Іноді подія, на яку зовсім не очікуєш, стає пам’ятною на все життя. Так було і цього разу. Стояв кінець червня, я сидів за робочим столом і працював, коли раптом до кабінету журналістів у редакції зазирнув худорлявий чоловік з довгим волоссям і попрохав скористатися комп’ютером. Дозвіл у керівництва він вже отримав, тож я показав чоловіку вільний стіл.
Я продовжував свою роботу і не звертав уваги на незнайомця. Він також поринув у свої справи, а десь за годину запитав у мене, чи є можливість скинути світлини з його фотоапарату. На фото був сам гість на фоні дорожнього знаку з написом «Скадовськ». Слово за слово, і ми розговорилися. Виявилося, що в гостях у нас відома на весь світ людина – Олександр Волощук з Чернігова завоював симпатії мільйонів людей як мандрівник, письменник і журналіст!
Я буквально накинувся на Олександра із запитаннями. Хоч і було видно, що він дуже цінує свій час, але все ж таки стисло повідомив, що зараз пішки мандрує вздовж берега Чорного моря і зранку прийшов до Скадовська, заночувавши у наметі поблизу Улянівки. Мандрівник вибачився і сказав, що поспішає у справах до місцевого храму.
– Повернуся за годину, а ви почитайте поки що про моє життя, – з цими словами Олександр простягнув мені книгу «Південний хрест».
Я розгорнув першу сторінку, швидко переглянув зміст видання. Кажу без перебільшення: у мене очі полізли на лоб і перехопило подих! Цей майже нічим не примітний чоловік пішки та автостопом побував у Казахстані, Киргизстані, Таджикистані, Узбекистані, Афганістані, Монголії, Китаї та навіть на Тибеті! Він про-йшов через Кавказ від Чорного моря до Каспійського та познайомився з населенням Азербайджану, Грузії, Туреччини, Сирії, Ірану, Іраку, Йорданії й Лівану. Олександр Волощук зміряв ногами також Сибір і далекий Схід Росії, Польщу, Прибалтику, Фінляндію, побував на Кіпрі. Під час подорожей він вивчає життя українців за межами Батьківщини, досліджував місця, де у сталінських таборах гинули наші земляки протягом 1930-1950-х років.
Ось, яку людину послала нам доля! Я з нетерпінням чекав повернення Олександра. Коли ж він прийшов до редакції, я запитав, чи не важко йому, людині зовсім не міцної статури і не богатирського здоров’я, долати такі неймовірні відстані? Олександр усміхнувся і сказав, що початку, коли вирушаєш у дорогу, дуже важко. Потім організм звикає до перевантажень і сприймає їх, як вимушену необхідність.
Я спробував уявити, як Олександр йде гірськими дорогами Паміру, ночує в наметі, один і беззахисний серед чужих людей зовсім іншої віри, і це мені не вдалося. А Олександр, ніби вгадавши мої думки, сказав:
– Найлегше, що є у подорожі, – це спілкування з людьми. Пригадую, як у глухих таджицьких кишлаках люди раділи моїй появі, запрошували у гості, обдаровували продуктами. Відтоді, як розвалився Радянський Союз, багато жителів Азії вже ніде не бували, не бачили слов’ян. Я для них був, наче посланець з того минулого, яке було у їх навчанні чи армійській службі. Так само радо зустрічали мене скрізь.
Мій співбесідник видав книги «Автостопом на край світу»,«Північна Одісея»,«Назустріч сонцю»,«Кавказький щоденник», «Сорок чотири дні». А починав Олександр свою трудову діяльність журналістом у районній газеті на Чернігівщині. Потім кинув рутинну роботу і почав подорожувати.
Можна було б безкінечно говорити з такою цікавою людиною, та ось настав час прощатися, мандрівник ска-зав, що має встигнути при-йти на нічліг до Лазурного. Я з жалем потиснув руку цього незвичайного чолові-ка. Побажав, щоб на шляху Олександра зустрічалися лише хороші люди.
Восени у піднебессі линуть у далекі краї каравани диких гусей і ронять на землю журливі звуки прощання. Зачувши їх, домашні гуси тривожаться, гелгочуть, а гусаки навіть беруть розбіг і відриваються на кілька метрів від землі. Їх владно кличе прадавній код вільного небесного життя. Після прощання з Олександром я відчув себе таким гусаком.
Юрій БОНДАРЄВ.
Фото з архіву
Олександра Волощука.