Кожна людина, яка у своїй професійній діяльності досягла справжнього успіху та професіоналізму, варта поваги. А коли ця людина – хірург із золотими руками, тоді і його особисте свято стосується всіх оточуючих: рідних, друзів, колег, а тим паче вдячних пацієнтів! 22 лютого Володимир Петрович Соценко, завідуючий відділенням хірургії Скадовської центральної районної лікарні, відзначатимете своє 60-ліття. Не дивно, що до цієї чудової дати ми вирішили запитати у ювіляра саме про пройдений ним трудовий шлях. Адже саме праця є однією з головних справ його життя.
– Володимире Петровичу, а ким ви мріяли бути в дитинстві?
– З самого малечку я хотів стати військовим лікарем. З 10 років планував вступити до військового закладу, бо мені подобалася форма військових лікарів. Навіть на святковому плакаті на випускному вечорі мене намалювали у медичному спецодязі (згадує з посмішкою).
– І де ви вирішили навчатися?
– Після закінчення 10 класів Скадовської ЗОШ №1 у 1971 році я вступив до Запорізького державного медичного університету. По закінченні вузу мені присвоїли звання лейтенанта медичної служби. У 1978 році я пройшов інтернатуру в місті Херсоні на базі клінічної лікарні Суворовського району. І в серпні цього ж року повернувся до Скадовська та влаштувався на роботу. Навесні 1979 року я одружився, а восени прийшла повістканалююсь як хірург до сьогоднішнього дня. А ще, окрім медичної діяльності, з 2006 по 2010 роки був депутатом міської ради, беру активну участь у громадському житті міста.
Тут щодня рятують життя.
– Володимире Петровичу, і звідки ви черпаєте стільки сил та натхнення?
– Лікар – це справді дуже тяжка та відповідальна професія. Коли я планував стати хірургом, розумів, що це дуже серйозно, але не міг подумати, що настільки… Особливо важко було в курортний сезон, коли чисельність населення збільшувалася за рахунок відпочиваючих до 200 тисяч осіб. А ургентували ми по-черзі, тиждень через тиждень. Ото були безсонні ночі, по 10-15 викликів за ніч. А вранці треба бути на робочому місці, як «огірок». Тоді я був молодий, сповнений сил, 20 хвилин сну – і знову в бій за людські життя! Але уявіть собі, коли лікар, три ночі не спавши, продовжує приймати пацієнтів: втомлений, з червоними очима. То пацієнт собі й думає, що лікар, певно, з якоїсь гулянки! (сміється). Бувало, повертаючись о першій ночі, не пам’ятав, що їв цього дня та чи їв взагалі. І, стоячи перед холодильником, думав: снідати? обідати? вечеряти чи так і лягати спати?..
– А як ви відпочиваєте від роботи?
– Відпочиваю переважно, коли маю відпустку. Перш за все через нестачу часу страждають сім’я та діти. Але коли була така можливість, то ходив із синами і на море, і на рибалку, і на природу. Хоча така розкіш траплялася не часто. А що поробиш? Така специфіка роботи! Доводилося чимось жертвувати. Вже не кажучи про ті ситуації, коли операцію призначено на вечір суботи. Який там вихідний?! Я маю провідати свого пацієнта вранці у неділю, поцікавитись, як він почувається, чи краще йому. Бо він потребує уваги лікаря, що його оперував! Це і є лікарський обов’язок, на мою думку.
– Що по-вашому означає поняття «хороший лікар»?
– Хороший лікар має буди професіоналом у своїй справі. Уважним, відповідальним за доручену ділянку роботи. Він має вчитися щодня! Професія лікаря, а тим паче хірурга, дуже відповідальна! Тому важливо постійно звертатися до фахової літератури. Бо якщо сьогодні ти не взяв книжку до рук, вважай, втратив один день свого життя. Перед кожною операцією бажано продивитись у записах етапи операції, можливі ускладнення, навіть якщо ти все пам’ятаєш і робив цю операцію сотню разів.
Усі завжди думають, що, закінчивши інститут, молодий лікар знає більше, ніж той, хто має багатолітній стаж роботи. Але це не так. Читаючи той самий матеріал через багато років, починаєш сприймати його дещо по-іншому. Ти бачиш те, чого не бачив раніше між рядками.
Разом з колегами 1999 рік.
– Було в моїй хірургічній практиці п’ять випадків проникаючого поранення серця, коли я тримав серце пацієнта у власних руках. Операція пройшла успішно. Хворому тоді було сімнадцять років, і наступного року йому треба було йти до армії. Не дивлячись на те, що у хлопця тяжке поранення серця, почувався він дуже добре. Призивна комісія теж не бачила перешкод у здоров’ї юнака для захисту держави, кардіограма ускладнень не показала. Людина видалася абсолютно здоровою, продовжує займатися спортом, живе звичайним життям, а про травму нагадує лише невеликий шрам в області серця.
– А є щось таке в професії лікаря, що вам не подобається?
– Більш за все не подобаються паперові справи, вони забирають дуже багато дорогоцінного часу. А з кожним роком кількість паперової роботи тільки збільшується. Раніше на кожного лікаря було приблизно 25 хворих, яких треба опитати, записати все це, прооперувати, зробити перев’язки тощо… Треба дуже чітко розподіляти час, щоб мати змогу приділити увагу всім пацієнтам, які цього потребують. А порядок у лікарні має бути як у палатах, так і в документації.
– Володимире Петровичу, ми знаємо, що у вас двоє дорослих синів. Дивлячисьна ваш життєвий шлях, яку професію вони собі обрали?
– Так, я маю двох синів. Їм 25 та 29 років. Старший Валентин не пішов стопами батька. Він закінчив Херсонський педагогічний інститут та став учителем англійської мови та інформатики. Зараз працює в Скадовській ЗОШ №3. Я намагався прищепити любов до медицини хоча б молодшому Сашкові, який тоді щойно закінчив 9 класів. Як же вправно він ловив жаб та робив їм крапельниці, доки вони не надувалися та не лопалися! Але, закінчивши школу, він сказав, що не хоче бути лікарем та відповідати за людські життя так, як роблю це я… Він відверто зізнався в тому, що не винесе безсонних ночей та напружених буднів лікаря. Я не став наполягати. Олександр закінчив Херсонський державний аграрний університет. Але на сьогоднішній день я маю ще четверо онуків. Найстарша онучка, до речі, мріє стати дантистом. Маю надію, що так і буде (посміхається).
Тож взагалі я вважаю себе дуже щасливою людиною. І жодного разу не пошкодував, що моє життя склалося саме так, а не інакше. Я маю чудову велику родину, яка завжди радо зустрічає мене вдома після роботи та нічних чергувань. І не менш щасливий я тим, що моя професія дала мені змогу врятувати багато людських життів.
– Дякуємо вам за щиру бесіду. Від імені всієї редакції газети «Чорноморець» та великого кола наших читачів ба-жаємо вам здоров’я та довгих років щасливого життя!
Запитувала Христина Маркушева.