Якщо запитати у жителів Антонівки, хто в їхньому селі один з найбільш відомих довгожителів, багато людей назвуть ім’я Івана Романовича Клименка. 23 вересня йому виповнюється 90 років. Односельці ставляться до Івана Романовича з особливою пошаною, і не лише тому, що він учасник війни і дожив до поважних літ.
ЗНАНИЙ НА ВСЮ ОБЛАСТЬ
У свої 90 ювіляр буквально захоплює любов’ю до життя і праці… Він пішов на заслужений відпочинок аж у 84 роки! До цього працював автослюсарем у підрозділі автогаража ДП ДГ Інституту рису. Мало хто вмів ремонтувати сільгосптехніку так, як це робив Іван Романович. З-під його вправних рук поверталися до роботи у поле навіть безнадійні трактори і комбайни. Тож не дивно, що Івана Романовича ще за радянських часів знали і поважали, як справжнього майстра своєї справи не лише в районі, а й в області. Але й після виходу на пенсію Івану Романовичу нудьгувати ніколи – він завжди серед людей, а кермо автівки змінив на… велосипед. Буває, що за день Іван Романович об’їжджає на «двоколісному» піврайону, провідує колишніх колег, оглядає оком, як ідуть роботи на полях рідного господарства, і, сповнений бадьорості та сил, повертається додому.
Ювіляр зустрів нас у своїй маленькій затишній квартирі, що в центрі села. Високий, стрункий, як тоді, коли був 17-річним хлопчиною. Глибокі сірі очі та довге сиве волосся додають Івану Романовичу особливої фактури. Він з легкістю зміг би зіграти в кіно когось з видатних історичних постатей, і виглядав би у кадрі щиро та непідробно. Але Івану Клименку випала зовсім інша доля, сповнена і тернистих стежок, і широких доріг.
СПРАВА ЙОГО ЖИТТЯ
Родом Іван Клименко з села Макарівка Каланчацького району, з часом його родина перебралася на постійне проживання до Птахівки. А в Антонівку чоловік приїхав вже у дорослому віці, у середині 50-х років минулого століття. В родині Івана Романовича були брат та четверо сестер. На жаль, до цього дня вони не дожили. Дуже рано пішов з життя і батько – напередодні німецької окупації він переганяв худобу до Криму і на одному з полів підірвався на міні…
Своїм довголіттям, як вважає ювіляр, він вдався у маму – вона прожила 96 років. А Іван Романович жартома каже, що доживе до 106! Чому саме до 106, він не знає? Мабуть, просто ця цифра вселяє чоловіку віру у довге щасливе життя! Але на наше питання до Івана Романовича, в чому його секрет молодості та довголіття, він з певною зніяковілістю, на мить замислившись, відповідає: «Я завжди у русі, маю багато захоплень і досі не втрачаю інтересу до життя, скільки б радощів та розчарувань у ньому не було».
У свої 90 Іван Клименко багато читає, передплачує чимало науково-популярних журналів, розгадує сканворди і… має феноменальну пам’ять! Він пригадує часи своєї юності та молодого життя до найменших дрібниць.
– У 50-му році я демобілізувався і приїхав на Херсонщину. На тому місці, де зараз розташоване село Таврія, була ЛЗС – лісозахисна станція. Директором у нас був Григорій Симонович Попович. Ми займалися висаджуванням лісосмуг, – розповідає Іван Романович – Тоді у нас було гасло: «І засуху переможемо!». У нашій конторі висів плакат – на ньому був зображений Сталін. В одній руці він тримав люльку, а в іншій зелений олівець, яким на карті малював лісосмуги.
Де б не працював свого часу Іван Романович – будь то на лісозахисній чи згодом машино-тракторній станції, а потім у новоствореному радгоспі, він ніколи не зрад-жував своїй любові до автомобілів.
– Ще з тих часів, коли я служив в армії, мене ніби охоплювала «лихоманка» – так хотілося працювати за кермом, – з усмішкою пригадує Іван Романович. – Ну а з часом став автослюсарем і полюбив цю справу не менше. Так і пропрацював у гаражі дослідного господарства Інституту рису до 84-річного віку.
ДЕРЕВА ІВАНА КЛИМЕНКА
Знайомі Івана Романовича, усі, як один, зауважують про ювіляра, як про дуже хазяйновитого господаря. Свого часу, коли б хто не зайшов до нього на роботу, в його гаражі завжди були порядок і чистота, наче в медичному закладі. Поряд з двигунами та автозапчастинами росли живі квіти, в акваріумі плавали рибки, а стіни прикрашали картини. Ось таку витончену вдачу мав автослюсар Іван Клименко. А ще… з молодості чоловік намагається жити у гармонії з природою. Колись, працюючи в селі Таврія, він посадив біля гаража вербу. Дерево і досі милує око селян, а дехто при зустрічі і зараз нагадує: «Це – верба Івана Романовича…».
Є дерево Івана Романовича і в Антонівці. На території біля автослюсарні буяє дуб заввишки метрів 10. Коли надворі стоїть спека, Іван Романович наповнює водою великий бідон і везе його тачкою до дуба. Не було такого дня, щоб чоловік не доглянув за своїм деревом.
