Остарбайтери… Безправна дармова сила фашистської Німеччини під час Другої світової війни. Більше 2,5 мільйонів українців з 1941 до 1945 років було вивезено на примусові роботи. Спочатку агі-тували добровільно їхати працювати, а з весни 1942 почали забирати силою. Великий відсоток вивезених на примусові роботи до Німеччини становили неповнолітні дівчата 14-16 років. Серед них була і жителька села Новоукраїнка нашого району Любов Максимівна Косенко. З нагоди Дня скорботи і вшанування пам’яті жертв війни в Україні ми вирішили розповісти її непросту життєву історію.
У травні цій шанованій на все село жінці виповнилося 90 років! І хоча Любові Максимівні є що розповісти про пережите і побачене, на жаль, здоров’я вже підводить. Прикута до ліжка бабуся ще й дуже погано чує, тому історія її життя викладена зі слів найближчих родичів.
Своїх рідних батьків Любов Максимівна не пам’ятає. Коли їй виповнився рік, з дитячого будинку дівчинку разом із молодшим братом на виховання взяла прийомна родина з Каланчака. Нові батьки ставилися до дітей добре, любили їх. А в 1939 році у їхній дім прийшла перша біда – репресували батька. За якоюсь підозрою забрали на допит, і більше живим його не бачив ніхто.
Потім, у 1942-му, фашисти забрали на примусові роботи 14-річну Любу. Тоді німці зганяли усіх дітей, що були старші 14 років, вантажили в ешелони та вивозили до Німеччини. Юній дівчині на все життя врізався у пам’ять неймовірний крик і лемент матерів на залізничній станції, коли забирали її та інших дітей. Ніхто не знав, куди і чого їде. Чимало батьків намагалися сховати свою кровиночку, вберегти від ворожого ока. І деяким це вдавалося. А мачуха віддала Любу спокійно, без будь-якого спротиву. «Певно тому, що не рідна…», – з болем у серці думала тоді Люба. Але після того, як через кілька років дівчина повернулася додому, простила її і завжди ставилася до неї, як до матері.
У Німеччині, в місті Кельн, Любу спочатку відібрали для роботи на військовому заводі – виготовляти запчастини для німецьких танків. Потім роботящу дівчину помітив директор заводу й узяв її до себе додому хатньою робітницею. Родина була заможною, мала величезний будинок, тому Любі доводилося дуже багато і важко працювати. Чого тільки вартувало щоденно прибрати 14 кімнат?! Та гріх було нарікати, ставилися до своїх робітників у багатій німецькій сім’ї добре. Пана майже ніколи не було вдома – керував заводом, а пані добре годувала прислугу, нікого не ображала. Так Люба жила й працювала у цій сім’ї до 1946 року, поки на цю територію Німеччини не прийшли американці.
Після звільнення 18-річна дівчина повернулася до Каланчака і відразу почала шукати роботу. Пощастило влаштуватися дояркою аж у Новоукраїнці нашого району. Разом із мачухою переїхали сюди жити. Роботяща, доброзичлива і відповідальна дівчина швидко завоювала авторитет у селі і стала прикладом добросовісної працівниці. Щодня о п’ятій ранку вона бігла на ферму, аби подоїти корів, прибрати за ними, нагодувати… І так – тричі на день.
Пропрацювала дояркою у радгоспі 40 років, мала відзнаки, грамоти, премії. А на руках було ще й троє діточок. Усім дала лад, поставила на ноги. Тяжке горе довелося пережити Любові Максимівні і за мирного життя – рано пішов із життя син. Але пережила, вистояла, не втратила від горя інтересу до життя. Нині вона живе в цьому ж селі з сім’єю найменшої доньки Наталі. Донька Людмила теж живе у Новоукраїнці.
Й у свої 90 Любов Максимівна хоче бути корисною людям. Вона – майстриня «золоті руки». Спицями в’яже светри, жилетки, капці, шкарпетки і дарує свої вироби рідним та знайомим. Побачивши чиюсь дитину, одразу міряє ниткою довжину дитячої ступні й береться за нову пару м’якеньких теплих шкарпеток чи домашніх капців. За кілька днів шкарпеточки готові! І такі вони охайні і гарні, зроблені з такою щирою любов’ю, що нікому й на думку не спаде відмовлятися від цього подарунка!
Є у Любові Максимівни ще одна чеснота. Вона – найактивніший читач з усіх, що живуть на території Тарасівської сільської ради. Любить читати книги ще змолоду – за все життя перечитала увесь фонд бібліотеки села Новоукраїнка. З великим інтересом жінка читає й зараз. Бібліотекар особисто для неї привозить книги навіть з районної бібліотеки. Доба-дві – і твір прочитано. За словами доньки Наталії, бабуся дуже любить читати про війну та дивитися фільми фронтових років.
Історії покоління, якому довелося пройти лихоліття воєнних років, часто приголомшують жахом і неймовірними життєвими труднощами. Але ще більше вражає те, як люди, юність котрих була зламана війною, зуміли це пережити і вистояти: відбудувати країну, виростити дітей, виняньчити онуків. І головне – вони не втратили життєвої сили, оптимізму та віри у краще життя. Міцного здоров’я вам, шановна Любове Максимівно, уваги від рідних та многая-многая літа!
Вікторія МЕЛЕШКО.