Латинський період для Північного Причорномор’я починається з тих часів, коли вказані території потрапили у сферу інтересів Римської та Візантійської імперій, а пізніше Венеціанської та Генуезької республік. Нестор Літописець у «Повісті минулих літ», говорячи про договір вiзантiйцiв із русичами від 945 року, вказує: «Не мають права русичі зимувати в гирлі Дніпра, на Білобережжі та біля Святого Еферiя». Василь Микитович Татищев у «Російській історії» (1744 рік) прокоментував Нестора Літописця так: «Думаю, чи не той це острів у Плiнiя та Птоломея, що Дромус Ахiллеса названий, а нині це острів Сабік або Савкі поблизу Кінбурна?».
Французький консул у Кримському ханствi Шарль де Пейсонель у 1765 році вважав, що сучасний йому Сабік – це Святий Еферій. Шарль де Пейсонель повідомляв: «Острів, який, як я думаю, називався Святий Еферій, розташований прямо біля гирла Борисфена, між Очаківською та Кінбурнською косами. Не слід плутати його з іншим островом, розташованим на схід у напрямку до Криму, що Костянтин Багрянородний називає Adara, з якого татари помилково витягли ім’я Tenterе, яким вони називають його зараз».
У ІХ столітті Гвiдо Равенський, у своїй п’ятитомній “Anonymi Ravennatis, qui circa seculum XII vixit, libros V de geographia cum notis” вказував на острови Dromos Achilleos, що розпалися. Він називає їх Dandarium або Dandareon, що буквально перекладалося як «місце з очеретом». Тобто береги сучасних Тендрівської та Джарилгацької затоки у результаті опріснення заросли жовтим очеретом. Уже за татарсько-ногайських часів східний берег Тендрівської затоки називався Сарі-комиш, що перекладається як «жовтий очерет».
Карта Граціозно Беніказі (1474 р.).
Візантійський імператор Костянтин Багрянородний у своїй праці «Про управління імперією» (952 рік) вказував: «Рухаючись від острова Святого Григорія (сучасна Хортиця), через чотири дні досягають острова Святого Еферiя, де русичі дають собі відпочинок 2-3 дні… Від гирла річки Дніпро йдуть Адари, місце більш близьке до Нiкропiл, ніж до річки… Там є велика затока, що зветься Нiкропiли, по якій абсолютно неможливо пройти. Від річки Дніпро до Херсонеса 300 миль, а в проміжку – болота та бухти, в яких херсоніти добувають сіль». На західній околиці Скадовська й нині існує бухта, яка має назву Турецька. Назва Нiкропiли, що є сучасною Каркінітською затокою, є підтвердженням версії про затонулi міста. Каркiнiтська затока тоді отримала назву «затоки міста мертвих». Ця назва вказує на розташування затоки біля некрополя або руїн колишнього міста.
У 1154 році арабський географ аль-Ідрісі, котрий жив на Сицилії, уклав свою працю «Розвага втомленого у мандрах по краях». У ній міститься опис шести островів, що знаходяться в Чорному морі. Незважаючи на те, що опис їх досить детальний, досі не встановлено, з яких джерел аль-Ідрісі отримав дані про ці острови та з якими реальними об’єктами їх можна порівняти. Усі шість островів називаються населеними, чотири з яких вказані ним в описі маршруту Константинополь – Тмутаракань. Тут, за даними аль-Ідрісі, знаходиться острів Андісіра, можливо, ця назва походить від назви Адари. Це був населений острів, на якому багато овець і верхових тварин, він простирається у довжину із заходу на схід. Деякі вчені ототожнюють Андісіру з сучасним островом Березань, спираючись на те, що на карті аль-Ідрісі він лежить проти гирла Дніпра.
Проте, розташування островів на карті аль-Ідрісі не зовсім узгоджується з даними тексту. Враховуючи розташування острова саме із заходу на схід, можна припустити, що йдеться тут про острів Джарилгач, а опис дуже схожий з островом Ярлагаш від 1559 року. Від острова Андісіра – два дні плавання на схід до острова Саранія. На цьому острові багато плодових дерев та виноградників, велика кількість в’ючної та рогатої худоби. Напроти цього острова, як зазначає автор, лежить місто Херсонес, і між ними півдня плавання. Дивлячись на реконструйовану карту аль-Ідрісі та на більш пізню карту Герхарда Меркатора (1594 рік), бачиться місто з однаковою назвою Carcyna (Карсуна). Якщо припустити, що Андісіра – це Джарилгач, то Саранія – це Тарханкут.
