Хто з нас хоча б одного разу в житті не мріяв опинитися на далекому острові, де немає людей, офісів, колег, знайомих облич, де тільки ти і твої думки, а ще – дивовижна природа, частиною якої хочеться стати й собі?! А насправді для цього не треба їхати чи летіти за тисячі кілометрів від рідної землі. Ну, звичайно, у скадовчан є свій острів – Джарилгач. І всі знають: з міського причалу за 80 гривень теплохід доставить у бухту Глибоку, а за 120 гривень вітрильна яхта або сучасний моторний човен відвезе кожного з вітерцем на маяк. І ось вже за якусь годину насолоджуєшся відпочинком на лагідному джарилгацькому узбережжі. Ну про що ще можна мріяти? Виявляється, багато про що. Аби сповна оцінити всю красу та унікальність острова та, врешті, відчути себе хоча б на день Робінзоном Крузо, треба влаштувати хоча б невеличку подорож!
«НЕПРАВИЛЬНИЙ» ТУРИСТ
На календарі п’ятниця, на годиннику 13.30. Теплохід полишає причал і вирушає на Джарилгач. Я давно мріяла відкрити для себе наш острів інакше – не як пасивний відпочивальник, а як справжній допитливий мандрівник. Хотілося збагнути: ну що у Джарилгачі є такого, що його називають перлиною Чорного моря? Звичайно, самостійно у таку мандрівку не вирушиш – немає досвіду. Навіть наявність карти та вміння орієнтуватися на місцевості чомусь впевненості не додають. Не такий наш острів простий, як може здаватися на перший погляд. Потрібен гід, екскурсовод, а в таких випадках краще сказати – провідник.
Довго думати не довелося. Скадовський краєзнавець Олег Лиховид присвятив чимало своїх досліджень саме острову Джарилгач. Коли цієї весни у нашій газеті почали друкувати його статті з історії Джарилгача, я навіть якось інакше подивилася на сам острів. Виявляється, цими стежками ходили ще скіфи і сармати, татари, великі руські полководці, а якщо вірити легендам, то, може, й сам Одіссей. А ми живемо за 8 км від Джарилгача, а буваємо тут раз на кілька років… Трохи навіть соромно стало. До того ж, Олег Лиховид, як керівник туристсько-краєзнавчого гуртка Центру дитячої та юнацької творчості, вздовж і впоперек обійшов Джарилгач разом зі своїми вихованцями. «Це діти років 13-15, – подумала я, – ну а мені вже набагато більше. То хіба мені забракне сил піти в таку експедицію?».
Моїй радості не було меж, коли Олег Миколайович погодився організувати таку звичайну-незвичайну подорож. Цікаво було особисто долучитися до складання маршруту, підбору необхідного туристичного знаряддя – наметів, спальників, килимків, ліхтариків… Та коли черга дійшла до «провізії» – наші думки розділилися. Точніше зіткнулися «як треба» туриста-професіонала та «як хочу» дилетанта. Знаючи, що лише в один кінець нам доведеться пройти островом близько 15 кілометрів і всі речі доведеться нести на собі, Олег Лиховид розповів, що треба брати легку і водночас поживну їжу – горішки, родзинки, курагу, сухарики або ж дієтичні хлібці, можливо, пару консервів… Але як сучасній людині уявити своє життя без смаколиків? Так у моєму рюкзаку опинилися тушонка у жерстяній банці, п’ять банок різних консервів, варені яйця та картопля, майонез, два види ковбаси. Скадовський хліб – куди ж без нього? Одразу два буханця – білий і чорний. Персики, аби вони не почавилися, я поклала у пластикову ємність, додала ще слив, огірків та помідорів. Типовий набір продуктів для пікніка, та аж ніяк не для походу! Але, повірте, я була щаслива, бо знала, що буде смачно, особливо коли поруч не буде ані магазинів, ані базарів чи навіть холодильників. Єдина умова – усе це довелося нести на собі! Так на мої тендітні плечі було навантажено щонайменше 15 кг (лише дві півторалітрові пляшки води важили цілих 3 кг, але ж на одній воді не проживеш).
…Щойно теплохід пристав до причалу, нас зустрів «губернатор» острова Василь Гаврилович Знахаренко. За довгі роки роботи на Джарилгачі він теж знає усі його куточки та стежки, але, тим не менш, здивувався, що є люди, котрі не шукають легких шляхів… Василь Гаврилович пригостив нас місцевими ласощами – юшкою, смаженими бичками, паштетом з печінки ската, підбадьорив і наостанок побажав легкої дороги.
