Неможливо залишитися незворушним, коли приходить усвідомлення злочинного ставлення сталінської комуністичної верхівки до мільйонів радянських громадян у 1937-1947 роках. Очевидно, що тодішні стосунки влади з народом не мали нічого спільного з розумом і людяністю. Одних лише українців, котрі стали жертвами репресій, аж півмільйона. Не всі знають, що гонінням піддавалися переважно творчо мислячі, енергійні, працьовиті люди – еліта суспільства, яку сталінська пропаганда брехливо називала ворогами народу.
Одарка Марковська (у центрі) з мамою та сестрою під час заслання на Урал, 1948 рік.
На жаль, людей, котрі пережили сталінські табори і в’язниці, знайти вже практично неможливо. Проте, залишилися їх діти, і вони ще можуть розповісти про ті далекі часи.
Одарка Василівна Марковська народилася на Буковині у 1936 році. У її пам’яті зберігаються дитячі враження про яскраве і самобутнє життя між Дністром і Карпатським хребтом – буковинців і поляків, німців і румунів, євреїв і циган. Строката культура багатьох народів переплелася тут в яскравий вінок обрядів і звичаїв, яких ніде більше у світі немає. Словом, буковинці – шляхетні, самобутні, до всіх приязні люди!
– Мої дід та бабуся були освіченими людьми, – згадує співрозмовниця. – Мама закінчила Чернівецьку гімназію, знала п’ять мов. Вийшла заміж за столяра, котрий виготовляв дорогі меблі з цінних порід дерева. Добре пам’ятаю, що ми жили заможно, мали гарний одяг, завжди могли накрити щедрий стіл. Нас, дітей було двійко: я і старша сестра Лідія. Господарство наше являло собою звичайний селянський двір – четверо корів, двоє коней, птиця. У шість років я пішла до школи і вже тоді відчула на собі, що таке румунізація українців. Нас змушували розмовляти виключно румунською. Українців за спілкування рідною мовою позбавляли прав на землю. Їх обмежували у праві працювати в державних установах і навіть забороняли брати участь у виборах. Усе наше національне витіснялося з життя. Ось у такій ситуації жила Буковина до червня 1940 року.
А час не стояв на місці – уже завершувався розподіл Європи між Гітлером і Сталіним. І ось, 28 червня, отримавши ультиматум від Москви, румуни поспішно покинули Буковину. А до рідного краю Одарки Василівни вступили радянські війська і приєднали ці землі до Української РСР. Здавалося б, буковинцям принесли свободу. Але сталося таке, чого люди ніяк не очікували: почали закривати храми, забирати усе нажите добро і худобу, організовувати колгоспи, арештовувати і висилати інтелігенцію.
– У 1941 році почалася війна Німеччини з СРСР, до нас знову прийшли румуни, українське населення почали гнобити з новою силою, – чітко пам’ятає той історичний період Одарка Василівна. – Та німців перемогли, у 1944 році радянські війська вже вдруге звільнили Буковину.
На цих словах жінка зробила паузу. А потім сумно додала, що відтоді в їх життя прийшло справжнє пекло. У ті часи радянська влада повним ходом встановлювала свої порядки і не розбиралася: хто правий, а хто винний. Карала всіх підряд, особливо за зв’язки з бандерівцями.
Раптом батькові, Василю Марковському, прийшла повістка на службу до Радянської армії. Він попрощався з рідними і пішов до Чернівців у військкомат. Але, як виявилося згодом, насправді він зник невідомо куди. Керуючись незрозуміло якою логікою, його заарештувала служба НКВС, і чоловік отримав вирок: 10 років таборів. Та про це рідні дізналися багато років потому.
Обезголовлену родину, матір і двох дівчаток, котрі не втрачали надію отримати звістку від батька, несподівано вивезли аж на Урал.
На фото автора: героїня публікації сьогодні.
– Везли нас та інших, таких, як ми, вбитих горем буковинців, гуцулів… у товарному вагоні, – продовжує розповідь Одарка Василівна. – З України виїхали – ще тепло було, а приїхали в люту уральську зиму. Нашу сім’ю висадили у Пермській області і саньми привезли до села Різяй. Спочатку мама дуже важко працювала там на лісозаготівлі, але згодом її взяли на роботу до їдальні. Нам, голодним і холодним, стало трохи легше. Сестра з часом пішла працювати кур’єром. А я, коли мені виповнилося 14, поступила у бригаду лісорубів – обрубувала гілки зі стволів повалених дерев. Як згадаю, кого тільки не було в тому селі?! Військовополонені німці, репресовані росіяни, вислані українці, естонці і латиші, азіати та кавказці… Стільки нещасних людей в одному місці я не бачила ніде. Ми дуже бідували, жили важко, проте наполегливо розшукували батька. І таки знайшли його слід: після відсидки він жив у таборі на вільному поселенні. Це було в приполярній Республіці Комі, у селищі Ухта, там він працював за фахом – меблярем. Про те, як ми добивалися воз’єднання нашої сім’ї, розповідати довго. Але ми пройшли через усі труднощі і приїхали до батька. Дали нам на всіх невеличку кімнатку, а більшого щастя вже й не треба було. Головне, що ми зібралися докупи.
Аж у 1965 році вся родина Марковських повернулася до рідного буковинського краю. У 1992 році Одарка Василівна отримала довідку від Управління внутрішніх справ Чернівецької області про те, що її реабілітовано. Жінка і досі не розуміє, в чому була її вина.
Сьогодні Одарка Василівна вже перебуває у тому статечному й мудрому віці, коли сприймає навколишній світ по-філософськи. Що було, то було. Хіба не кожній людині доля посилає випробування? Хоча їй дісталося більш ніж занадто. Для Одарки Василівни щастям було б вийти на двір, на весняне сонечко. Та на схилі літ жінка не має змоги ходити самостійно – через хворобу вона втратила ногу.
У нашому місті Одарка Василівна проживає ось вже десять років, приїхала до Скадовська за порадою лікарів і не шкодує: її здоров’я тут покращилося. Жінка оточена увагою, живе в охайній чистенькій кімнаті, бачить весь світ через телевізор та Інтернет. А для спілкування у неї під рукою завжди мобільний телефон.
Прощаючись з Одаркою Василівною, починаєш розуміти давню істину: жодні життєві негаразди не здатні збіднити духовний світ мудрої людини. Глибина і багатство душі роблять ці удари долі нікчемними.
Юрій Бондарєв.