Ніна Мойсеєнко (ліворуч) з подругою Надією. Скадовськ, 1954 рік.
Нашому місту виповнюється 120 років. Давно немає на світі свідків тих часів, коли місто на березі моря робило свої перші кроки. Та якщо розділити прожитий Скадовськом час навпіл, то вийде 60 років. Яким же було наше місто на «екваторі» свого 120-річного шляху? Свідків того часу знайти серед нас нескладно.
Ніна Іванівна Мойсеєнко приїхала до Скадовська у далекому 1953 році. З того серпневого дня, коли молода вчителька отримала призначення до нашого міста, минув 61 рік. Кажуть, найперше враження є найбільш яскравим і міцно залишається у пам’яті. Я запитую у Ніни Іванівни: чи так воно насправді?
– Саме так, – погоджується вона. – Ось ніби вчора це було: ми, молоді вчительки, стоїмо у кузові вантажівки-«полуторки», а машина, лишаючи за собою хмару куряви, заїжджає у Скадовськ через так звану «Сусличку». Ми побачили убогі мазанки під жовтою глиняною покрівлею. За кілька хвилин машина зупинилася біля аптеки. Вийшли у центрі містечка, перед очима – алея, два ряди низеньких магазинів (вулиця Радянська), площа і базарчик. Зізнаюся: враження не було святковим. До того ж, літо 1953 року було тривожним. У березні помер Йосип Сталін, багатьом здавалося, що без нього настане кінець світу, і гнітючий настрій людей був відчутним скрізь, куди не поїдь.
А ми приїхали на Південь і з цікавістю приглядалися до життя скадовчан. З подругою зняли кімнату у родини Мінаєвих – Андрія та Євдокії. Господиня розповідала, як вона змолоду працювала у домі Сергія Скадовського покоївкою, а згодом старшою над прислугою.
Працювали ми, вчительки, багато і старанно, а у вільний час ходили в кінотеатр ім.Тельмана. Він стояв на місці нинішнього супермаркету «АТБ». Нерідко прогулювалися вулицями містечка. Можливо, нинішнім мешканцям Скадовська цікаво буде знати, що у довгому одноповерховому будинку навпроти нинішнього Центру зайнятості був готель, на місці міської ради – ринок, а там, де нині спортивна база «Колос», був магазин продовольчих товарів. Поруч стояв великий бак, з якого продавали керосин. Усі будівлі якось безладно розкидані, між ними були пустирі. А от райвідділ освіти так, як і тепер, був у нинішній будівлі.
Колектив вчителів Скадовської семирічної школи №2, 1954 рік.
На мій погляд, саме у 50-ті роки почало формуватися середовище скадовської інтелігенції. Приїжджали сюди на роботу лікарі, вчителі, інженери, особливо, коли у Скадовську розташувалося «БМУ-23». Тоді ж почала зростати кількість населення за рахунок мешканців Чалбасів (нині село Виноградово Цюрупинського району) і Карги (село Приморське). Потім на вулицях міста з’явилося багато переселенців з Чернігівщини та Західної України.
Директор школи №2, де я працювала, Пилип Макарович Перець, дав мені прочитати невелику книгу про перші роки побудови Скадовська. Запам’ятався епізод з цієї книжки: невідомий перехожий пожертвував на будівництво храму два карбованці. На той час це були великі гроші. Я переписала цей твір, але копія десь загубилась. А жаль, дуже цікаво там описано початок будівництва Скадовська. Наведу приклад: коли настав час розширювати школу, то всіх учнів зобов’язали здати 100 колибин (глиняних блоків). Ось такі традиції були закладені нашими земляками.
Електричне світло було лише на бавовняному заводі, згодом від нього дали світло школі. По місту були розкидані артезіанські свердловини, з них качали питну воду. Хто жив далеко від них – витрачав багато часу, щоб запастися водою. Для приготування їжі скадовчани масово користувалися примусами і керогазами. Бувало, через це виникали пожежі. У 50-х роках почали переходити з мазанок у будинки з каменю-черепашнику, який тоді завозили до Скадовська у великій кількості. Потім накидати на стіни «шуби», тепер же обкладають силікатною цеглою.
Харчування людей було невибагливим, простим, як і тепер. Проте вживалося багато риби, особливо бичків і ставриди. Не стерлося з моєї пам’яті, що у ті часи кавуни були зовсім не схожі на нинішні. Вони були великими, до 20 кілограмів, і надзвичайно солодкими та ароматними. Та й дині були запашні. А от виноградників у дворах ще не було, їх почали садити, коли в особисті господарства провели водогін.
Берег моря того часу відрізнявся бузковими «джунглями», твердим морським дном і набагато чистішою водою, ніж тепер. Але і в ті часи земснаряд постійно поглиблював фарватер для заходу суден, так само море викидало на берег багато камки.
Шкільне життя було цікавим. Учні вчилися старанно, класи змагалися між собою за кращі показники успішності. Старшокласниці пишалися косами, тоді вони були головним критерієм дівочої краси. Коли у 60-х роках прийшла мода на короткі зачіски, я довго не відрізала свою косу. Боялася, що цей приклад підхоплять мої вихованки. Отак і минали роки. Тепер Скадовськ став рідним для мене містом. Я не можу уявити, яким би було моє життя десь в іншому місці, здається, що такого просто не могло б і бути!
Слухаючи Ніну Іванівну, розумієш просту істину – доля кожної людини навіки переплітається з місцем, де вона живе. А місто росте і розвивається завдяки його мешканцям. Кожен із нас ніби кладе свою невидиму «цеглинку» у стіну будови під назвою Скадовськ. І зовсім немає значення, ким зроблено цей вклад – учителем, лікарем, слюсарем, водієм, підприємцем чи поштарем. Ким завгодно, незалежно від віку, статі й освіти. Бо називається ця «цеглинка» часткою душі.
Юрій Бондарєв.