СКАДОВСЬКІ МАЛЬДІВИ
Годинник на той час показував опівначетверту. Шлях наш був неблизьким: до південного берега, а звідти вздовж моря – до самого маяка. Там ми мали розбити намети і залишитися до недільного ранку. А потім – повернутися додому, щоправда вже іншим шляхом – північним берегом острова. Це ще 18 км пішої подорожі, а значить –багато незвіданого, купа відкриттів і нових вражень. Але про це пізніше.
З цієї вежі видно півострова.
Ми вийшли на ґрунтову дорогу, що веде на південну сторону острова. Якихось 100 метрів – і починаються калюжі, а потім маленькі озера. Подолавши їх, знову виходимо на дорогу. Як пояснює Олег Лиховид, це дорога лісомисливського господарства, вона зручна, але нею не користуються відпочивальники. У далині виднілася вежа. Захотілося побачити її ближче, і ми вирішили нікуди не звертати з дороги, поки вона не привела нас до споруди. Це було за годину. Вежа виявилася дерев’яною, заввишки метрів 15. Піднятися на неї можна старою драбиною. Вона підступно скрипить і похитується під ногами, та коли піднімаєшся вгору, вмить забуваєш про ризикований підйом. Звідси відкривається мальовничий пейзаж. Велика частина острова – наче на долоні, а коли переводиш погляд на південь – за кілометр видно такий бажаний берег моря. Ця синя смужка на обрії надихнула ще більше і додала нам втрачених сил. І далі ми вже не шукали стежок – так навпростець і пішли назустріч південному берегу.
А тим часом на острів повільно опускався вечір. Нас чарують білосніжне узбережжя і кучеряві хвилі. Скадовські Мальдіви – так можна сказати про ці місця кількома словами. Так, тут немає пальм, але вони й не потрібні. Вистачає своєї екзотики. Чого тільки не скажеш про мушлі: вони тут великі, не побиті і на будь-який смак. От якби повернутися у дитинство – яке б намисто з мушлів можна було б зробити! Особливо милують око порожні мушлі рапанів – час від часу зустрічаються й вони під ногами. Піднімаєш, кладеш до рюкзака й уявляєш, як взимку прикладатимеш до вуха і слухатимеш шум морських хвиль.
А час не стоїть на місці, сонце все нижче опускається до землі і треба поспішати. Дуже хотілося дістатися маяка, допоки ще зовсім не стемніє. Ми йшли настільки швидко, наскільки дозволяли наші рюкзаки, і з нетерпінням вдивлялися вперед – коли ж з берега замаячать дві вежі (старий і новий маяки). Дозволили собі лише один привал, аби скупатися – надто спокусливі ці скадовські Мальдіви! І потім знову вперед. Зупинялися на хвилинку, аби втамувати спрагу. А тим часом поступово підступав голод. Чомусь із усього того, що несла за плечима, захотілося єдиного – скоринки чорного хліба. Але дала собі слово – з’їм її тоді, як побачу на обрії маяки.
Втомлені, але щасливі – так можна було сказати про двох мандрівників, що йшли останні кількасот метрів до заповітного місця. Виявилося, що тут вже розбито з десяток наметів. Вони стоять на відстані 100-200 метрів, аби туристи не заважали один одному відпочивати. Але на відміну від нас ці люди приїхали яхтами. Дісталися сюди зі Скадовська не більше ніж за годину приємної морської подорожі, а не як ми – за чотири години пішки від бухти Глибокої. Тому, мабуть, ми здавалися їм диваками, а ще сміливцями… Захід сонця ми зустрічали біля своїх наметів за вечерею. Замість «скатертини-самобранки» був мій рюкзак…
СПРАВЖНІ ГОСПОДАРІ ОСТРОВА
Суботу ми вирішили цілковито присвятити прогулянці визначними місцями острова: на маяки, до джерела з водою, на мис Джарилгач. Приємно було побачити на острові волонтерів товариства «Польова екологія» – вони займаються розвитком зеленого туризму на подібних територіях. Привітні молоді люди Євген та Аліна пригостили нас пловом із рапанів. Справжня смакота, приготована на дровах у казані просто неба! А ранкова кава та чай, зварені тут же, на відкритому вогнищі, ще більше додали чудового настрою.
Вже о 10 ранку кількість відпочивальників збільшилася до півтисячі. Приїхали туристи, які пробудуть тут до вечора. Їх можна впізнати здалеку. Вони не розбивають наметів, а лежать під парасольками. У гонитві за швидкою засмагою багато хто купається під сонцем у найбільшу спеку – з 12 до 14 години. Що цікаво, серед тих, хто їде на маяк, є прихильники відпочинку і на так званому відкритому морі (насправді це Каркінітська затока), і в Джарилгацькій затоці. В останній не лише вода тепліша, а й чомусь у ці дні майже не було медуз. Здивувала під час нашої прогулянки цікава картина. Виявляється, не тільки в мене біля моря шалений апетит. Є люди, які їдуть сюди, аби просто поїсти на морі. На плавучому кафе-барі під назвою «Плакучая ива» відпочивальників більше, ніж на самому пляжі. Люди вишикувалися у чергу за різними стравами, пивом та квасом, а потім усе це з насолодою споживали за барними столиками.
