Іноді замислишся: що таке людська пам’ять? Взагалі, навіщо вона зберігає те, чого вже немає? Невже може бути важливим, що хтось пам’ятає людей, котрі давно пішли з життя, або не забув, які фільми дивились і які пісні слухали багато років тому? Хіба це сьогодні має якесь значення? Так, має, бо без минулого неможливо жити. Спогади роблять наше життя об’ємним, глибоким та осмисленим. Прожиті роки наповнені нашими відчуттями і переживаннями, завдяки цьому і сучасне життя наповнюється живим змістом.
Нинішньої осені районній газеті «Чорноморець» виповниться 85 років. Багато людей створювали газету протягом цього часу, всіх і не згадати. Але людину, про яку хотілося б сьогодні розповісти, чимало скадовчан ще добре пам’ятає.
Це Федір Іванович Казаков, газетний фотограф. Незабаром вже 15 років, як його не стало. Та його образ і досі яскраво живе у вдячній пам’яті багатьох городян. Той, хто бував на святах, на масових заходах у місті чи районі, неодмінно бачив заклопотаного і зосередженого на зйомках Федора Івановича. Об’єктивом свого фотоапарата він вихоплював найважливіші моменти всіх подій і робив це дуже майстерно. Якимось дивовижним чином фотографії Федора Івановича ставали маленькими художніми шедеврами – вони ніби розкривали сутність усього того, чим жили люди нашого краю.
Здавалося б, нехитра це справа – натиснути на кнопку спуску апарата і зупинити мить. А от результат у кожного фотографа різний. На одних фото ми не затримуємо свій погляд, а на інші глянеш – ніби свіжої води нап’єшся! Їх хочеться переглядати, показати ще комусь, поділитися враженнями. Це означає, що роботи створені справжнім майстром. Федір Іванович і був саме таким фахівцем. Він захопився фотомистецтвом ще змолоду, коли трудився слюсарем на шахті у місті Вуглегірську, що на Сахаліні. У редакції місцевої газети його фото помітили і запросили на роботу.
З тих пір він уже не полишав співпраці з газетою. Коли почали хворіти його син та донька, лікарі порадили родині змінити клімат, переїхати на південь. Було обрано Скадовськ. І незабаром Федір Іванович продовжив свою трудову біографію у районній газеті «Чорноморець».
Саме тут він досяг вершини свого мистецтва. Ніколи не забути слова Федора Івановича про те, що «майстерність фотографа полягає не в тому, щоб гарно сфотографувати і без того гарне, а в тому, щоб показати те прекрасне, якого інші не помітили, пройшовши байдуже повз».
Він і справді помічав неповторне у навколишній природі, у різножанрових епізодах життя скадовчан. І все це перекладав мовою своїх знімків у газету. А робити фото у ті часи було не те, що сьогодні. Дуже багато часу (та й коштів) забирала робота з проявленням плівки і друкуванням знімків. Неабияке терпіння треба було мати, щоб працювати з хімічними реактивами. А газетний номер треба було підготувати вчасно, жодних затримок не могло бути. Отож, доводилося Федору Івановичу чаклувати у домашній лабораторії і ночами. Але таких випадків, щоб колеги чекали, доки фотограф здасть свої матеріали у газету, не було. Ніколи не чули від нього і скарг, якщо доводилося жертвувати вихідними чи святковими днями. Коли вживають вираз «завжди на посту» – то це про Федора Івановича. Він завжди був у потрібний час і в тому місці, де мав бути професіонал-фотограф.
Приємно жити і працювати, коли поруч люди з легкою вдачею і приязним характером. Федір Іванович був душею колективу, з ним хотілося спілкуватися, а відсутність фотографа у редакції помічалась одразу. І треба сказати, що, крім своєї професійної справи, Федір Іванович був ще й майстром на всі руки. Якщо виникали потреби в ремонті розеток чи замків у редакції – тут без нашого фотографа обійтися було неможливо. У нього в лабораторії завжди лежав напоготові повний набір необхідного господарського інструменту, були у нашого колеги широкі знання і вміння.
Готуючи цю публікацію, ми вирішили неодмінно зустрітися з дружиною Федора Казакова – Валентиною Іванівною, аби вона поділилася своїми спогадами:
– Федір Іванович родом з Казахстану. У нього було важке воєнне дитинство, він рано залишився один з матір’ю. А я родом з Луганщини. Доля звела нас на Сахаліні. У ті часи туди багато людей їхало, щоб заробити, бо роки були нелегкими, жили бідно. А на Сахаліні зарплата була з надбавками. Познайомилися ми у шахтарському клубі на танцях. Розговорились, і виявилося, що ми обоє народилися в один день – 16 листопада 1940 року. Він – шахтар, а я була вчителькою початкових класів. Незабаром пов’язали ми свої долі, виростили сина і доньку, дочекалися онуків. Він був хорошою людиною і дуже любив свою роботу. Пам’ятаю, як жалкував, що не довелося працювати, коли з’явилася нова апаратура…
І ми у редакції чули від Федора Івановича те саме. Досягши пенсійного віку, він дуже шкодував, що не встиг попрацювати на цифровій техніці. Митець об’єктиву вважав, що перед любителями фотомистецтва розкриються нові, небачені раніше, можливості. Федір Казаков бачив, що у фотосправі сталася справжня технічна революція, він цікавився усіма досягненнями у цій галузі. Проте важка хвороба, яка спіткала його після 60 років, не дозволяла долучитися до улюбленої справи. Важко було це усвідомлювати людині, яка присвятила своє життя фотомистецтву.
Давно вже немає на світі Федора Івановича. Багато незавершеного забрав він із собою у вічність, та й залишив нам свого – не менше.
Юрій Бондарєв.