Джарилгацька затока спільно з Каркінітською затокою у того ж Петруса Весконте (1311 рік) вказується як Gulfo de Nigropola. Як Golfo dе Nigropoli затока вказана й на картах Граціозно Беніказі (1480 рік) та Конте Оттомані Фредуччі (1497 рік), в iталiйськiй карті 1550 року та на карті Герхарда Меркатора (1594 рік) й останній раз – у Йогана Гоманна (1739 рік). На європейських морських картах та портоланах ХІV-ХVІ століть від Кiнбурнської коси до Каркiнiтської затоки розташовувалося три острови, західний мав назву Zacori або Zagori, а середній – Megatico (Megarico) або Апідея. Вперше острів Апідея (той, що біля Pidea) згадується ще в портоланi 1553 року. Апідея – «це низький голий острів, на якому знаходиться самотня сосна». Також вказано, що достатню кількість питної води можна знайти далеко від острова Апідея, у місцевості Сокорi. Без сумніву, Zacori (Zagori) та Megatico (Апідея) – це дві частини нинiшньої Тендрiвської коси.
Що ж стосується сучасного острова Джарилгач, то східний острів вказувався на різних картах по-різному. Його ще немає на карті та в атласі Петруса Весконте (1311 та 1318 роки), й вперше він з’являється на морській карті Франческо Піцигано (1367 рік) за назвою Ysola resa. А в Каталонському атласі Абрахама Крекса (1375 рік) острів має назву Insula Rosa. У всіх варіантах Граціозно Беніказі (1453, 1474, 1480 та 1490 роки) острів називається Izola Rossa, що може означати «червоний острів». Можливо, генуезькі мореплавці, що висаджувалися на острові, бачили його порослим солеросом європейським наприкінці літа та на початку осені, коли той повністю червонів. На карті Оттомані Фредучі (1497 рік) вказується назва Isola Rossia, що могло відносити його до російських володінь. Острів Pa Rubea називається у Батіста Аньезе (1544 рік) та J. Rubea у Діогу Хомема (1561 рік). Латинська назва Rubea теж, до речі, означає червоний колір. На згадуваній вже карті Герхарда Меркатора (1594 рік) острів Джарилгач набуває сучасних форм і називається просто Rossa, а за політичним кольором, як і Тендра, належить не Кримському ханству, а Османській імперії. На карті Шарля де Пейсонеля (1765 рік) острів, що відповідає сучасному Джарилгачу, називається Rosphоdus insula, подібно до назви острова у Гая Плiнiя Старшого (І ст. н. е.).
На карті Петруса Весконте (1311 рік) вперше вказується місто-порт Pidea та затока Gulfo de Pidea. Аналогічну назву місто має у Франческо Піцигано (1367 рік) та в Каталонському атласі Абрахама Крекса (1375 рік). У різних варіантах Граціозно Беніказі (1453, 1474, 1480 та 1490 роки) та в Оттомані Фредучі (1497 рік) вказуються одночасно два міста – Pidea та Megatiche або, як варіант, Megatico, Megaticho та Megatica. У Батіста Аньезе (1544 рік) є місто Megariche, а в Діогу Хомема (1561 рік) – Pydea. У грецькому портоланi 1553 року згадується порт Pidea. Один анонімний іспанський монах відвідав місто Pidea у першій половині ХІV сто-ліття. Це місто, на його думку, було адміністративним центром татарського хана Узбека, й розміщував він його за 15 миль від Тендрiвської коси. На карті генуезця Альбіно де Канепа (1489 рік) над містечком Pidea майорить білий прапор із червоним хрестом – Хрестом Святого Георгія, що свідчить не лише про належність цього міста Генуезькій республіці, а й про його важливість. На різних картах генуезького періоду місто-порт Pidea виділено червоним кольором, що було характерно для найважливіших генуезських портів, таких, як Кафа (Феодосія) та Сугдея (Судак).