А нам було не до бару – знову ж таки чекала «скатертина-самобранка». Вирішуючи, що ми будемо готувати на вечерю, Олег Миколайович запропонував: «А давай приготуємо олів’є! Як ми робимо це з дітьми!». І він розповів, що його вихованцям батьки часто кладуть у похід одні й ті ж продукти – варені яйця, картоплю, ковбасу, огірки… Приготувати улюблений салат – це кращий спосіб з’їсти ці продукти, доки вони не встигли зіпсуватися. За півгодини в невеличкому армійському казанку, який ми прихопили з собою, було олів’є. І хто б міг подумати, наскільки вишукана ця вечеря на тлі дикої природи?!
Оце так зустріч…
Але тієї миті, коли я піймала себе на цій думці, і гадки не мала, що цього ж вечора дика природа Джарилгача настільки до нас наблизиться – у прямому та переносному розумінні. Від нашої стоянки до маяка було триста метрів, і коли ми побачили біля джерела, де, до речі, поруч відпочивали десятки людей, дикого кабана – спочатку це здалося якимсь маревом. Адже раніше, коли на острові було дозволено полювання, всі кабани тут зникли, а нині вони з’явилися знову. Аби пересвідчитися у цьому, ми прихопили фотоапарат і побігли ближче. Виявилося, не підвели нас ані очі, ані уява… Величезний чорний хряк розгулював узбережжям, пірнав у калюжу і шукав щось смачненьке на стихійному сміттєзвалищі. Коли ж він побіг у чагарники, то виявилося, що там ціла сімейка (кабан, три самочки і три маленьких кнурика). Вона розгулювала островом і не особливо зважала на людей. Сміливцям вдалося сфотографувати їх. Одна компанія, побачивши звірів, які впевнено прямували до їх наметів, з гумором розповіла, що ці «господарі острова» вночі поїли їхні припаси. «І чому ж ви тільки від аджики відмовилися?», – сміючись запитала одна дівчина. Кабани виявилися дуже самовпевненими – довелося їх відганяти від наметів.
Ось вони – справжні господарі острова.
Лягаючи спати, ми розуміли – вночі можуть бути непрохані гості і в нас, тому треба пильнувати. І справді… Гості прийшли… Близько третьої години ночі ми почули під наметами підозрілі звуки – якась тварина дуже голосно сопіла і щось винюхувала. Чесно кажучи, серце впало у п’яти… Адже дикому кабану не треба багато сил, аби підім’яти намети під себе. На наше здивування, замість великого звіра був пухнастий клубок середнього розміру. Ми встигли засвітити ліхтариком і побачили… єнота. На жаль, сфотографувати його не вдалося. Він швидко побіг уздовж моря, і лише сяйво місяця дозволило помилуватися його силуетом. Заснути після такої зустрічі знову не давали враження…
НЕВТІШНІ ФАКТИ
Ніхто не сумнівався, що такий похід принесе багато приємних емоцій. Але ж не можна кривити душею: було і неприємне… По-перше, це сміття. Контейнерів для побутових відходів тут немає, і часто відпочивальники замість того, щоб забрати непотріб на материк, залишають його у місці свого ж відпочинку. Справжнім неподобством виглядає великий смітник під самим маяком. Ми хочемо йти в Європу – але в Європі ви такого точно не побачите ніде, а тим паче на території національного парку! Якщо ця територія належить НПП «Джарилгацький», треба було б їм подумати, яким чином організувати збір та вивіз сміття. Вдень тут відпочиває більше сотні людей. Якщо кожен дасть 3-5 гривень на ці потреби і прибирання острова стане організованою справою, тут більше не буде розкиданих пляшок від мінералки, пива та горілки, купи брудних пакетів та залишків їжі, на які «полюють» дикі тварини. Благоустрій – це насамперед наявність бажання, почуття патріотизму, а вже потім – коштів.
