Кажуть, що діти, молодь завжди повинні зростати на прикладі дорослих. Ще з дитинства, коли я чула слово «патріот», перед моїми очима завжди поставала одна людина – пані Оксана Білинська, бабуся моїх львівських друзів Орисі та Остапчика, які приїздили до Скадовська влітку на канікули. Тоді я ще не знала складної життєвої історії пані Оксани, її активної громадської діяльності, як і того, що вона лікар від Бога. Я просто слухала з її вуст таку чисту і ніжну українську мову, на той час ще в російськомовному середовищі, і подумки говорила собі: «Ось таким має бути справжній українець. Де б він не був, він завжди залишається українцем». А сьогодні я щаслива з того, що прийшов час, і вже не малою дівчинкою, а зрілою людиною маю змогу прийти до пані Оксани, аби поговорити про нас, українців, особливо у ці дні – напередодні нашого найбільшого свята – Незалежності України.
– Пані Оксано, не секрет, що багато українців ще не усвідомили остаточно, що це за подія – День Незалежності України. Але, переконана, особисто для вас, вона від самого початку була омріяною. Підтвердженням цьому, мабуть, є той факт, що ви увійшли до Української Гельсінської спілки, а згодом і до Народного руху України. Розкажіть, як ви мріяли про незалежність України.
– Мабуть, це народилося зі мною у моїй сім’ї. У мене є маленька фотографія (можливо, я колись вам її покажу) – батько зробив. Маленька дівчинка з піднятою ручкою каже: «Сява Тіні!» («Слава Україні!»). Усе це в мені виховувалося з маминим молоком, тому що перш ніж сказати слово «мама», треба було сказати «я – українка». Але доводилося в деякій мірі то все у собі й ховати. Уся моя родина з Буковини, ми жили під румунською окупацією, а вона була значно жорстокіша від польської. Треба було не через одні терні перейти для того, щоб здобути землю під ногами. У дванадцять років, а ми тоді вже жили на Івано-Франківщині, у Заболотові, мене викинули зі школи… У моєму свідоцтві було записано, що в школі я дію проти радянської влади. Забрали до НКВС.
– У 12 років?! Це ж дитина!
– Так, у 12 років. Але я не про себе… Вдома згоріла бібліотека. Коли мене забрали, батьки вирішили спалити її. Тато мав дуже «сильні» речі. Книжка Грушевського на полиці – це було 25 років заслання до Сибіру. Вишита сорочка, яка зав’язувалася китичками – синьою і жовтою – це теж 25 років. Тому багато хто поховав свої вишивки у скрині і перейшов на радянський одяг. А національне вбрання діставали тільки у найбільші свята. Навіть гуцули, які ніколи не знімали свого національного одягу, бо він був пристосований до їхніх природних умов, певний період часу його не одягали, лише на церковні свята.
…Так-от, Грушевського і ще деяку літературу, і картини батькові – усе це закопали у землю. І вже в 90-х роках хтось їх знайшов, але все воно тоді вже розсипалося…
– А що ж сталося тоді у школі?
– НКВС приходило до нашої школи за хлопцями-старшокласниками. Мабуть, хтось із них мав листівки і, знаючи, що я прикрию, у той час кинув їх мені до сумки. А я цього не помітила. Зі мною в лавці сиділа полька Христина. Вона звернулася до мене по щось – а я й кажу: «Візьми у мене в сумці. Там зошит є…». І вона ті листівки побачила. Мовчки забрала, віднесла до своєї мами. А мама понесла їх до такого майора Чортова. Прізвище відповідне… Ну і мене наступного дня – за барки. Викинули зі школи з «вовчим білетом» (важко зітхає).
– Яке почуття вас огорнуло – образа за те, що вас підставили чи радість, що ви когось врятували?
– Ні, не було образи. Коли забрали мене, то й мого батька теж. Нас вели назустріч один одному коридором НКВС. Батько був молодий, трохи більше тридцяти. І я помітила, що в нього у цей час дуже-дуже дрібно тремтіла голова – як при паркінсонізмі. Видно, то було нервове (подібне я бачила у нього, коли вивозили людей на заслання). Нас проводили один проти одного – торкнутися можна. А батько мені й каже: «Як щось знаєш – мовчи!». Потім тата відпустили, а в мене почалися допити. Не було страшно. Може тому, що була дитиною. Може тому, що була налаштована так з народження, що чужинці прийшли на твою землю. А вони як при-йшли, то сказали, що звідси ніколи не ви-йдуть. Вони й сьогодні не хочуть вийти з нашої землі (замовкає і важко, сумно зітхає).
