Немає у Скадовському районі людини, яка б не знала нашу землячку Ольгу Миронець. Ми полюбили її з першими щирими піснями, які вона, ще юною, виконувала на сцені районного будинку культури. Ми одразу закохалися в її щиру посмішку, яку вона дарувала усім з блакитного екрану, упродовж 15 років працюючи на районному телебаченні. І в найурочистіші миті життя нашого краю святкову сцену довіряли саме їй. Не дивно, що прийшов час, і Ольга Василівна очолила культурну ниву Скадовщини – ниву, на якій вона сама зросла і якою вона тепер усіх веде за собою.
– Ольго Василівно, на посаді начальника відділу культури і туризму районної державної адміністрації ви працюєте трохи більше місяця. Як взагалі ставитеся до своєї нової роботи?
– Так, я йшла до цієї посади довго. У культурі нашого району я давно, з 1989 року, коли закінчила Херсонський педагогічний інститут, і на моїх очах вона й творилася. Але вдячна Богу, що цей шлях був саме таким, бо тепер знаю всю цю роботу від самого початку, від ноти до першої октави, до найвищої ноти сі… Знаю колектив ще з тих часів, коли всі ми ще були аматорами, прибігали ввечері поспілкуватися, поспівати, зробити якийсь художній номер. А зараз культура Скадовського району посідає одне з провідних місць в області. Наші колективи дуже знані і популярні не лише на Херсонщині, а й у всій Україні. Є керівники, яким я дуже завдячую своїм творчим зростанням. Це насамперед Олександр Саранча. Саме під його керівництвом я колись почала свою співочу кар’єру, а згодом продовжила під керівництвом Юрія Луканова. Пригадую, як у 90-х роках, коли ми, культармійці, зрозуміли, що вийшли у Скадовську на інший рівень, сама собою виникла думка: а чому ми не захищаємося, чому не маємо звання? І тоді, у 1996 році, було запрошено комісію, перед якою ми захистили звання зразкової студії естрадного співу. Приємно, що це звання студія підтверджує з року в рік. До речі, солісткою цієї студії була відома нині Юлія Войс – тоді просто Юлія Вдовиченко, Інна Шустваль і багато інших імен, відомих у столиці…
– Вам ніколи не хотілося стати артисткою на всю країну?
– Мене часто про це запитували. А я всім відповідала: мені тут подобається! Отримую неймовірну насолоду від того, що співаю саме на цій сцені. Я бачу всіх у залі – рідні очі, рідні обличчя. Здається, на великій сцені у Києві я б так не співала (сміється). І, до речі, коли надійшла пропозиція очолити відділ культури і туризму районної державної адміністрації, у мене було хвилювання. Це моя культура, я в ній зросла, вона мене виростила. Розумієте? Я тут всіх знаю, мені тут всі рідні. Я при- йшла не на посаду. Я прийшла у велику творчу сім’ю. Це мій дім.
– А ким ви мріяли бути в дитинстві?
Звичайно, артисткою (сміється). Я виросла у маленькому селі на Херсонщині. Моя мама більше сорока років працювала у школі, навіть була директором. Батько теж був партійною людиною, очолював радгосп у Ниж-ньосірогозькому районі. Я ж – абсолютно творча дитина. Треба декламувати віршик – декламувала, поспівати – співала, станцювати – потанцюю. Я взагалі люблю всю культуру – не лише пісні і танці, а й вистави, навіть займатися оформленням сцени. В інституті навчалася – теж була в культурі. Дуже вдячна нині покійному Олегу Мішукову. Він був працюючим студентом, трішки старшим за мене, і сформував творчу агітбригаду. Так за кілька років я об’їздила всі колишні республіки тодішнього Радянського Союзу – возили скрізь українську культуру. Я виходила на сцену у віночку – співала народні пісні, а вчилася, до речі, на біолога.
– А чому не на артистку?
– Коли після школи постало питання, куди вступати, я обрала Сімферопольське театральне училище. Але ж, розумієте, конфлікт «батьки і діти» завжди був і залишається… Мій батько закінчив біофак Одеського інституту імені Мечнікова. Мама – зоофак Херсонського сільськогосподарського інституту, а потім ще й педагогічний… Старший брат на той час навчався на третьому курсі в Херсонському сільськогосподарському інституті. І коли я сказала, що буду вступати до училища, мабуть, це слово – «училище» – свою роль і зіграло. Мої батьки завжди налаштовували: освіта має бути тільки вища! І сказали – «Ні»!
– Ольго Василівно, великий проміжок вашого професійного життя займала робота на телебаченні. І великий досвід ви отримали саме в цей період.
– Телебачення і культура – це взагалі невіддільні явища. Вони не паралельні, вони завжди переплітаються. На будь-який концерт, будь-який фестиваль запрошували знімальну групу. Коли відкрилося телебачення, я працювала у другій школі. Заради цієї роботи залишила вчителювання. Мама, коли дізналася, сказала: «Доню, кому потрібне телебачення в Скадовську?! Це на півроку, а потім усе закриється! І що ти будеш робити далі?». Але пройшло 15 років!
– Неважко помітити, що усе, що ви робите, ви робите з любов’ю. І коли щоразу виходили в ефір, теж складалося враження, що для вас це не робота – з такою насолодою ви бралися за справу – вели поздоровчу програму, різні творчі проекти.