До речі, про почуття патріотизму. На острів ми прихопили мобільні телефони. Зв’язок то зникав, то з’являвся. А потім на екрані висвітилася позначка «RUS 32». Це означає, що вже за 32 км від маяка – наш рідний Крим (селище Чорноморське), а для когось це вже Росія… Час від часу вмикався роумінг, а додзвонитися до Херсона взагалі було неможливо – у мобільному вмикався жіночий голос, який чистою російською мовою повідомляв, що номер набрано неправильно… Сумно стало – за рідну землю, за рідну державу. Ти у себе вдома, а хтось чужий тобі диктує свої правила…
Сумно за країну було не тільки через анексію Криму. А й тому, що ми самі не цінуємо те, що в нас є, не бережемо, не охороняємо. Конкретно кажу про водні ресурси. Не встигає над островом сісти сонце, як біля маяка вже чути гучний рев моторних човнів. На очах у відпочивальників (а це люди з усіх куточків України, це можуть бути ті ж самі журналісти) невідомі чоловіки починають встановлювати біля берега сітки. Над кожною закріплюють ліхтарик. І таких ліхтариків від маяка вздовж південного берега острова на захід – через кожні 100 метрів. Усю ніч вони підсвічують море. А близько четвертої години ранку знову чути рев мотора. Горе-рибалки повертаються за рибою. Цікаво, куди дивляться контролюючі органи? Ми пробули тут дві ночі – і дві ночі бачили на власні очі одну й ту саму картину. Скажіть, а що залишиться нащадкам після нас? Де наш патріотизм, де наші національні інтереси? Хіба можливість напхати власний гаманець легкими грошима цінніша за щасливе майбутнє наших же дітей?
БЕЗЛЮДНИЙ ПІВНІЧНИЙ БЕРЕГ
У неділю наша мандрівка добігала кінця. Ми заздалегідь спланували, що повертатимемося іншим маршрутом – північним берегом. Іншими словами – вздовж берега Джарилгацької затоки, аж до самої бухти Глибокої. Рік тому Олег Лиховид зі своїми вихованцями пройшов цей шлях, і ми були впевнені, що за чотири або максимум п’ять годин знову привітаємося з Василем Гавриловичем Знахаренко. Попереду – щонайменше 18 км пішого ходу. Мій рюкзак значно схуд за ці дні, а тому йти було легше. Північний берег цікавий тим, що тут багато бухт та кіс, можна побачити заповідну зону на косі Ведмежій, де найбільше росте червонокнижного золотобородника цикадового. А ще думали, що пощастить побачити стада оленів та муфлонів.
Який клад знайшов Олег Лиховид?
Втім, сюрпризи видалися інші – як приємні, так і не зовсім. На жаль, серед тваринного світу ми зустрічали на своєму шляху лише різних птахів. Зате знайшли національний прапор України. Мабуть, його зірвало з якоїсь яхти і вітром принесло до берега. Якби можна було б його десь встановити у цих місцях, ми б так і зробили. Але довелося просто покласти до рюкзака. А попереду чекала ще одна несподіванка: як у справжній казці чи кіно, на березі моря лежала пляшка із якимсь папірцем всередині. «Ну все, – подумали ми. – Або зараз дізнаємося чиїсь мрії, написані на аркуші паперу, або знайдемо клад…». Та коли відкрили пляшку і спробували дістати те, що всередині, виявилося, що це гроші: чотири гривні. Така знахідка викликала приємну посмішку. Шкода, що цей романтик не написав нічого про себе. Адже так було б набагато цікавіше.
Таким озерам на північному березі не видно кінця і краю.
А тим часом йти вперед було все важче і важче. З кожним кілометром від маяка північний берег ставав все більш непрохідним. Олег Лиховид зауважив, що порівняно з минулим роком піщану стежку узбережжя дуже значно з’їло море. Йти доводилося по очерету, який дряпав ноги і стрімко забирав сили. Можна було б відійти всередину острова, але там чимало болот та озер – місцевість абсолютно непередбачувана. Чесно кажучи, це було найближче єднання з природою, бо тут на кілька кілометрів, крім нас, ні душі. Але від цього мені особисто було і дуже моторошно. Безлюдний берег і стільки моря – у такій ситуації я ще не опинялася. Що воно там – за черговою косою – було невідомо, й інколи здавалося, що ти учасник програми «Останній герой», а твоє головне завдання – подолати усі, навіть найважчі випробування дикої природи.
15 км шляху залишилися позаду.
Замість чотирьох-п’яти годин ми пройшли цілих шість. Останні кілька кілометрів до коси Глибокої – лише по коліна у воді. Так зручніше і швидше. А там, де великі протоки, заходили у воду і по пояс. Олег Лиховид підбив підсумок: північним берегом йти в похід із дітьми більше не варто – занадто багато ризику. Але щодо подорожі в цілому, попри виснаженість і нелегку путь, ми не пожалкували ані на мить. Острів Джарилгач відкрився мені зовсім по-новому. Таким його ніколи не побачиш, не пізнаєш з комфортної яхти. І тепер я точно знаю: мені буде що розповісти своїм дітям, коли вони запитають, чому острів Джарилгач називають перлиною Чорного моря.
Тетяна Підгородецька. Фото автора.