме вона є правонаступницею усіх полярних наукових станцій в Антарктиці. Досвідчені українські науковці залишилися «за бортом». Україні було відмовлено у передачі хоча б однієї станції. Але завдяки англійцям у 1996 році український прапор замайорів на Південному полюсі. Британська антарктична служба передала Україні свою станцію «Фарадей», яка одразу ж отримала нове ім’я – «Академік Вернадський». З того часу наша держава розпочала активну дослідницьку діяльність Антарктики.
І хто б міг подумати, що саме у Скадовську наприкінці цього літа ми зустрінемо керівника українських полярних експедицій (їх у нього за плечима аж п’ятнадцять), заслуженого полярника України Миколу Івановича Маковея. Як виявилося, він вже багато років незмінно відпочиває на острові Джарилгач і залюбки погодився розповісти про життя українських полярників для читачів газети «Чорноморець».
– Миколо Івановичу, я не помилюся, якщо скажу, що ваша професія не для слабкодухих, її треба дійсно любити. А як стали полярником ви?
– Я з дитинства мріяв мандрувати, закінчив Криворізький політехнічний технікум і працював машиністом тепловоза на заводі «Криворіжсталь». А в 1985 році мене вирішили направити у закордонне відрядження до Нігерії. У місті Лагос Радянський Союз тоді будував металургійний комбінат. Я мав задачу навчити тамтешніх працівників водити тепловози. Та коли мої документи відправили до міністерства, вони подивилися і вирішили відрядити мене не до Африки, а до Антарктики. Викликали мене й так і сказали. Ось так я вже двадцять років «штурмую» Південний полюс, вже давно й сам очолюю українські антарктичні експедиції та є керівником логістичного напрямку.
– Мабуть шлях до станції тривалий і сповнений пригод?
– Маршрут формується у Києві. Обираємо найбільш безпечну авіакомпанію. Адже в житті все буває – десь страйкують сьогодні, десь – завтра. Останнього разу ми летіли з Борисполя до Стамбулу. Звідти – до бразильського Сан-Паулу. Цей переліт тривав сімнадцять годин без посадки. Із Сан-Паулу – до столиці Аргентини Буенос-Айреса. Звідти літаком до Ушуайя – це найпівденніше місто світу. Уявіть собі: в цілому переліт триває більше двох діб. Коли полярник виходить з літака в Ушуайя, ледь потрапляє у двері аеропорту. …Потім ми сідаємо на корабель льодового класу «Polar Pioneer».
Найбільш небезпечним на цьому шляху є подолання протоки Дрейка. Це ділянка океану між південним кінцем Південної Америки – мисом Горн, і Південними Шетландськими островами біля узбережжя Антарктики. Протока Дрейка відома серед моряків своїми страшенними штормами з хвилями заввишки десять метрів, які вирують тут більшу частину року. Ця протока дуже підступна, оскільки тут зустрічаються два океани – Тихий та Атлантичний. Подорож забирає ще дві з половиною доби. Дістаємося до першого півострова – Південна Георгія. Там знаходяться антарктичні станції Бразилії, Аргентини, Чилі, Росії, Китаю… А потім залишається 600 миль до півострова Галіндез – тут і знаходиться українська полярна станція «Академік Вернадський».
– Які були ваші перші враження від прибуття на Південний полюс? Не пошкодували?
– Знаєте, у кожної людини є певний страх. І я не знаю, хто може такого не боятися. На науковій станції «Восток», куди я вперше прибув у 1985 році в складі радянської 
експедиції, температура повітря -86 градусів, висота над рівнем моря 4482 метри. Аби дістатися туди й назад, довелося пройти в один бік півтори тисячі кілометрів і стільки ж – у зворотній. У такий неймовірно складний похід відібрали 22 чоловіка – найбільш витривалих та досвідчених. Взагалі, тих, хто йшов на Південний полюс, завжди називали полярниками-космонавтами. В американців і справді, перш ніж летіти до космосу, космонавти проходять тримісячну підготовку в Антарктиці.
Мені запам’ятався такий випадок: коли ми вперше прийшли на станцію, механіки, а це дорослі чоловіки, почали плакати. «Якщо ти дістався хоча б в один кінець походу, ти вже повинен плакати від щастя», – пояснили вони мені. Особисто я чотири рази ледь не загинув. А сьогодні у мене навіть є книги про те, хто виживає в Антарктиці.
– І хто ж?