– Справді, телебачення – це окрема сторінка мого професійного життя. Це було щось нове, незвідане. Відкрию секрет – ми працювали у запису. І ввечері я переглядала ефір від першої до останньої секунди, наче вперше себе бачила. Багато аналізувала. У мене був хороший вчитель – Віктор Сергійович Шлюфін. Він завжди давав професійні поради. І досить жорстко – слів не підбирав. Але я не ображалася. Розуміла, що це тільки для мого добра. І хіба одна я була закохана в свою роботу? Усі, хто тоді там працював, були командою однодумців, ми жили цим, ніколи не рахувалися з часом. Треба було опівночі знімати – знімаємо опівночі, треба на світанку – працюємо на світанку. Якось вирішили зняти схід сонця. Уявіть собі: червень місяць, четверта година ранку. Біля новомиколаївського мосту, посеред поля, стоїть дівчина в українському костюмі, у вінку і чекає, коли зійде сонце. Оператор у цей час приліг трішки подрімати в пшениці і каже: «Оля, буде сходити сонце – розбудиш». А люди якраз починають їхати на базар… Усі сигналять, усі вітаються, запитують, чого я тут стою. А я говорю: я тут сонце зустрічаю! А потім пройшов час і ми збагнули – можна було зробити навпаки: зняти захід сонця і пустити плівку назад…(сміється).
– Під час роботи на телебаченні ви навіть в Америці побували!
– Так, це був 2005 рік. Мене запросили на стажування після того, як побачили мою авторську програму «Джерело» – про народні звичаї і традиції українців. Я навчалася в університеті Хансвілл штату Алабама за програмою «Громадські зв’язки». Тоді отримала можливість зустрітися з українською діаспорою і виступити на місцевому телебаченні для наших мігрантів. Так навіть запропонували лишитися! Малювали досить гарну перспективу. Але Україна – понад усе! (сміється). Я завжди шанувала вислів: «Прийду на рідну землю, буду її цілувать». Але ніколи не думала, що переживатиму такі відчуття. Коли повернулася зі Штатів, вийшла з літака в Борисполі. Біля терміналу на клумбі квіточки росли. Я підійшла і руками почала торкатися рідної землі. Усе ж таки в нас, українців, є щось таке патріотичне… Моя земля, Київ, Україна…
– Ольго Василівно, мабуть, не мені одній здається, що на роботі ви весь час. І навіть у свята даруєте гарний настрій іншим людям. Що ж залишається для вашої родини?
– Якось мій чоловік сказав мені, що йому теж хотілося знайти таку роботу, як у мене: «Ти ж не йдеш на роботу, ти ж біжиш…». А я своїм колегам завжди кажу, що в культурі немає випадкових людей. Ось подивіться: Анатолій Іванович Волошин – наче він завжди очолював районний будинок культури. Наталія Валентинівна Шептухіна – все життя в культурі Скадовщини, династія Шаронових – самі викладають, донька, а сьогодні вже й онука підростає, танцює. Володимир Єрмаров – наш спортивний бог, куди без нього? У нас кожен хворіє своєю справою, і ми навіть між собою жартуємо, що культпрацівник – це не професія, це діагноз. Так можете і написати! (сміється).
– А де черпаєте енергію для роботи?
– У культармійців є великий релакс – це сцена. Часто, буває, втомлюємося, якісь проблеми переживаємо, а буває і зовсім зле. А тут просять виступити. Хоча б одну пісню заспівати. І щойно ступаєш на сцену – все! Цих трьох-п’яти хвилин виступу цілком вистачає для того, щоб набратися заряду, енергії і хотіти далі жити і творити.
– На останній колегії районної державної адміністрації ви приділили велику увагу розвитку культури на селі. Це дуже актуальна проблема. Що потрібно, аби в селах дійсно були гарні клуби та будинки культури?
– Майже з перших днів своєї роботи на посаді начальника відділу культури і туризму я ввела у практику виїзні наради з питань надання практичної та методичної допомоги колективам сільських будинків культури. Перші такі зустрічі пройшли у селах Таврія, Птахівка і Радгоспне. Висновок один: там, де сільський голова ініціативний, зацікавлений, там є лад і в клубі, там люди отримують заробітну плату, культура розвивається. Чимало сільських голів можуть взяти за приклад ставлення до місцевої культури голови Радгоспненської сільради. Ви знаєте, що недавно у їхньому будинку культури сталася велика біда – обвалилася стеля. Але Василь Анатолійович Козак не опустив руки. Він сказав: «Я давно хотів тут зробити хороший ремонт. І от тепер якраз буде можливість». Дуже гарний клуб у селі Новоросійському. Його разом із місцевими культармійцями відродив сільський голова Анатолій Йосипович Кость. Це не клуб, а лялечка! Прекрасний палац культури у Новомиколаївці. Щоправда, в цьому ще й заслуга тамтешнього директора – Степана Михайловича Ковальчука. Скажу коротко: якщо є бажання, можна зробити все!
– Ольго Василівно, і наостанок не менш важливе питання – туризм. Це галузь, яку ви теж курируєте. Маємо місто-курорт, маємо багато планів, аби колишні кримські відпочивальники почали їхати до нас.
– На моє глибоке переконання, розвиток туризму, розвиток Скадовського району як оздоровчої зони залежить від кожного з нас. І від місцевої влади, яка сьогодні робить усе для того, щоб наш край, наше море були екологічно чистими, і від власників оздоровчих закладів, які створюють затишні умови для відпочинку, і від кожного-кожного скадовчанина, який, навіть доглядаючи власне подвір’я, висаджуючи квіточки біля будинку, додає краси рідному місту. Вважаю, що наш край має великі перспективи розвитку й зеленого туризму. І якщо усі ми будемо і далі над цим працювати, Скадовськ обов’язково стане найкращим курортом України. Інакше просто не може бути. Особисто я у цьому впевнена.
Запитувала Тетяна Підгородецька.