– Цей дуб виріс зі звичайного жолудя. Спочатку я посадив його у горщик, а коли деревце трішки підросло, висадив на території гаража, – не без гордості зауважує ювіляр.
Ще кілька років тому Іван Романович захоплювався розведенням папуг, а вдома, як і на роботі, у нього був величезний акваріум з рибками. Сьогодні ж найліпшим домашнім другом ветерана є рудий кіт Барс – такий же статний і з загадковим поглядом, як і його господар.
18-РІЧНИЙ ФРОНТОВИК!
З особливим захопленням, буквально годинами, можна слухати спогади Івана Романовича про Другу світову… Ще до війни, будучи 15-річним хлопцем, він вступив до Херсонського ремісного училища, рік провчився на електрика високовольтних ліній, аж тут – евакуація… Юних учнів направили аж до Сталінградської області. На цьому шляху діти мало не загинули…
– Нас одразу розподілили по ешелонах і повезли. Дорогою почалося бомбардування. Ми встигли проскочити, а от харківський потяг було розбомблено, загинуло дуже багато хлопців, – згадує Іван Романович.
У Сталінградській області Іван Клименко пробув, доки не було звільнено Херсонщину. Окрилений цією звісткою, він одразу ж вирушив додому. На третій день по прибуттю пішов до військкомату, а ще за кілька днів був мобілізований. Спочатку пройшов навчання у Горьківській області, а потім молодих бійців повезли до Східної Пруссії. Іван Клименко потрапив до 220-го окремого саперного Неманського батальйону.
– Нас привезли біля двох тисяч чоловік, вишикували в шерензі і кожного 3-4-го солдата попросили зробити крок уперед, – розповідає колишній фронтовик. – Тоді й нам повідомили: «З цього часу ви – сапери…». Серед цих «щасливчиків» опинився і я. Без досвіду, але й без зайвого страху. Не знаю, чому, але я не боявся нічого. У нашому батальйоні я був наймолодшим і всьому вчився у старших бойових товаришів. Коли ми працювали з протитанковими мінами, зазвичай на завдання ходили по 15 чоловік: п’ятеро риє ямки, п’ятеро вкладає міни і ще п’ятеро вставляють детонатор і маскують міни. З протипіхотними мінами працювало менше людей, близько 10. Усе виконували тільки вночі, у нейтральній зоні між німцями і Червоною армією.
– А в яких умовах ви жили? Це були казарми?
– Та ні, сапери завжди зупинялися за три кілометри від передової і рили бліндажі, там і жили.
Одного разу, повертаючись із завдання, Іван Клименко отримав поранення в ногу. Потрапив до воєнного шпиталю, а після виписки до свого батальйону вже не повернувся – був направлений в артилерісти. Перемогу зустрів під Кенігсбергом.
– 8 травня близько одинадцятої години ночі до нас приїхав командир дивізіону і сказав, що опівночі закінчиться війна. Він наказав випустити всі снаряди, залишити лише два ящики для гармати. І дійсно, невдовзі запанувала повна тиша… Ми сіли відзначити цю подію. Пам’ятаю свої перші бойові сто грамів – це якраз було за перемогу! А вранці ми вирушили до Чехословаччини. Прибули до міста Яблунець. Там усі партизани спустилися з гір, а місцеве населення накрило великі столи вздовж всієї вулиці. Ми святкували перемогу цілих три дні, – пригадує Іван Романович, і його очі сяють щастям, ніби все це було ще тільки вчора.
До речі, саме 9 травня 1945 року вийшов наказ по 401 артилерійському Неманському полку нагородити червоноармійця Івана Романовича Клименка медаллю «За відвагу». Нагорода була високою відзнакою за те, що в період наступальних боїв у середині березня 1945 року Іван Клименко вогнем своєї гармати знищив вогневі точки та живу силу противника, а саме станковий кулемет з розрахунком. А дізнався фронтовик про цю відзнаку зовсім випадково. Коли після 9 травня всі війська від’їжджали і юрмилися на трасі, він почув, як хтось здалеку радісно озвався до нього: «Клименко! Це ти?! Тебе ж нагорода чекає!». Бойові товариші поспішили першими сповістити Іванові цю приємну новину.
Вже у мирний час, 6 квітня 1984 року, Іван Клименко був нагороджений орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня. Взагалі у Івана Романовича чимало бойових нагород. Та попри свої заслуги перед державою, ветеран Клименко залишається дуже скромною людиною. Військовий кітель, рясно вкритий орденами і медалями, він одягає тільки тоді, коли його дуже просять онуки та правнуки. Можливо, одягне й на своє 90-річчя. Адже День народження він зустріне у колі найрідніших і найдорожчих людей. Саме вони, а особливо трирічний правнучок, названий як і прадідусь, Іваном Романовичем, усі ці роки надихають його жити й тримати себе у формі, щоб зустріти разом ще багато днів народження. Тож і ми пообіцяли Івану Романовичу, що неодмінно приїдемо до нього у гості на наступний ювілей!
Тетяна Підгородецька.
Фото автора.