– Той, хто вміє керувати власною психологією, вчасно перелаштуватися, хто вміє не засумувати. Найважче полярнику перенести розставання з родиною – у кожного на станції біля ліжка фотографії дружини та дітей, батьків. Сім’я у полярника теж має бути міцна, витривала, яка вміє чекати. Адже раніше експедиції сягали року-півтора. А в наш час – сорок п’ять діб. І все одно мої рідні знають, скільки випробувань може чатувати на полярника і тому хвилюються.
– Коли була ваша остання експедиція?
– У квітні цього року. В Антарктиці у цей час глибока осінь. А коли у нас літо, у них – зима.
– Такі заходи фінансуються державним коштом?
– Так, це державна програма. Мати свою станцію дуже престижно для кожної країни. Наприклад, Білорусь вже сім років пробиває собі «доріжку» на Південний полюс… Тут просто безмежні можливості для науки. Полярники, до-сліджують озоновий шар над Антарктидою, проводять метеорологічні, геофізичні, геологічні дослідження, вивчають рослинний і тваринний світ і всі ці дані передають і привозять до України.
– А ви бували на станціях інших держав? У нас не гірше?
– В Антарктиці представлено сорок вісім держав. На станціях двадцяти з них мені довелося побувати. Українська станція дуже затишна і комфортна. У розпорядженні наших полярників сауна, більярд, кінозал, бібліотека, і якщо ти вмієш контролювати себе та свою психологію – нормально виживеш у цих умовах.
– А якась патріотична символіка на станції присутня?
– Два роки тому переді мною була поставлена задача побудувати православну капличку. Її виготовили з дерева на материку і доставили на китайську станцію. Звідти ми її привезли і за три доби встановили. Назвали капличку в ім’я святого рівноапостольного князя Володимира, а освятив її архієпископ Львівський і Галицький Августин – для цього він теж вирушив з нами в експедицію. Створення храму – важлива справа, адже у духовній атмосфері теж легше переживати складні моменти. В Антарктиці церкви є на болгарській, перуанській, російській станціях. А наша капличка стала найбільш південною культовою православною спорудою. До речі, з Криворізької єпархії туди було доставлено ікону святого Миколая – покровителя мандрівників, моряків… А коли я наступного разу вирушив до Антарктики, було цікаво подивитися, ходять полярники до каплички? Ходять!
– А як із харчуванням на Південному полюсі? Щось із собою везете особливе?
– Так, полярники завжди замов-ляють один одному сало (сміється). Про мене навіть писали у всеукраїнських газетах щось на кшталт: «Микола Маковій примудрився провезти п’ять кілограмів сала…». Розумієте, в Аргентині можна теж купити сало, але в них поросятка маленькі і сала як такого практично немає. Тож коли я перетинаю кордон, завжди стараюся сховати наше сало у чемодані так, аби песик в аеропорту його не почув. Особливо Буенос-Айресі – там нас перевіряють найбільш прискіпливо.
– Одним із символів Південного полюсу є імператорський пінгвін. Які враження викликає зустріч із цими створіннями?
– Вони неабияк знімають стрес. Ми з ними і розмовляємо, і обіймаємо їх – пінгвіни зовсім не бояться людей. Вийдеш вранці на поріг станції, а вони вже чекають. Можливо, їм просто цікаво за нами спостерігати і вони приходять, як до зоопарку, щоб почудуватися з нашої поведінки.
– Миколо Івановичу, ви вже багато років відпочиваєте саме у Скадовську. Це можна назвати справжньою мандрівкою із зими у літо. Чому так полюбляєте наше місто?
– Я на всі двісті відсотків впевнений, що у Скадовську, на острові Джарилгач, де працює мій великий друг Василь Гаврилович Знахаренко, я набираюся найбільшої енергії, бадьорості та сил для наступного походу на Південний полюс. І це я із задоволенням розповідаю своїм друзям, які їдуть на відпочинок до Ялти та інших «розкручених» курортів. Ваше море зняло з мене усю важкість і загартувало для наступної експедиції. Це вже буде шістнадцята за рахунком.
– А на Північному полюсі не випадало побувати?
– Був. Минулого року. Так би мовити, проклав місток від одного полюсу до іншого.
– Скажіть, невже за всі ці роки жодна інша країна не намагалася вас переманити?
– Намагалися – і станція Південно-Африканської Республіки, і англійська станція запрошували на роботу. Але не ті гени дали мені батьки, щоб шукати кращих місць. Виховували бути відданим державі, попри будь-які труднощі. І я віддаюся повністю.
– Дуже дякую за інтерв’ю. Здоров’я, наснаги вам для подальших експедицій і чекаємо вас наступного літа на відпочинок у Скадовськ!
Запитувала
Тетяна Підгородецька.