Дай Боже, щоб все це сьогоднішнє лихо закінчилося, щоб наші діти не вмирали, щоб вони дали відповідне покоління, тому що генетика – страшна сила, і ті гени, які лишилися не від козаків, а від арійців – не згинуть, вони залишаться.
– Сьогодні ми не боїмося висловлювати своїх поглядів, настроїв. Але ж упродовж багатьох десятиліть українці зазнавали переслідувань: їх відправляли у табори, кидали за ґрати, позбавляли життя тільки за те, що вони щиро любили свою Україну. А ви пригадуєте перші роки патріотичної діяльності у Скадовську? Страшно тоді було про себе заявляти?
– Ні, зовсім не було страшно (посміхається). Я рада, що у Скадовську ще тоді політичні погляди мали менше значення, ніж стосунки між людьми. Порядність, доброта, легкість спілкування – усе це залежить від людської натури. Рухівська організація у Скадовську була однією з найсильніших на Херсонщині, але спочатку ми не дуже той рух афішували. Вирішили піти по лінії зелених – створили товариство «Джарилгач», і його діяльність люди розуміли. А от у 1991 році в Москві стався переворот, і ми написали протест проти цього. Під протестом підписалася Лідія Гук, Юрій Вертепа, Микола Водянчук… І ми тоді чекали, що за нами прийдуть. Але і тоді не було страшно. Знаєте, незалежність України була не мрією – це була впевненість, що все мусить змінитися.
– Цьогорічний День Незалежності огорнутий скорботою у зв’язку з тим, що відбувається в нашій державі. Як думаєте, чому всі ці біди сталися в Україні?
– Коли море штормить, воно викидає на берег увесь бруд. І мусить настати той час, коли за дуже багато років той бруд буде викинутий і знищений, а залишиться усе чисте…
– Але ж якою ціною…
– Страшною ціною. 23 серпня присяга в мого онука Данила. Він романтик за вдачею, пише вірші. Він лагідний і добрий, але на Майдані був у найгірший час. Коли горів Київ і снайпери усіх вбивали, він був там. Вчора я з ним мала розмову по телефону. Він якраз повернувся з полігону, бо ще раніше записався до Національної гвардії. Так-от, кажу: «Данчику, ти, напевно, втомився…» – «Нічого, бабцю, все буде добре!». Я спитала, чи важко йому… А він: «Ні, бабцю. Хіба що коли на сонці 45 градусів, і нас ганяли по полігону – от тоді було важко». Ви знаєте, я настільки приємно була здивована, що він такий впевнений, що він розуміє, на що іде.
– Оксано Степанівно, не зможу собі пробачити, якщо не спитаю наступне: вам пощастило знати В’ячеслава Чорновола. Яким ви його пам’ятаєте?
– Про нього можна дуже багато говорити, і це буде окрема розмова. А зараз скажу дещо… В’ячеслав Чорновіл був дуже людяний, жодного гонору, навіть на йоту. Він був веселий, дуже дотепний.
За вдачею добрий, але трохи нервовий. Він умів завжди знайти вихід із положення, але після в’язниці звик дуже швидко розмовляти. Як когось бачив, треба було передати інформацію, тому говорив швидко-швидко. Думка – моментальна, швидка. Журналіст надзвичайний. Мав мету і завжди до неї йшов. Ми дуже багато втратили… Знаєте, такі люди народжуються раз на століття.
В’ячеслав Чорновіл гостив у мене, в цій квартирі. А коли зупинявся у моїх дітей в Херсоні, згадую, як сидить на дивані і намагається працювати над якимись паперами, а наші Даринка і Данилко (онуки Оксани Білинської – прим.ред.) весь час по ньому повзають. Вони тоді дуже маленькі були. Смикають його за вуса, посміхаються. Треба було бачити його щасливі очі. Дитяче тепло передавалося і приносило йому радість. На жаль, коли підростали його онуки, він був у в’язниці. Дуже любив їх, але не мав змоги відчути, як це – маленькі онуки.