На карті Герхарда Меркатора (1594 рік), у глибині Тендрівської затоки, вказане місто-порт Megaricho. Платон Бурачков у 1874 році розглядав назву Megaticho як похідну від грецьких слів Mega – сильний та ticho – зрошення, тобто «дуже зволожена місцевість», й ототожнював місто з великою кількістю озер у районі сучасних йому Прогноїв (нині село Геройське Голопристанського району). Проте Megaricho у Герхарда Меркатора знаходиться саме у глибині Тендрівської затоки. Якщо це було генуезьке місто, то воно мало бути укріплене і, ймовірно, таким залишалося і після турецької експансії 1475 року. Жан-Бенуа Шерер в «Анналах Малоросії, або Історії запорозьких і українських козаків» (1788 рік) вказував, що турки на великій карті, накресленій у 1724 році, де подано Чорне море й навколишні землі, зображували пост біля малої фортеці Абложа. Пізніше на картах зустрічається ногайське поселення Ablodje або Abloe (Облої). Якщо поглянути на карту 1948 року, то зустрічається чотири поселення Облої: Облої Перші, Облої Другі й так далі. Так от, Облої Перші знаходилися якраз на північно-східному березі Тендрівської затоки.
Карта Польщі та Литви (739 р.).
На тій же меркаторовській карті 1594 року, на схід від Тендрівської коси, західніше безіменної річки, що витікає з озера, значиться місто-порт Pidea. Болгарська дослідниця Єлизавета Тодорова висувала гіпотезу, що Pidea знаходилася, ймовірно, в межах сучасного села Залізний Порт Голопристаньского району. Та найбільше місто на карті Герхарда Меркатора – Bonus portus – мало знаходитися біля сучасного озера Устричного, ймовірно, в межах селища Лазурне Скадовського району. Як вказував Йоган Гофман (1674 рік), місто Bonus Portus – це і є Calos Limen (Тиха Гавань), він же Pulcher Portus. А проти острова Джарилгач у Герхарда Меркатора вказане поселення Tamyraca, майже в межах сучасного Скадовська.
Ніколя Сансон у книзі «La Europe» (1648 рік) на карті Чорного моря вказує міста Megaricho та Pidea, але в подальших картах Сансонів (1665 та 1694 роки) вони зникають. На карті 1665 року Ніколя Сансон вказав античні міста Tamyraca Portus, Pulcher Portus, Carcine, а також урочища з польськими назвами Woda Selena, Studnie та Staf.
Картограф Йоган Баптіст Гоманн з 1705 по 1739 рік перевидавав карту “Regni Poloniae Magnique Ducatus Lithuaniae nova et exacta tabul” («Королівство Польща, Велике князівство Литовське, Росія…»). У ній зустрічаємо «крилатий мис» Тендра-Джарилгач, майже в центрі з’єднаний з материком. Напроти східної коси «крилатого мису» (сучасний Джарилгач) розташоване поселення Megaricho, далі йде Pidea, й при гирлі річки – Tamiraca.
У “Histoire philosophique & politique du commerce, de la navigation…” (1789 рік) робиться цікава спроба співставити античні грецькі, венеціанські, генуезькі та сучасні авторам топоніми Північного Причорномор’я по існуючим картам, тобто з тюркськими. Середньовічне Meganicho автори відносять до міста Кінбурн. Давнє місто Carcine ототожнюється із середньовічним Nigropoli. А от середньовічну Pidea автори бачать не інакше, як античною Tamirace. Ту ж Pidea автори відносять до сучасного їм тюркського поселення Czogar. Як видно з попередніх тверджень, Tamirace знаходилася десь поблизу сучасного Скадовська, але не на схід від річки Карга. У подальшому розглядатиметься місцезнаходження поселення Czogar, яке теж мало знаходитися від сучасного Скадовська до річки Карга. Тож, можливо, річка із заходу від Pidea і є татарська Карга? Крім Герхарда Меркатора, річка біля міста Pidea вказується також у Йогана Баптіста Гоманна (1705 та 1739 роки).
У 1858 році у «Віснику Імператорського Російського географічного товариства» була розміщена праця академіка Костянтина Петровича Зеленецького «Замітки на шляху по Херсонській губернії». Він вказує, що «між гирлом Дніпра та Перекопом існувало тільки одне значне давньогрецьке поселення. Це місто Tamirace, що знаходилося на острові Джарилгач, в маєтку пана Вассаля». Можливо, це на нього потім посилався Філіп Брун.
Далі буде.
Олег Лиховид.