Немає більшого горя, ніж те, коли батьки ховають своїх дітей. Немає більшого горя, ніж те, коли гинуть кращі сини України – молоді, повні сил і бажання творити добро на рідній землі. 2 липня назавжди залишеться для скадовчан чорною датою, днем глибокого смутку і скорботи. В останню дорогу ми проводжали свого земляка Віталія Бєлікова. Цей шлях був устелений живими квітами та омитий сльозами непоправної втрати.
Нікому з тих, хто знав Віталія, не віриться, що вони більше не побачать його щирої посмішки, дружньо не обіймуть. Адже йому було лише 23… За таке коротке життя він встиг здійснити свою мрію – стати військовим. Друзі-однокласники й досі згадують, як раділи за Віталія, коли нещодавно він отримав погони лейтенанта Збройних сил України, а ще більше – коли він зустрів свою долю, коли у лютому цього року в молодій родині з’явилася на світ чудова донечка. Ніхто б не міг подумати, що цього разу при зустрічі Віталій не потисне руки – він вже спочиває вічним сном.
Віталій Бєліков трагічно загинув 28 червня. У ті дні керівництво держави оголосило перемир’я з сепаратистами і призупинило антитерористичну операцію. Але бойовики не склали зброї. Ко- лона автівок з продовольством для військових, яку супроводжував Віталій Бєліков, потрапила у засідку. Бій тривав дві години – для нашого земляка цей бій став останнім. Він захистив бойових товаришів і пішов назавжди…
Земляки прощалися з Віталієм у районному будинку культури. Його зустріли на рідній землі, як Героя. І як Героя провели… Багато людей. Багато плачу у натовпі, що завмер перед великим горем усієї Скадовщини, усієї України. Адже відтоді, як на Сході України розпочалася антитерористична операція, загинуло 200 синів України – тих, хто мужньо пішов боронити Батьківщину від бандитів та окупантів.
Щодня у різних містах нашої країни ллють сльози за загиблими бійцями. І ось ця трагедія в Скадовську – яскравий сонячний день вмить став чорним і болісним.
Знайомі Віталія кажуть, що за життя його можна було назвати не інакше, як янголом – такою світлою і доброю людиною він був. Перша вчителька хлопця Ніла Василівна Клименко і класний керівник Лариса Олександрівна Коваленко з його рідної Скадовської загальноосвітньої школи №3 прийшли прощатися зі своїм учнем, тримаючи зворушливі фотографії в руках. Ось – 1 вересня. Віталій, з великим букетом квітів, обіймає першу вчительку, як завжди, тепло посміхається. А ось – хлопчик у колі однокласників на порозі школи, значно подорослішав, але з тією ж світлою посмішкою на обличчі. Ніла Василівна та Лариса Олександрівна, наче в один голос, згадують: «Віталік був такою тихою, спокійною дитиною, сором’язливий, добре вихований. А виріс таким мужнім чоловіком – справжнім захисником Вітчизни, справжнім Героєм…».
Попрощатися з Віталієм приїхав і командир механізованого батальйону, підполковник Олександр Паламарчук. У цьому батальйоні в місті Мукачево Закарпатської області Віталій служив останні два роки.
– Усі ці хлопці для мене, як діти. І, повірте, втрачати їх у бою – все одно, що втрачати рідних синів. Як пояснити матері, що її дитина загинула, а ти – живий? – ділиться смутком командир.
Щойно труну з тілом Віталія винесли з будинку культури, місцеві самооборонівці вигукнули: «Герої не вмирають! Герої не вмирають!..» – і ці слова підхопили десятки, а потім і сотні людей. У небо над рідними вулицями Віталія полинула пісня – та, під яку несли домовини з тілами Героїв Небесної Сотні на Майдані у Києві. Колона людей, які прийшли провести молодого бійця, розтяглася на кілька кварталів.
На кладовищі відбулася громадська панахида. Слово брали очільники місцевої влади, військові, педагоги Віталія. Усі, як один, говорили про те, що Віталій – наша гордість. Його ім’я, його мужність та відвага, готовність віддати своє життя заради миру в Україні завжди житимуть у пам’яті всіх прийдешніх поколінь, а в сучасників ще більше пробуджують і зміцнюють дух патріотизму. Дуже зворушливо в останні миті прощання біля труни зазвучав державний гімн України. Ні – не з колонок, не в запису. Його заспівали самооборонівці, а з ними й усі інші люди.
Бойові побратими Віталія Бєлікова здійснили прощальний залп. Так проводжають Героїв. Так проводжають кращих синів України!
Тетяна Підгородецька. Фото автора та Юрія Бондарєва.