Знову постукала біда у наші двері і серця – не стало на світі уже третього земляка, мобілізованого від початку проведення
антитерористичної операції на Сході України. Минулої п’ятниці Скадовщина провела в останню путь новомиколаївця
Сергія Володимировича Гливого.
Церемонія прощання, яка проходила у сільському будинку культури, зібрала понад тисячу людей. Односельці воїна, його рідні, близькі, колеги, численна делегація зі Скадовська, очільники місцевої влади… Слухаючи під час траурного мітингу сповнені глибокого горя слова виступаючих, немовби зримо бачиш перед очима усе життя Сергія Гливого.
У 1982 році він з батьками переїхав з Хмельниччини у Новомиколаївку. Так у десятирічного хлопчика з’явилася друга мала Батьківщина. Тут він зростав на просторі, під зеленими ялинами, яких так багато у Новомиколаївці. Вчився у школі, ганяв м’яча на стадіоні, став одним з кращих футболістів і захищав у сільській збірній спортивну честь села. А коли закінчив школу, то недовго вагався у виборі життєвого шляху: став механізатором – як батько.
Життя пішло звичним, давно усталеним порядком: служба в армії, повернення додому, одруження, народження сина. Маленькі і великі події нашого буття, щоденні успіхи чи невдачі – все йшло своєю чередою. Він обробляв поля сільськогосподарського кооперативу і виконував свою справу на совість. Тепер пригадують, що трактор Сергія Гливого був дуже доглянутим і охайним: у його кабіні було неможливо забруднити білу сорочку! Таким чистим він був усередині!
Минали роки з радощами і турботами. Здавалося, ніщо не може вторгнутися у це мирне життя і порушити його розмірений порядок. Ну, що б на світі могло статися, щоб зруйнувати його? Нічого. Сергій мав би жити, отримувати людську вдячність за працю, одружити сина, дочекатись онуків…
Але прийшла у наш спільний дім біда: у неоголошеній війні запалав Схід України. Після перших жорстоких боїв виявилося, що наявна армія неспроможна стримати розповзання сепаратизму. І тоді до бою стали військовозобов’язані українські чоловіки та волонтери.
Сергій Гливий у серпні минулого року був мобілізований і направлений у військову частину селища Десна. Він не крився, не шукав якихось варіантів уникнення служби. Мабуть, сприйняв призов, як ще одну відповідальну справу, бо не все ж орати і боронувати землю – її треба ще й боронити! Він пішов, з твердою думку незабаром повернутись у своє село, до родини. Воював у зоні АТО, на передовій, нерідко потрапляв у самісіньке пекло, коли снаряди щільно накривали позиції укра-їнських бійців. Доля берегла його у боях.
А загинув воїн там, де важко було й уявити – в автокатастрофі недалеко від Києва. Очевидці тієї трагедії розповідають, що колона бронемашин «Саксон» британського виробництва рухалася по харківській трасі. Ці машини доправлялися за місцем призначення у військові частини. Один БТР на жорсткому зчепленні буксирував іншого. З невідомих поки що причин бойова машина пішла вліво і врізалася у відбійник, інша пішла праворуч й опинилася в кюветі, де перекинулася. Водій першого БТРу загинув. Це був наш земляк.
Коли на мітингу звучали скорботні слова у пам’ять про Сергія, раптом з неба зринуло на сумне село журавлине курликання. Невидимі за низькою дощовою хмарою, птахи несли на своїх крилах з вирію нову хліборобську весну. За селом, напоєна щедрими дощами, земля уже чекала селянських рук. Одвічний порядок у природі не порушився.
Ну, що таке селянське життя? Хліборобська праця і доля немовби переплітаються між собою у довгу життєву борозну. Вона нагадує людський вік. Сергій Гливий розпочав свою борозну у юності і мав би завершити її уже на схилі літ, статечним господарем землі з багатим досвідом, у повазі і шані.
Але його борозна залишилася у степу незавершеною…
Юрій Бондарєв.
Фото автора.