Збур’ївський шлях

Після початку чергової російсько-турецької війни у 1768 році в межах сучасної Старої Збур’ївки Голопристанського району почали зводити Збур’ївське укріплення. Тоді ж основним шляхом на Перекоп став Збур’ївський шлях. Він теж починався від Кінбурна, а пізніше – від Херсона. В останньому випадку шлях йшов через село Гола Пристань і в обох випадках проходив через сучасне село Стара Збур’ївка Голопристанського району, далі – південніше села Буркути (нині село Промінь Скадовського району), вздовж села Чалбаси (сучасне село Виноградове Цюрупинського району), через Копані Теплі Води (сучасне село Птахівка Скадовського району). Далі Збур’ївський шлях йшов на Каланчак, а потім 31 версту до Перекопа. Таким чином, шлях пролягав повз сучасні села Таврія та Птахівка Скадовського району. А з криниць, що ще півсотні років тому були у цих селах, пили воду видатні воєнні та наукові діячі ХVІІІ століття.

Серед розпоряджень світлійшого князя Григорія Олександровича Потьомкіна віднаходимо ордер №59 генерал-поручику та графу Антону Богдановичу де Бальмену, датований 1 липня 1783 року. У ньому йдеться про те, що, оскільки для відправлення кур’єрів ближчим є шлях від Херсона до Перекопа через Голу Пристань, то й було наказано по цьому тракту встановити кур’єрську пошту.

Після 12 квітня 1786 року Збур’ївським шляхом з Херсона проїхала англійська баронеса Елізабет Кравен. Дві години по Дніпру, ще дві – в кареті до Збур’ївки, а далі міледі вказувала: «Низька болотиста місцевість не має нічого привабливого для ока, крім солдатів пікету. Звідси я поїхала перекопським степом, де в цю посушливу пору не росте нічого, крім високої та рідкої трави. Уся територія між Херсоном і Кременчуком (місце перед Перекопом) називається порубіжжя, але їй найбільше личить назва пустелі, тому що ніде там немає ні хат, ні дерев, за винятком поштових станцій».

21 березня 1786 року з Херсона виїхали тридцятишестирічний Шарль-Жильбер Ромм та чотирнадцятирічний граф Павло Олексійович Строганов. Адміралтейським баркасом мандрівники переправилися до іншого берега Дніпра у Голу Пристань. А звідти вони вирушили сухим шляхом у Збур’ївку, яка раніше називалася Колпаківка й розміщувалася за 12 верст. Там знаходилося Збур’ївське укріплення, яким командував бригадир Петро Іванович Боборикін. У нього вони й зупинилися.

Зі Збур’ївки на конях П.І. Боборикіна юний граф у супроводі французького вченого поїхав до поштової станції Ближнє Копаньє (сучасне село Малі Копані Голопристанського району), що лежить за 12 верст. У декількох верстах від Збур’ївки знаходився цегляний завод та перший козацький пост. Друга станція Дальнє Копаньє знаходилася на відстані 29 верст, третя – Каланчак – 49 верст.

Цей шлях у подальшому описував Шарль-Жильбер Ромм: «Увесь цей простір являв собою пустелю, де поблизу Каланчака жителі тримають невеликі стада. Ближче до моря знаходиться кілька татарських поселень. Ґрунт усюди глинистий, дуже твердий у посуху і в’язкий під час дощів. У сильні спеки він покривається дуже білим нальотом – вивітрюється сіль… У Каланчаку протікає невелика річка, влітку в багатьох місцях пересихає; на ній видніється Кам’яний міст…».

Шарль-Жильбер Ромм став у подальшому активним учасником Французької революції, у 1793 році був Головою Конвенту, автор революційного республіканського календаря. У 1793 році Ш.-Ж. Ромм був засуджений до страти. Його учень граф Павло Олександрович Строганов – у подальшому російський військовий і державний діяч.
Саме “Carte du Gouvernement de Tauride, Comprenant la Krimee et les Pays Voisins” (1788 рік) демонструє Кінбурнський та Збур’ївський шляхи. Видно, що обидва виходять із Перекопа та йдуть на Каланчак, де вказано Кам’яний міст, який, на відміну від попередніх мандрівників, вже ніхто не оминав. З карти слідує, що на момент її укладання, 1788 року, Кінбурнський шлях вже був менш важливим ніж Збур’ївський. Проте, від Збур’ївського вже відхилявся новий – Олешківський шлях. Попри твердження Шарля-Жильбера Ромма, що ближче до моря знаходиться кілька татарських поселень, на Кінбурнському шляху не зустрічаємо жодних топонімів. А от на Збур’ївському шляху вказано топонім Kopani Teplywody, який в подальшому, на карті Таврійської області О.М. Вілбрехта (1792 рік), значиться як Копані Теплі Води. Це і є сучасна Птахівка.

