Життя пролітає, наче на крилах. Ніби морська хвиля, воно змиває рік за роком, а разом з ними – і події минулого. Скадовчанин Юрій Іванович Кравченко, учасник війни в Афганістані, на прохання поділитися спогадами напередодні річниці виведення військ колишнього СРСР, лише знизав плечима: «Та я вже майже забув той Афганістан!».
Але варто було поставити кілька запитань, як Юрій Іванович зацікавлено поринув у спогади про свою солдатську юність. А розпочалася вона так, як у більшості його скадовських ровесників.
– Я закінчив вечірню школу, щойно отримав права водія – і ось вже мене призивають на службу до Радянської армії, – розповідає Юрій. – Зі Скадовська за лічені дні нас перекинули до Азербайджану і там вдень і вночі навчали особливостям водіння автомобілів у гірській місцевості. Для чого це було потрібно, ми здогадалися через три місяці, коли нас посадили у літак, а висадили аж в Афганістані. Це було в останній день грудня 1982 року. Ось так почалася моя служба у чужій стороні, гірській країні, де зелені дерева траплялися настільки рідко, що бійці їх ласкаво називали «зеленкою». А решта пейзажів були жовтого і сірого забарвлення. Я отримав від демобілізованого бійця розшарпану автомашину ГАЗ-66 і служив у роті зв’язку. Возив солдатів з кабельним і телефонним майном, і вони налагоджували зв’язок.
Юрій Кравченко
приймає присягу.
Та недовго продовжувалося це спокійне життя. Через якийсь час мене перекидають до міста Кундуз, де стояли великі військові підрозділи. Там я сів за кермо автомобіля ЗІЛ-130, у кузові якого стояла зенітна установка. До моїх обов’язків входив супровід радянських автомобільних колон з різними вантажами і живою силою по дорогах Республіки Афганістан. Я – за кермом, а двоє хлопців у приціл своєї зенітки пильно стежать за горами: десь блисне іскорка від пострілу – вони у відповідь накривають її вогнем.
Зенітна установка на військовій машині Юрія Кравченка під час супроводу автоколони.
Юрій неквапливо розповідає про солдатське життя-буття. Воно ж, як у всіх арміях світу, одноманітне і скупе на святкові події. Але, на щастя, Юрій був фотолюбителем і протягом всього часу старанно фіксував будні служби в Афгані. І з цих фото до глядача долинає відгук далеких подій – того минулого, що лишило у душах багатьох воїнів щемливий слід. Давно вже забувся смак солдатської каші, та й де вони – ті кирзові чоботи та просяклі солоним солдатським потом кітелі і панами? У небуття все пішло… А подивишся на фото – і наче відчуваєш на обличчі гарячий подих афганського вітру, що несе у собі споконвічну печаль гірського гордого і войовничого афганського народу. Багато воєн переніс він. Ось і в те десятиріччя, починаючи з 1979-го: хоч яку армаду військ перекинули з СРСР у цю бідну відсталу країну на підтримку режиму Бабрака Кармаля, а частина народу не скорилася! Пастухи, селяни і ремісники вмить перетворилися на хоробрих воїнів, котрі вміло і безстрашно воювали з танками та вертольотами. Недарма ж кажуть: за свою землю і голову покласти не страшно.
Хоча, немає у житті однозначності. Було немало і бідняків, котрі раділи приходу«шураві», сподівалися на те, що разом із соціалізмом вони принесуть краще життя. Але чудес не буває, на танках ще ніколи не привозили благополуччя і спокій.
Ми тоді не замислювалися над тим, чому воюємо в Афганістані, – розмірковує тепер Юрій. – Сказано було чітко: надаємо інтернаціональну допомогу афганському народу. Такою, розповідав зам-політ, була політика партії і уряду. А от служити нам було набагато важче, аніж нашим одноліткам у Союзі. Часто хворіли, а втрати від хвороб під час афганської кампанії радянських військ, казали, в 8-10 разів перевищували число бойових поранень і травм. Загинуло ж близько 15 тисяч солдат та офіцерів. Чимало повернулися додому скаліченими…
Юрій розкладає на столі «віхи» свого життя: повістку, книжечку «Пам’ятка воїнам-афганцям», вирізку з газети про наказ міністра оборони про демобілізацію, залізничний «дембельський» квиток, з яким він покинув Середню Азію. Наче звістки із солдатської юності – все лишилося у минулому. Та до всіх тепер прийшло усвідомлення того, що військовим шляхом неможливо вирішити жодне питання.
Варто згадати про трагічні уроки історії. Афганістан має репутацію кладовища армій: у XIX столітті тут загрузла британська армія, у XX – радянська, а в XXI – армія НАТО. Коли в 1989 році Афганістан покинув останній радянський солдат, ніхто не міг припустити, що через дванадцять років тут з’явиться обмежений контингент американських військ. І сьогодні в Афганістані теж неспокійно, країна стала осередком протистоянь. Тут сконцентровані численні протиріччя сучасного світу: ідеологічні, політичні, економічні, соціальні та релігійні. У такому круговороті горя, болю та сліз довелося побувати і нашим землякам.
Юрій Бондарєв.
Фото з солдатського архіву Юрія Кравченка.