Пам’яті «Небесної сотні»

nebesna-sotnya1

Герої не вмирають!

Повірити в це ніяк неможливо. Ні розумом, ні серцем, ні душею. Пухлина корупції, зневаги до українця, усього суспільства, розрослася настільки нахабно-впевнено, що вже набула стійкого статусу неоперабельності. Здавалося, тепер це назавжди – несправедливість, розстріл правдивого слова, життя на колінах, а всі блага – для обраних. Ми мусили жити в тих жорстких реаліях й, знизуючи плечима, вдавати, що все гаразд. Нам тлумачили про «стабільність й покращання», «подолану руїну» і про те, «що шлях обрано правильний». І кожен мав існувати (бодай з надією), що буде почутий, – бо ж «почую кожного». Слухати лукаві виступи, що він «не полишить дітей без хліба». Тому що… батько. Насправді ж, нас було позбавлено гідного життя. Ми мали терпіти звільнення й нестатки, рахувати останні копійки, шукати десь ліпшої долі.

У нього ж тим часом – собача будка вартістю з автомобіль. Й тих авто незліченно, коштовністю, що не може й наснитися. Пеньки, де полюбляв стрибати. Тенісні корти, поля для гольфу. Статуї мармурові, золоті монети, сауни й камінні зали, в саду ж – дерева з усіх куточків світу. Гелікоптер, фон-тани й озерце… Й навіть склади жіночого хутра. Власна прислуга й охорона, – пусте, що країна в нестатках, бо ж цар. Коли бачиш цю розкіш на власні очі, спадає на думку єдине: навіщо стільки усього людині? Навіщо? Якась загадкова дикунська хвороба, що скувала мозок істоти, й вона, врешті-решт, таки мусить бути приречена на погибель. Як і усе їй подібне оточення. Це, власне, і є найстрашніша хвороба усіх часів існування людства.

Важлива істина в тому, що гідна людина не здатна прожити життя на колінах. Принаймні, не українці. Повстали. Проте, висловивши свій супротив, отримали міліцейські кийки – «почуті». Втім, не злякались, а згуртувавшись, долали нездоланне й далі. Посипалися кулі по живих мішенях – щоб не прагнули іншого життя, щоб не заважали панам багатіти й далі. Наймані снайпери цілили по живому Майдану, по людях – щоб голота не здіймала голів, бо ж бидло, – раби, бандити усі. У все це повірити неможливо… Якщо й існує пекло, ми бачили – воно було там, на Майдані. Із давніх-давен повелося, що йдуть за Вкраїну найкращі її сини. Гинули на очах, а кожен із них – незбагненна втрата для усіх родин, для кожного з нас.

янукович

«Хатиночка» Януковича.

Неможливо повірити й у те, що ця війна (інакше не скажеш) відбулася у сучасному світі, у мирні часи, в самому серці країни, коли у сусідніх від Майдану кварталах тривало звичайне, хоча й трохи з острахом, життя. Й лише тепер зародилася надія на кращу долю, така тендітна надія, – бережімо її. Визнаваймо, що занадто велика ціна нашого майбуття, – втрата синів, побратимів, батьків і коханих. Саме ціною життя патріоти вказали гнобителям і справжнім бандитам на відведене для них місце, – немов отим псам, що погано, не гідно прислуживалися. Хоча й порівнювати істот у людській подобі з тваринами буде якось нечесно, не по-людськи. Бо й тварини кращі за них.

Вічна, світла пам’ять Героям «Небесної сотні» – цим мужнім хлопцям нашої держави, справжнім її синам. Порядним і чесним, відвага і совість яких не могли бути іншими, – вони не поступилися б свободою України за жодних обставин. Тому стояли до останнього, – за дітей і батьків, за кожного з нас. За наш європейський вибір, нашу свободу і кращі часи. Продовжити справу Героїв маємо ми – тепер їхнє життя триває в кожному з нас. Пам’ятаймо про це й ніколи не забуваймо. Не забуваймо, якою ціною сьогодні ми опинилися в іншій державі. «Небесна сотня» перемогла.

Людмила ПЛАХОТНА.

Коментарів немає, будьте першим!

Прокоментувати:
Всі поля, позначені (*) обов'язкові для заповнення