Подяка зі Сходу
Наприкінці жовтня до Скадовська надійшов лист-подяка від секретаря Дебальцівської міської ради Олександра Папаіоану. Ось які рядки ми у ньому знайшли: «Цей лист – вияв нашої вдячності за надіслані вами подарунки для дітей міста Дебальцево. Ми високо цінуємо вашу допомогу. Ви, безумовно, заслуговуєте найщирішої і найглибшої вдячності. Ваша підтримка свідчить про те, що ви чудово розумієте нелегку ситуацію, в якій опинилися діти нашого міста і не хочете залишатися осторонь проблем своїх ближніх. Ми щиро цінуємо ваш внесок – він суттєво підтримав багатьох дітей міста Дебальцево».
Переселенці зі Сходу віддячують скадовчанам за гостинність і доброту такими словами:
Пусть радость и счастье, и мир, и покой
Пребудут с вами всегда.
А горе, как туча, идет стороной –
Не тронет вас никогда!
Старайтесь дарить людям
Радость, удачу и милость во всем.
Тогда даже острый оскал неудачи
Пройдет мимо вас
И не тронет мечом.
Не надо бояться, страшиться невзгод –
Они, как весною гроза,
Блеснут, погрохочут
И снова уйдут –
А Господь Бог с вами всегда!
«Веселка» подарувала приємну зустріч
Шановна редакціє!
Коли кажуть, що нинішнє життя скупе на хороші події і дає мало приводу для радості, хочеться заперечити цьому. Ми, люди, повинні один для одного робити добрі вчинки. І тоді жити буде набагато краще. Ось і я хочу поділитися враженнями про подію, що порадувала багатьох людей.
Нещодавно у дитсадку «Веселка» села Шевченка малюки відзначали свято осені. Завідуюча Ірина Григорівна Саковець запросила у гості нас, колишніх працівників цього закладу. І ми залюбки прийняли це запрошення. Тим паче, Ірина Григорівна свого часу теж була нашою вихованкою.
Дуже приємні враження винесли ми після цих відвідин. Дітки тут добре розвинуті, гарно співають, танцюють і декламують. Їх талановитими рученятами зроблено чимало поробок. У приміщенні дуже охайно, привітно і по-домашньому затишно. Просто не вистачає слів, щоб розповісти, в яких хороших умовах вчаться і виховуються малюки.
Дуже дякуємо колективу садочка та його керівнику за таку теплу пам’ятну зустріч. Бажаємо їм успіхів, добра, розуміння батьків і вдячності в дитячих оченятах!
З повагою, Г.І. Смиковська, Н.І.Журавська та інші колишні працівники дитсадка с.Шевченка.
Не забути голодні роки
Доброго дня, дорога редакціє!
Нещодавно вся Україна відзначала сумну, скорботну дату – День пам’яті жертв Голодоморів. Свідками трагічних подій 1932-33 років була і я, тодішня жителька села Красне. Про те, як страждали мої односельці, згадую і дотепер зі сльозами на очах. Сім’я наша була – це молоді ще тато, мама і я мала. Жили з нами дідусь і бабуся. У 1932 році ми зібрали непоганий врожай зерна та овочів. Але згідно з директивою влади все зібране довелося здати у гуртову комору. Дідусь приховав частину зерна, але про це дізнались, його жорстоко покарали, а з нашої хати вигребли все їстівне. Що було нам робити?
Люди, і ми у тому числі, недовго протрималися, бо голод, як кажуть, не тітка… Отак і стали вимирати красненці цілими родинами. А до того ще був наказ: нікому з дорослих не покидати село. Та й документів не було тоді у селян, жодного папірця. Стежили за пересуванням всіх людей. Але наш батько не змирився з такими умовами, потайки покидав село, щоб десь роздобути для нас трохи їжі. Не забуду ніколи, як ми виглядали його, адже він був нашим рятівником. Бувало, повертався додому знесилений і хворий, але вдавалося щось заробити десь за Перекопом у хазяїв – крупи, чечевиці чи макухи. Переховував він ці продукти десь у степу, додому нести було неможливо, бо часто приходили активісти і нишпорили по всіх закутках. Ходили із залізними штричками, я не забуду, як розвалили нам лежанку і зруйнували підлогу під образами. Шукали у дворі, у сарайчику, у скирті кураю. Виходив батько з дому непомітно, щоб не донесли і не посадили у «холодну», був такий погріб у селі. Нам же було наказано: ні пари з вуст. Адже могли постраждати і великі, і малі.
Ми жили у постійному страху за нашого батька: чи виживе він у чужому краї, чи не спіймають його, чи не заберуть усе ним зароблене. Зима тоді була дуже холодною, снігом замело всі хати у селі. Наша мама прокопає у снігу доріжку до кураю, принесе оберемок у хату, затопить. Стало тепло – ото вже ми втішалися тим щастям! Але тепло було недовго, знову наступав холод. А батька все немає і немає… Ми сидимо біля віконця й у всі очі виглядаємо його. А віконце замерзло, у хаті темнувато і страшно. А через тиждень-два вночі приходив батько. Він приносив щось поїсти, а під ранок знову зникав тихо і непомітно, щоб навіть сусіди не побачили його і не донесли владі. Ось так дорогий наш татусь Петро Іванович Ківіка рятував нас від голоду, а було йому тоді 26-27 років. Дякуючи йому, всі у нашій родині вижили. А вижити було нелегко – ми були опухлі, немічні і слабі. Дідусь і бабуся дуже чекали весни, щоб вийти у поле. Дідусь тільки й повторював: «Ото дожити б до весни, земелька нас підгодує!». І ми у це вірили, чекали терпляче, коли ж закінчиться зима. Сидимо, було, з мамою на лежанці чи біля вікна, чекаємо, сподіваємося, мріємо про тепло. А їсти хотілося так, що не передати словами, не було сил терпіти, відмовлялися служити руки і ноги. Багато років минуло з тих пір. І хочеться мені тепер сказати віршами:
Як згадаю життя наше –
Мороз по шкірі пробіга.
Дубіє серце, терпнуть губи
Та навертається сльоза.
З дитинства їсточки хотілось:
В тридцятім я на світ з’явилась,
А потім виживали, як могли.
«Дай, мамо, хлібчика кусочок
Чи може звариш малая», –
Заб’юсь тихесенько в куточок
І кличу, кличу татка я…
Мама, вмиваючись сльозами,
сама голодна і слабка
зарадити нічим не в змозі:
«Нема ж нічого, донечко моя!».
Отак жили ми, як мурахи,
Годуючись травичкою та всім,
Що не згнило за зиму біля хати
І що могли знайти в землі святій.
Л.П. Іванова,
м. Скадовськ.