25 грудня 1786 року, о 22 годині, з Херсона до Криму вирушили дві карети. У першій їхав світлійший князь Григорій Олександрович Потьомкін у супроводі принца Шарля Анрі Нассау, венесуельського революціонера Себастьяна-Франсіско де Міранда та гвардійського капітана Кисельова. У другій кареті були камергер Чертков, ад’ютант Лазарєв, полковник Осип Михайлович Дерибас та генерал-поручик Михайло Петрович Румянцев – син видатного фельдмаршала. Перші сім верст шляху проходили по крижаному Дніпру.

Як згадує Ф. Міранда, вони тричі міняли коней. Перший раз, швидше за все, у Збур’ївському ретраншементі, вдруге – на поштовій станції Ближнє Копаньє, що лежить за 12 верст від Збур’ївки. Третя зупинка могла бути на станції Дальнє Копаньє, а, можливо, у місці Копані Теплі Води, де були саме зимові криниці.

Карети рухалися по снігу, і швидкість їх була значною, оскільки о п’ятій годині ранку, 26 грудня, досягли Кам’яного мосту через річку Каланчак, на відстані 90 верст від Херсона. Там знаходився чудовий заміський будинок князя Г.О. Потьомкіна. Зупинилися на годину, потім проїхали далі – до Перекопа (32 версти), куди прибули о восьмій годині. 21 січня 1787 року тією ж дорогою й у тому ж складі компанія виїхала з Перекопа о 10 годині. Дорога була занесена снігом завглибшки більше фута, тому швидкість була меншою.

Цього разу поважну делегацію весь час супроводжували роз’їзди татар, але перед заходом сонця два з них, помітивши лисицю, погналися за нею настільки стрімко, що незабаром майже зникли з очей. І так само швидко знову приєдналися до процесії, пояснивши, що лисицю або зайця міцний сніжний покрив витримує, тоді як більш важкий кінь провалюється, а тому їм не вдалося наздогнати звіра. О 20 годині перша карета досягла казарм полку генерал-майора П.І. Боборикіна, тобто Збур’ївського укриття.

З 1785 по 1787 рік Осип Михайлович Дерибас був черговим офіцером при генерал-губернаторі Новоросії Г.О. Потьом-кіні і багато разів проїжджав Збур’ївським шляхом. У подальшому О.М. Дерибас проявив себе в морських баталіях, став повним адміралом, відомий як засновник одеського порту та міста Одеси.

Німецький принц Шарль Анрі Нассау був прийнятий у російський флот і теж проявив себе в морських баталіях, у чині контр-адмірала, командував галерним флотом у Дніпро-Бузькому лимані. Приніс 7 перемог у морських боях, за що й отримав чин повного адмірала.

Генерал-поручик Михайло Петрович Ру-мянцев з 1783 по 1787 рік в армії Г.О. Потьомкіна займався формуванням гренадерських батальйонів, потім командував кавалерійським корпусом із 12 полків. Пізніше граф призначений сенатором імперії.

Себастьян-Франсіско де Міранда отримав від Російської імператриці лише чин полковника. Пізніше вступив до армії Французької Республіки у чині бригадного генерала, а з 1793 року командував французькими військами в Бельгії. У 1810 році Ф.Міранда очолив боротьбу за незалежність Венесуели, обраний у перший венесуельський конгрес, який проголосив незалежність держави. У квітні 1812 року призначений генералісимусом збройних сил Республіки Венесуела з диктаторськими повноваженнями.

У зв’язку з приїздом Катерини ІІ у 1787 році у Крим, Збур’ївським шляхом проїжджало багато європейських дипломатів, зокрема й граф фон Людольф-молодший. 10 травня 1787 року, покинувши Каланчак, дипломат зупинився верст за сорок від нього в надії знайти там обіцяних поштових коней, але не знайшов. Можливо, шукали саме Дальнє Копаньє. А на відстані 40 верст від Каланчака розташоване в майбутньому село Чалбаси (нині Виноградове Цюрупинського району). Проїхавши ще кілька верст, граф Людольф заночував в Олешківських пісках. О 4 годині 11 травня делегація рушила в дорогу й об 11 годині досягла Збур’ївського укріплення, де й пообідала у генерал-майора П.І. Боборикіна.

Збур’ївський шлях існував до середини ХХ століття, але втратив своє значення як мережа транспортного сполучення після заснування міста Скадовська. За майже двісті років існування вздовж Збур’ївського шляху копалися криниці, виростали хутори, а потім і села, які й сьогодні є на карті Скадовського району.

Олег Лиховид.

Далі буде.