А взагалі В’ячеслав був надзвичайним оптимістом – він «заряджав» усіх довкола. Його не можна було не любити.
– У 1991 році на президентських виборах головними кандидатами були Леонід Кравчук і В’ячеслав Чорновіл. Деякі політологи стверджують, що тоді ж українці своїм вибором і визначили власне майбутнє на багато років уперед… Можливо, в Європі ми були б уже давно…
– Так… На той час Чехословаччина обрала Вацлава Гавела – якби у нас вибрали Чорновола, ми були б там, де і Чехословаччина (не кажу, що далі). А Польща? Те ж саме. У них очолив економічні реформи Лєшек Бальцерович, і вони так затягнули паски! Пам’ятаєте, як ми їздили до Польщі, возили туди товари і привозили звідти? Але то було усього кілька років. А потім вони дуже вискочили. Ми так само вискочили б, зовсім інший був би напрям. У нас не було б усього того, що маємо зараз, вже давно була б визначена держава. Але… чомусь нас покарано. За що – я не знаю.
Не можу судити Божої волі чи, можливо, сили якоїсь, вищої від нас. Я переконана, що ми не самі керуємо собою, що все одно є сили злі і є сили добрі. І те, що ми бачимо тепер у Москві, це не людина, це сила зла. Як лікар можу сказати, що це маніакальний психоз, але, разом з тим, це диявольська сила. Хочете – пишіть про це, хочете – не пишіть, але це моя думка. Іде боротьба не українців, іде боротьба добра і зла. Це по-перше. А по-друге, є дві Росії. Там є багато нормальних людей. Тепер ось піднімається Сибір, а її ж на дві третини населяють українці, вони дали свої покоління. І не дарма кажуть, що Сибір постане. І Москва постане. І це зло вимететься. Триста п’ятдесят років Україна зазнавала цього страшного чобота. Триста п’ятдесят років заселяли в душі українців той генетичний страх. Але не в кожній душі є страх. Пам’ятаєте з історії, як повстанців-турбаїв вислали з рідної землі і погнали у степ, аби вони тут і згинули? Відповідно до указу Катерини, їх позбавили права копати криниці. І не лише турбаїв, а й по різних козацьких селах, паланках. Бідолашні ходили і довідувалися, де є річка, носили воду коромислом під наглядом жандармів. А потім придумали робити басині. Вони збирали туди спочатку дощову воду, а потім наливали і з річок. Вижили! Ми, як той спориш, Таню… Нас топчуть-топчуть, а ми ростемо!
– Сьогодні у Скадовську з кожним днем про себе заявляє все більше прогресивно налаштованих людей, є свій майдан. Що ви побажаєте цим людям?
– У першу чергу витримки, віри у себе і в те, що вони роблять добру справу. А вони й справді, попри те, що дуже різні за віком, освітою, характером, роблять правильно. Дай їм, Боже, здоров’я, бо вони там стоять і в холод, і в спеку, і за це їм треба дуже низько вклонитися. Дай, Боже, щоб їхні ряди були все більші і більші…
– Пані Оксано, якою ви б хотіли бачити Україну років через десять?
– Спокійною насамперед. Щоб матері могли дати хліб своїм дітям, і не тільки хліб матеріальний, а й хліб духовний. Щоб діти несли те, що сьогодні було на Майдані, те, через що пролилася кров, через що зараз гинуть на сході молоді хлопці. Я не хочу сказати, що люди мають бути багаті. Люди повинні мати стільки, скільки їм мати необхідно. Те, що надмірно, шкодить. Мрію, щоб не було заздрості, щоб зникла підлість, щоб сусід сусіда любив і взагалі українці жили за Божими заповідями: не вкради, не полюби жони ближнього свого, не убий, люби батьків своїх… І тоді буде добре жити на землі, на нашій Україні.
– Дуже вдячна за відверту розмову, щиро вітаю з наступаючими святами! Слава Україні!
Запитувала
Тетяна Підгородецька.
Фото з сімейного архіву Оксани Білинської.